— Містере Ґілдер, чи не могли б ви удостоїти нас своєю присутністю? — гукнув мене він. — Я розумію, що забагато прошу, і маю надію, що ви пробачите мені, якщо у вас є важливіші справи, але якщо немає, то чи не будете ви такі ласкаві принести свою філейну частину в цю роздягальню?

— Це «Роджерс і Гаммерштайн», а не рок-н-ро-оол, — пробурмотів я до Арні та Лі й припустив бігом до спортзалу.

Я пішов до роздягалень (тренер уже сховався всередині), а Арні з Лі рушили до трибун. На півдорозі до дверей я зупинився й повернувся до Крістіни. Хоч і запізнювався на перевдягання. Підходив я до неї, описуючи широке коло — бо той абсурдний забобон щодо того, що не можна наближатися до цієї машини спереду, досі не вивітрився з мене.

Ззаду я побачив дилерський реєстраційний знак штату Пенсильванія, що тримався на пружині. Я відтягнув його донизу й побачив на звороті стрічку з рельєфним тисненням: ЦЕЙ ЗНАК — ВЛАСНІСТЬ ГАРАЖА ДАРНЕЛЛА, ЛібертівіллЬ, ШТАТ ПЕНС.

Я відпустив номер (він зі стуком став на місце) і підвівся, хмурячись. Дарнелл дав йому наклейку, хоча цій машині було ще далеко до стану, безпечного для їзди дорогами; Дарнелл позичив йому дилерський реєстраційний знак, щоб він міг повезти Лі на матч. А ще він перестав бути для Арні «Дарнеллом»; сьогодні той назвав його Віллом. Цікаво, але не надто втішно.

Я подумав: «Невже Арні такий дурний, що думає, ніби Вілли Дарнелли цього світу роблять послуги від доброти душевної?» Хотілося сподіватися, що ні, але твердої певності я не мав. Щодо Арні я вже не мав певності ні в чому. За останні кілька тижнів він разюче змінився.

Ми збіса здивували самих себе й перемогли в тій грі — як потім виявилося, то був один з двох матчів, у яких ми виграли за весь той сезон… хоча коли він закінчився, мене вже в команді не було.

Ми не мали права на виграш; на поле ми вийшли, почуваючись невдахами, і жеребкування теж програли. «Гіллмени» (тупа назва для команди, але якщо так замислитись, то що мудрого в назві «Тер’єри»?) за перші два програші рвонули вперед на сорок ярдів, пройшовши крізь нашу лінію оборони, як сир у розрізане черево гусака. А потім, на третьому ході — їхній третій даун поспіль — їхній квотербек провтикав м’яч. Його підхопив Ґері Тардифф і спокійно, прогулянковим кроком пройшов шістдесят ярдів у залікову зону. З його обличчя не сходила широчезна задоволена усмішка.

«Гіллмени» та їхній тренер осатаніло протестували, мовляв, м’яч був біля лінії атаки, але судді не погодились, і ми стали вести в грі з рахунком 6:0. З мого місця на лавці мені було видно гостьові трибуни, і я бачив, що нечисленні лібертівілльські фани шаленіють. Напевно, вони мали повне право; ми вперше за весь сезон повели в грі. Арні й Лі махали прапорцями «Тер’єрів». Я помахав їм. Лі побачила мене, помахала у відповідь і тицьнула ліктем Арні. Той теж махнув рукою. Вигляд у них там був такий, наче вони вже нерозлийвода, і в мене це викликало широченну усмішку.

Що ж до самої гри, то після того вдалого рахунку ми вже йшли вперед і не озиралися. На нашому боці була ця містична штука — інерція. Може, один-єдиний раз за весь той рік. Я не побив рекорд у загальному заліку тачдаунів в Асоціації, як віщував Арні, але забив тричі, і один раз — у забігу на дев’яносто ярдів, найдовшому за все моє життя. На час хафтайму рахунок був 17:0, і тренер відчув себе новою людиною. Він уже бачив попереду нас повний розворот на 360 градусів, найвеличніше повернення переможця в історії Асоціації. Звісно, усе це виявилося мріями ідіота, але того дня він був дуже радісний, і я за нього тішився, так само, як за Арні й Лі, що вони знайомляться ближче, так легко і невимушено, поєднані грою.

Друга половина матчу була вже не така райдужна; наш захист вирішив обрати ту саму тактику лежання долілиць, що в і перших трьох іграх, та все одно суперникам нас уже було не наздогнати. Ми виграли з рахунком 27:18.

На половині четвертої чверті тренер забрав мене з поля й замінив Браяном Макнеллі, який мав стати моєю заміною наступного року — однак насправді, як показало життя, це сталося навіть раніше. Я помився, перевдягнувся й вийшов надвір, коли прозвучав сигнал про дві хвилини до кінця матчу.

На паркувальному майданчику було повно машин, але безлюдно. З поля долинули дикі крики — то фанати «Гіллменів» заохочували свою команду зробити неможливе за останні дві хвилини гри. З цієї відстані все воно здавалося таким самим неважливим, яким, без сумніву, й було.

Я попрямував у бік Крістіни.

Вона стояла там, зі своїми поцяткованими іржею бортами, своїм новим капотом і своїми хвостовими «плавцями», що, здавалося, були завдовжки з тисячу миль. Динозавр з темної негритянської епохи 1950-х, коли всі нафтові мільйонери були з Техасу, а янківський долар вибив усе лайно з японської єни, а не навпаки. У ті часи, коли Карл Перкінс[86] співав про рожеві бриджі, а Джонні Гортон[87] — про танці всю ніч на дерев’яній підлозі корчми, а найбільшим кумиром підлітків у країні був Едд «Кукі» Бернс[88].

Я торкнувся Крістіни. Спробував попестити її так, як це робив Арні, вподобати її заради Арні, так, як це робила Лі. Авжеж, якщо хтось і міг примусити себе вподобати Крістіну, то це мав бути я. Лі знала Арні лише місяць. Я ж його знав усе своє життя.

Я ковзнув рукою по іржавій поверхні й згадав Джорджа Лебея, і Вероніку, і Риту Лебей, і десь у процесі цього пригадування рука, яка повинна була пестити, стислася в кулак, і я несподівано гупнув ним по борту Крістіни, з усієї сили — так, що аж боляче стало й захотілося тихо сміятися, наче обороняючись, і подумати, що, в біса, я роблю.

Шелест іржі, що сипалася на асфальт маленькими пластівцями.

Гупання велокого барабана на футбольному полі, як серцебиття велетня.

Стукіт мого власного серця.

Я натиснув на ручку передніх дверцят.

Замкнено.

Я облизав губи й зрозумів, що мені страшно.

Було таке відчуття (дуже смішне, обрегочешся) … було таке відчуття, що ця машина мене не любить, що вона підозрює мене в бажанні стати перепоною між нею та Арні, і ставати перед нею я не хотів тому, що…

Я знову розсміявся, та потім згадав свій сон, і стало не до сміху. Усе це надто нагадувало його, щоб я міг почуватися комфортно. Гримкий голос у гучномовці тут, у Гідден-Гіллз, належав, звісно, не Чаббі Маккарті, однак решта антуражу була якимось сонним неприємним déjà vu — галас уболівальників, звуки від зіткнення пухких від набивки тіл, свист вітру в кронах дерев, що здавалися вирізаними з паперу на тлі затягнутого хмарами неба.

Двигун вистрелить. Машина нахилиться вперед, підніметься, знову нахилиться, знову підніметься. А потім заверещать шини, так, ніби вона загарчить на мене…

Я відігнав од себе цю думку. Час уже перестати потурати собі з усім цим психічним лайном. Час — уже давно, насправді, — узяти свою уяву під контроль. Це автомобіль, не жива істота, а машина, і зовсім не Крістіна, а просто «плімут-фурія» 1958 року, що зійшла з конвеєра в Детройті разом із чотирмастами тисячами таких самих, як вона.

Допомогло… в усякому разі тимчасово. Щоб продемонструвати, як мало я її боюсь, я став на коліна й зазирнув під днище. І те, що я там побачив, було навіть божевільнішим за ремонт верхньої частини навмання. Три новенькі ресори «Плежурайзер», але четверта — темна, вкрита брудним мастким наростом руїна, така древня, наче була тут завжди. Вихлопна труба виявилася такою новою, що досі сріблясто виблискувала, а от глушник, здавалося, був щонайменше середнього віку, і його приймальна труба була в дуже поганій формі. Я дивився на цю трубу, думав про вихлопи, які можуть просочитися з неї в салон, і раптом у голові знову спалахнув непроханий спогад про Вероніку Лебей. Тому що вихлопи можуть убивати. Вони…

— Деннісе, а що це ти робиш?

Напевно, тривоги в мені було все ж більше, ніж я думав, бо я стрілою підхопився на ноги, відчуваючи, як тріпоче в горлі серце. То був Арні. Вираз обличчя в нього був холодний і злий.