— Гаразд, — сказав він. — Чого ти хочеш?

Майкл розтулив рота, однак завагався, наче не знаючи, як продовжити. Вираз безпорадності — він був би кумедним, якби не був таким похмуро-жахливим — наповз на його обличчя. Неначе він постарів, посірів і виснажився по краях.

— Арні, — сказав він, ніби виштовхуючи слова проти сили, величезного опору інертності. — Арні, мені дуже прикро.

— Ага, — Арні знову відвернувся, відчиняючи дверцята водія. З салону виплив приємний запах доглянутої машини. — Я це побачив, коли ти за мене вступився.

— Будь ласка. Для мене це все важко. Важче, ніж ти думаєш.

Щось у його голосі змусило Арні обернутися. Очі в його батька були нещасні й сповнені відчаю.

— Я не казав, що хотів вступитися за тебе, — мовив Майкл. — Знаєш, її я теж можу зрозуміти. Я бачив, як ти на неї тиснув, рішуче налаштований будь-що домогтися свого…

Арні грубо реготнув.

— Точнісінько як вона, іншими словами.

— Твоя мати зараз переживає період змін, — тихо промовив Майкл. — І він їй жахливо важко дається.

Арні закліпав очима, спершу навіть не зрозумівши слів, що він тільки-но почув. Неначе його батько зненацька звернувся до нього поросячою латиною; до теми їхньої розмови ці слова, здавалося, мали не більше стосунку, ніж рахунки бейсбольних матчів.

— Щ-що?

— Зміни. Вона перелякана, і забагато п’є, і часом потерпає від фізичного болю. Нечасто, — уточнив Майкл, помітивши стривожений вираз на обличчі Арні. — І вона ходила до лікаря, і це просто зміни, не більше. Але вона в емоційному роздраї. Ти її єдина дитина, і в такому стані, як зараз, вона розуміє тільки те, що хоче тобі добра, байдуже, якою ціною.

— Вона хоче, щоб усе було так, як вона хоче. Але це не дивина. Вона завжди хотіла, щоб так було.

— Те, що вона вважає, буцімто добро для тебе — це те, що вона вважає слушним, само собою зрозуміло, — сказав Майкл. — Але чому ти вважаєш, що ти набагато інакший? Чи кращий? Ти хотів її притиснути, і вона це зрозуміла. Я теж.

— Вона перша почала…

— Ні, це почав ти, коли привіз додому цю машину. Ти знав, що вона думає з цього приводу. І вона має рацію ще в одному. Ти змінився. З того першого дня, коли ти прийшов додому з Деннісом і сказав, що купив машину; ось коли це почалося. Думаєш, її це не засмутило? Чи мене? Коли твоя дитина починає демонструвати риси особистості, про існування яких ти навіть не здогадувався?

— Тату, перестань! Це трохи…

— Ми більше тебе не бачимо: ти або ремонтуєш машину, або десь гуляєш із Лі.

— Ти вже говориш, як вона.

Зненацька Майкл розплився в усмішці — але то була сумна усмішка.

— Тут ти помиляєшся. І сильніше помилятися просто не можеш. Вона говорить як вона, і ти говориш як вона, але я просто говорю як людина, яка очолює якусь тупу миротворчу місію ООН, якій от-от можуть прострелити колективну сраку.

Плечі Арні трохи поникли; його рука знову знайшла машину й стала погладжувати, погладжувати.

— Гаразд, — сказав він. — Я розумію, про що ти говориш. Не розумію, чому тобі хочеться, аби вона тобою так попихала, але гаразд.

Сумний принижений усміх залишався на його губах, трохи нагадуючи вишкір пса, який довго полював на бабака в спекотливий літній день.

— Може, деякі речі повинні бути нормою життя. І може, є винагороди, яких ти не можеш зрозуміти, а я не можу пояснити. Наприклад… ну, знаєш, я кохаю її.

Арні знизав плечима.

— То… що тепер?

— Ми можемо поїхати покататися?

На обличчі Арні з’явився здивований вираз, та на зміну йому прийшло задоволення.

— Звісно. Сідай. Кудись поїдемо?

— В аеропорт.

Брови Арні поповзли вгору.

— В аеропорт? Чому?

— Дорогою розкажу.

— А Реджина?

— Твоя мати вже лягла в ліжко, — тихо мовив Майкл, і Арні вистачило почуття пристойності, щоб і самому трохи зашарітися.

Машину Арні вів упевнено й твердо. Крістінині нові лампи-фари розрізали ранню темряву чистими глибокими тунелями світла. Він проминув будинок Ґілдерів, потім звернув ліворуч на Елм-стрит за знаком «стоп» і рушив на виїзд до Дж-Ф-К-драйв. Траса I-376 привела їх до I-278, а потім далі до аеропорту. Машин майже не було. Двигун тихо бурмотів крізь нові труби. Панель приладів містично світилася зеленим.

Арні увімкнув радіо й знайшов WDIL, станцію на середніх хвилях із Піттсбурга, яка грала тільки олдові хіти. Джин Чендлер саме співав «Герцог Ерл»[94].

— Ця штука їде, як у казці, — сказав Майкл Каннінґем із побожним захватом.

— Дякую, — усміхнено відповів Арні.

Майкл вдихнув.

— І пахне як нова.

— Тут багато нового. Це покриття для сидінь влетіло мені у вісімдесят баксів. З тих грошей, за які Реджина мене гризла. Я пішов у бібліотеку, набрав книжок і спробував перекопіювати все, як тільки міг. Але це було не так легко, як хтось міг би подумати.

— Чому ні?

— Ну, по-перше, «плімут-фурія» п’ятдесят восьмого року випуску ні для кого не взірець класичного автомобіля, тому про нього особливо ніхто не писав, навіть у томах, присвячених автомобільній ретроспективі — «Американський автомобіль», «Американська класика», «Авто тисяча дев’ятсот п’ятдесятих» і таке всяке. «Понтіак» п’ятдесят восьмого року був класичним, от тільки наступного року «Понтіак» випустив «Бонневіль», а «Т-берд» п’ятдесят восьмого року з плавцями у вигляді кролячих вух — ото, як на мене, був останній по-справжньому класний «тандерберд», і…

— Я й не здогадувався, що ти так багато знаєш про старі авто, — сказав Майкл. — Арні, давно в тебе цей інтерес?

Той тільки невизначено стенув плечима.

— Хай там як, інша проблема була в тому, що Лебей сам вносив зміни в оригінальний детройтський виріб автопромисловості — почнімо хоча б з того, що компанія «Плімут» не випускала «фурію» — і я намагався відреставрувати машину так, щоб вона більше була схожою на його варіант, ніж на детройтський. Тому я просто, мабуть, робив усе навмання, інтуїтивно.

— А чому ти хочеш відреставрувати її так, як зробив тоді Лебей?

І знову те невизначене пересмикування плечима.

— Не знаю. Просто здалося, що так буде правильно.

— Що ж, я думаю, впорався ти чудово.

— Дякую.

Батько нахилився до нього, вивчаючи поглядом панель приладів.

— На що ти дивишся? — різкувато спитав Арні.

— А хай мені грець, — промовив Майкл. — Такого я ще не бачив.

— Що там? — Арні глянув униз. — А. Одометр.

— Він відмотує назад чи що?

Лічильник миль справді крутився не вперед, а назад; на той час, у вечір 1 листопада, на ньому було 79 000 і ще кілька миль. На очах у Майкла індикатор десятох частки милі перекотився від.2 до.1, а потім до нуля. Коли на ньому з’явилося.9, кількість накручених миль зменшилася на одну.

Майкл розсміявся.

— А ось тут ти, синку, не догледів.

Арні всміхнувся — ледь помітно розтягнув губи.

— Це точно, — сказав він. — Вілл каже, десь провід закоротило. Думаю, що я краще не втручатимуся. Прикольно мати одометр, який крутить не вперед, а назад.

— А він точний?

— Га?

— Ну, якщо ти проїдеш від нашого будинку до Стейшн-сквер, то він відніме від загальної суми п’ять миль?

— А, — сказав Арні. — Тепер зрозумів. Ні, він абсолютно не точний. Відмотує то дві, то три милі за кожну проїхану. А часом і більше. Рано чи пізно кабель спідометра обірветься, і коли я його заміню, то все стане на свої місця.

Майкл, у котрого свого часу теж обірвалося один-два кабелі спідометра, поглянув на стрілку, шукаючи характерного посмикування, яке б свідчило про халепу. Але стрілка застигла непорушно трохи далі за позначкою «сорок». Здавалося, що спідометр у повному порядку, тільки одометр дуркує. Та й хіба Арні щиро вважав, що спідометр і одометр працюють на одних і тих самих кабелях? Певна річ, що ні.

Розсміявшись, Майкл сказав:

— Це дивно, синку.

— Чому в аеропорт? — змінив тему Арні.

— Я подарую тобі талон на тридцятиденне паркування, — відповів Майкл. — П’ять доларів. Дешевше, ніж у гаражі в Дарнелла. Ти зможеш забирати свою машину, коли схочеш. В аеропорту є автобусна зупинка. Кінцева насправді.