Канючі закричав і спробував ухилитися. Край Крістіниного бампера ледь зачепив його ліву литку й видер звідти кавалок м’яса. Униз по нозі заструменіла мокротеча й стала збиратися в черевику. Тепло власної крові змусило його спантеличено усвідомити, яка холодна насправді ніч.

Він врізався стегном в одвірок фотомайстерні, ледве не вліпившись у вітрину з пресованого скла. Один фут ліворуч — і він би розтрощив його собою та приземлився на розсипах «Ніконів» і «Полароїдів».

Він почув, як двигун машини зненацька набирає обертів. Той страхітливий потойбічний вереск днища об бетон. Канючі розвернувся, важко хапаючи повітря. Крістіна дала задній хід уздовж тротуару, і коли проминала його, він побачив. Побачив.

За кермом нікого не було.

У голові загупала паніка. Канючі зірвався на ноги. Він вибіг на Дж-Ф-К-драйв, вихором понісся на протилежний бік. Між маркетом і хімчисткою там виднівся провулок. Надто вузький, щоб у нього могла заїхати машина. Якби йому туди забігти…

У кишенях штанів та п’яти чи шести кишенях пальта з розпродажу армійського одягу божевільно торохкотів дріб’язок. Четвертаки, п’ятаки, десятицентовики. Передзвін срібного карильйона. Коліна Канючі майоріли заледве не на рівні підборіддя. Армійські чоботи з набивками барабанили по асфальту. Його тінь гналася за ним навздогін.

Десь позаду нього знову газонула машина, затихла, газонула, затихла, а потім заревів двигун. Шини завили, і Крістіна стрілою помчала за Канючі Велчем, перетнувши смуги Дж-Ф-К-драйв під прямим кутом. Канючі закричав і не почув власного крику, бо машина досі палила гуму, машина досі верещала, як до нестями злюща, кровожерна жінка, і той вереск виповнював собою світ.

Його тінь більше не переслідувала його. Вона йшла попереду й видовжувалася. У вітрині хімчистки він бачив цвітіння великих жовтих очей.

Було ще далеко.

В останню мить Канючі спробував було кинутися ліворуч, але Крістіна вильнула разом з ним — неначе прочитала його фінальну відчайдушну думку. «Плімут» врізався в нього, сповільнюючись, зламав Канючі Велчу хребет і вибив з армійських чобіт. Його відкинуло на сорок футів у цегляну обшивку маленького маркету, знову на волосину оминувши зіткнення з вітринним склом.

Сила удару була такою, що тіло Канючі знову відлетіло на проїжджу частину, залишивши на цеглі криваву пляму, схожу на чорнильну. Її знімок надрукують наступного дня на першій сторінці газети «Лібертівілль Джорнал-Стендард».

Крістіна дала задній хід, з вереском гальм і ковзанням зупинилася та знову, ревучи, помчала вперед. Канючі лежав біля бордюру й силкувався встати. Але не міг. Жодна частина тіла його не слухалася. Усі сигнали переплуталися.

Його залила хвиля яскравого білого світла.

— Ні, — прошепотів він ротом, повним потрощених зубів. — Н…

Машина з ревом на нього наїхала. Вусібіч порснув дріб’язок. Канючі потягло й перекотило спочатку вперед, потім назад, коли Крістіна заднім ходом знову виїхала на проїжджу частину. Вона стояла на місці, двигун газував і зменшував оберти до холостих, потім знову газував. Стояла так, наче розмірковувала.

А потім поїхала на нього знову. Вона вдарила його, вискочила на тротуар, буксуючи, розвернулася й знову дала задній хід, а потім з’їхала.

З вереском вона газувала вперед.

І назад.

І вперед.

Її фари горіли. Вихлопні труби плювалися гарячим синім димом.

Істота на проїжджій частині більше не була схожа на людину; це більше нагадувало розкиданий клумак з ганчір’ям.

Машина востаннє здала назад, розвернулася півколом і газонула, з ревінням ще раз промчавши по скривавленій купі на вулиці, а потім покотила собі по Дж-Ф-К-драйв, і рев її двигуна, що досі крутився на повних обертах, відскакував від стін сплячих будівель — тепер уже не зовсім сплячих; у квартирах спалахувало світло, люди, які жили в помешканнях над своїми крамничками, підходили до вікон, щоб подивитися, що це за гуркотнява там, чи не сталося аварії.

Одна з Крістіниних передніх фар була розбита. Інша непевно блимала, вмикаючись і вимикаючись, замащена тонким шаром крові Канючі. Решітка увігнулася, і вм’ятини на ній приблизно повторювали форми й розмір торсу Канючі з усією мерзенною досконалістю посмертної маски. Капот був забризканий віялом крові, яка поширювалася з наростанням швидкості вітру. Вихлопи виходили з важким шумом; один з Крістіниних глушників був знищений.

У салоні, на панелі приладів, одометр і далі відмотував милі назад, неначе Крістіна ковзала назад у часі, залишаючи позаду не лише місце наїзду і втечі, але й сам факт наїзду й утечі.

Першим був глушник.

Зненацька важкий шум зменшився і вирівнявся.

Віяла бризок крові на капоті стали збігати донизу, всупереч вітру — неначе в кіноплівці, яку прокручували назад.

Фара, що блимала, враз почала світити рівно, а ще через одну десяту милі розбита фара ожила. З незначним дзеньканням — не гучнішим за той звук, з яким черевичок малого хлопчика трощить тонку кірку льоду на калюжі — скло зібралося докупи нізвідки.

Глухе «памк! памк! памк!» доносилося з переднього краю, звук згинання металу, звук, який чуєш, стискаючи бляшанку з-під пива. Але замість угинатися, Крістінина решітка вирівнювалася; ветеран кузовного цеху з п’ятдесятирічним досвідом роботи з усування наслідків легких ДТП — і той не зробив би охайніше.

Крістіна повернула на Гемптон-стрит ще до того, як перші розбуджені вереском її шин підійшли до решток Канючі. Кров зникла. Вона стекла до передньої частини капота і розчинилася в повітрі. Подряпини пощезали. Коли Крістіна тихо підкотила до гаражних дверей з табличкою «СИГНАЛЬ — ЗАЇДЕШ», метал востаннє памкнув, вирівнюючись на лівому передньому бампері, у тому місці, де утворилася заглибина від удару об литку Канючі.

Крістіна була як нова.

Машина зупинилася перед великими гаражними воротами посередині затемненої німотної будівлі. До сонцезахисного щитка з боку водія було причеплено пластикову коробочку. Цю штукенцію Вілл Дарнелл видав Арні, коли той почав перевозити для нього цигарки й випивку в штат Нью-Йорк — напевно, то була Дарнеллова версія золотого ключа від сральника.

У нерухомому повітрі коротко продзижчав механізм відкривання, і гаражні двері слухняно постукотіли догори. Вони замкнули ще один ланцюг, і всередині увімкнулося кілька ламп, тьмяно освітлюючи нутрощі гаража.

Ручка на панелі приладів раптово опустилася, і Крістінині подвійні фари згасли. Вона покотила всередину й прошелестіла через заляпаний мастилом бетон до двадцятого боксу. Позаду неї підняті двері, запрограмовані таймером на те, щоб зачинитися через тридцять секунд, поїхали вниз. Ланцюг освітлення розімкнувся, і в гаражі знову запанувала темрява.

Ключі, що теліпалися в гнізді запалювання Крістіни, раптом повернулися ліворуч. Двигун завмер. Клапоть шкіри з ініціалами Р. Д. Л., витавруваними на ньому, погойдався вперед і назад, затихаючи, і врешті спинився.

Крістіна стояла в темряві, і єдиним звуком у гаражі-автомайстерні Дарнелла було повільне поклацування її двигуна, що хлонув.

Наступного дня Арні Каннінґем не пішов до школи. Сказав, що йому здається, у нього грип. Але вже ввечері повідомив батькам, що почувається ліпше й може піти до Дарнелла, щоб попрацювати над Крістіною.

Реджина запротестувала — хоча прямо вона цього не сказала, але подумала, що Арні схожий на живого мерця. Його обличчя тепер повністю очистилося від прищів і рубців, але був і мінус: воно стало занадто блідим, а під очима залягли темні кола, наче він ночами погано спав. А крім того, він і досі кульгав. Реджина з тривогою в душі подумала, чи її син часом не вживає якісь наркотики, якщо він пошкодив спину сильніше, ніж розповідає, і став приймати таблетки, щоб бути в стані й далі ремонтувати проклятущу машину. Та потім вона відкинула цю думку. Арні був не такий дурний, хай навіть і одержимий тією машиною.