Тієї ночі він зайшов у будинок о чверть на дванадцяту. Одяг, у який він вбрався з прицілом на поїздку в Піттсбург і шопінг, був увесь в плямах мастила й іржі. Його руки були забруднені ще сильніше, а на тильному боці лівої долоні зміївся спіралеподібний неглибокий поріз, схожий на тавро. На обличчі застиг виснажений і приголомшений вираз, а під очима залягли темні кола.

Його мати сиділа за столом, розклавши перед собою «солітер». Вона чекала, коли він прийде додому, і до глибини душі боялася цього водночас. Їй уже телефонувала Лі, розповіла, що сталося. Дівчина, що справила на Реджину враження доволі приємної (хай навіть і не достатньо хорошої для її сина), говорила так, наче плакала.

Стривожившись, Реджина поклала трубку одразу, як тільки змогла, і набрала номер гаража Дарнелла. Лі сказала, що Арні викликав звідти евакуатор і поїхав разом з водієм. А її, всупереч протестам, посадив у таксі. У трубці пролунало два гудки, а потім сипливий і рипучий голос сказав: «Угу. Дарнелл».

Вона поклала слухавку, зрозумівши, що буде помилкою розмовляти з ним так — а вони з Майклом, схоже, уже вдосталь помилок наробили стосовно Арні та його машини. Вона зачекає на його повернення додому. Скаже те, що має сказати, дивлячись йому в очі.

І вона це сказала.

— Арні, мені дуже шкода.

Краще було б, якби Майкл теж був удома. Але він поїхав у Канзас-Сіті, на симпозіум, присвячений торгівлі й початкам вільного підприємництва в Середні віки. До неділі він не повернеться, якщо ця новина не змусить його повернутися. А на думку Реджини, це було ймовірно. Вона усвідомила (не без домішки каяття), що тільки зараз у неї розкриваються очі на всю серйозність цієї ситуації.

— Шкода, — луною повторив Арні рівним безбарвним тоном.

— Так, я… тобто ми… — продовжувати далі вона не змогла. Було щось нестерпно жахливе в його здерев’янілому обличчі. Очі здавалися порожніми. Вона змогла тільки подивитися на нього і похитати головою; очі налилися слізьми, їх огидний присмак відчувався вже в носі й горлі. Вона терпіти не могла плакати. Вольова, одна з двох дівчат у католицькій сім’ї, що складалася з її батька, синього комірця, будівельника, її полинялої матері й сімох братів; ладна землю носом рити, аби вступити до коледжу (всупереч батьковому уявленню про те, що дівчата там навчаються тільки тому, як перестати бути незайманими й покинути ходити до церкви), вона пролила чимало гірких сліз. Навіть її рідні вважали, що вона буває занадто жорсткою, але тільки тому, що вони не розуміли — коли пройдеш крізь пекло, то виходиш звідти запеченою вогнем. І якщо тобі довелося згоряти, щоб домогтися свого, ти потім завжди хотітимеш, щоб усе було тільки по-твоєму.

— Знаєш що? — спитав Арні.

Вона хитнула головою, усе ще відчуваючи гарячу слизьку печію сліз під повіками.

— Я б з тебе посміявся, якби не був такий стомлений, що ледве стою. Ти й сама могла там порозмахувати монтажною лопаткою й кувалдами з тими тварюками, які це зробили. І була б щасливіша за них.

— Арні, це несправедливо!

— Ні, це справедливо! — проревів він на неї, і його очі раптом спалахнули лютим страшним вогнем. Уперше в житті вона злякалася рідного сина. — Ти придумала прибрати її з двору! Він придумав поставити її в аеропорту! То кого, по-твоєму, звинувачувати? Кого, як ти думаєш? Думаєш, таке могло статися, якби вона стояла тут? Га?

Він ступив крок до неї, стискаючи кулаки по боках, і вона зробила все можливе, аби не відсахнутися.

— Арні, ми можемо хоча б поговорити? — спитала вона. — Як дві розумні людини?

— Один з них насрав на панель приладів моєї машини, — холодно сказав він. — Як тобі, мамо, така розумність?

Вона щиро вірила в те, що тримає сльози під контролем, але від цієї новини — новини про таку дурну, нераціональну лють — вони знову навернулися на очі. Вона розплакалася. Розплакалася від прикрощів за те, що побачив її син. Похилила голову й плакала від збентеження, і болю, і страху.

Усе своє материнське життя вона потайки з погордою дивилася на матерів навколо, у яких були діти, старші за Арні. Коли йому був рочок, ці інші матері скорботно хитали головами й казали їй почекати, коли йому буде п’ять — отоді-то й почнуться проблеми, отоді вони стають достатньо дорослі, щоб казати «гівно» перед своїми бабусями й гратися з сірниками, коли їх залишають на самоті. Але Арнольд, золота дитина в один рік, у п’ять залишася таким самим золотим. Тоді інші матері підкочували очі й казали: «Зачекай, от буде йому десять»; а потім — п’ятнадцять, ось коли стає насправді клопітно, з усією тою наркотою, рок-концертами і дівчатами, які на все згодні, і — Боже збав — крадіжками колісних дисків і тими… ну, хворобами.

І весь цей час вона тримала обличчя і в душí всміхалася, бо все розгорталося згідно з планом, усе розгорталося так, як, на її думку, мало бути в її власному дитинстві. У її сина були добрі батьки, вони підтримували його, любили, готові були дати йому все (у розумних межах), радо відправили б його в коледж на його вибір (якщо цей вибір буде вдалим), таким чином завершивши гру/справу/покликання до батьківства ефектно й успішно. Якби ви зауважили, що в Арні майже немає друзів і його цькують хулігани, вона б манірно вказала на те, що вона, наприклад, відвідувала церковно-парафіяльну школу в районі з недоброю славою, де з дівчаток іноді заради жарту зривали трусики й підпалювали їх запальничкою «Зіппо» з вигравіюваним на ній розіп’ятим тілом Ісуса. А якби ви зауважили, що її підхід до виховання дітей від підходу її ненависного батька відрізняється хіба що матеріальними цілями, вона б розлютилася і вказала на свого доброго сина як остаточний свій незаперечний доказ.

Але тепер її добрий син стояв перед нею, блідий, виснажений, зашмарований по лікті, і неначе бринів тим самим ледве стримуваним гнівом, що був фірмовим знаком його діда, навіть виглядав зараз, як дід. Здавалося, усе перетворюється на руїни.

— Арні, ми вранці поговоримо про те, що слід зробити, — сказала вона, намагаючись зібратися і втамувати сльози. — Ми поговоримо про це вранці.

— Ні, хіба що ти встанеш дуже рано, — відказав він, відчутно втративши інтерес. — Я піду нагору, посплю години чотири, а потім знову піду в гараж.

— Навіщо?

Він розсміявся божевільним сміхом і замахав руками під кухонними лампами денного світла, наче збирався злітати.

— А ти як думаєш, навіщо? У мене попереду багато роботи! Стільки роботи, що ти й уявити не можеш!

— Ні, тобі завтра до школи… Я… Арні, я тобі забороняю, я абсолютно…

Він обернувся, щоб подивитися на неї, пильним поглядом, і вона знову сахнулася. Це вже перетворювалося на якесь гризуче нічне жахіття, яке не збиралося закінчуватися ніколи.

— А я піду в школу, — сказав він. — Візьму із собою одяг у рюкзаку, перевдягтися, і навіть помиюся в душі, щоб не смердіти нікому в класі. Потім, коли закінчаться уроки, я знову піду до Дарнелла. Попереду багато роботи, але я зможу… я знаю, що зможу… хоча це з’їсть більшу частину моїх заощаджень. До того ж, треба буде більше часу приділяти роботі, яку я виконую для Вілла.

— Твої домашні завдання… навчання…

— А. Це, — він усміхнувся мертвою машинною посмішкою механічної фігурки. — Воно, звісно, постраждає. Стосовно цього я тебе не дуритиму. І пообіцяти, що середня оцінка буде дев’яносто три, теж тепер не зможу. Але якось закінчу. На «С». Може, й декілька «В» буде.

— Ні! Тобі треба думати про коледж!

Він повернувся до столу, знову накульгуючи, і досить сильно. Поклав долоні на стіл, сперся на них і повільно нахилився до неї. Вона подумала: «Незнайомець… мій син незнайомець для мене. Невже це справді моя провина? Невже? Тому, що я лише хотіла для нього найкращого? Хіба може так бути? Господи, будь ласка, зроби так, щоб це був жахливий сон і я прокинулася зі сльозами на щоках, бо він дуже реальний».

— Просто зараз, — тихо промовив він, не відриваючи погляду від її очей, — єдине, що мене турбує, — це Крістіна, Лі й те, як догодити Віллу Дарнеллу, щоб я міг її відремонтувати й вона стала як нова. На коледж мені насрати. А якщо ти від мене не відчепишся, я покину школу. Може, хоч це тебе заткне, якщо вже іншого способу нема.