— Це було… щось неймовірно брутальне, — мовив Майкл. — Так каже Джанкінс. Розумієш, на нещасний випадок це зовсім не схоже. Це схоже на вбивство.

— Убивство, — приголомшено повторив Арні. — Ні, я б нізащо…

— Що? — різко спитав Майкл. І знову схопив Арні за куртку. — Що ти сказав?

Арні поглянув на батька. Його обличчя знову перетворилося на маску.

— Я б нізащо не подумав, що так може бути, — закінчив він. — Ось що я збирався сказати.

— Я просто хотів, щоб ти знав, — сказав Майкл. — Вони шукатимуть людину, яка має мотив, хай навіть і слабкий. Вони знають, що сталося з твоєю машиною, а малий Велч міг бути причетним, або ти думав, що він причетний. Джанкінс може заїхати на розмову з тобою.

— Мені нема чого приховувати.

— Ні, звісно, ні, — промовив Майкл. — Ти спізнишся на автобус.

— Ага. Треба йти. — Але Арні затримався ще на мить. Він дивився на батька.

Несподівано для самого себе Майкл згадав дев’ятий день народження Арні. Вони з сином поїхали в маленький зоопарк на Філлі-Плейнз, пообідали в ресторанчику й завершили день партією в міні-гольф на полі, розташованому на задвірках Бейсін-драйв. Той заклад згорів у 1975-му. Реджина тоді не змогла поїхати з ними, бо саме злягла з бронхітом. Вони вдвох дуже гарно провели час. Для Майкла то був найкращий день народження сина, бо він більше за всі інші символізував його солодке й одноманітне американське дитинство. Вони пішли в зоопарк і повернулися, і нічого особливого не сталося, крім того, що вони чудово провели час — Майкл і його син, який був і досі залишався таким дорогим його серцю.

Він облизнув губи й сказав:

— Арні, продай її. Будь ласка. Коли повністю відреставруєш, продай комусь. Ти зможеш виручити купу грошей. Пару… чи, може, три тисячі.

І знову той стомлений переляк неначе проступив на обличчі Арні, однак розібрати як слід його вираз Майкл не міг. Від сонця лишилася тільки палахкотлива помаранчева смуга на західному обрії, тож маленьке подвір’я тепер потопало в темряві. А потім той вираз — якщо він узагалі був — зник без сліду.

— Ні, тату, я б не зміг, — лагідно, неначе розмовляючи з дитиною, відказав Арні. — Не зміг би, і все. Я забагато в неї вклав. Просто забагато.

І він пішов, по діагоналі через подвір’я до тротуару, зливаючись з іншими тінями, і назад поверталося лише відлуння його кроків, та й воно невдовзі стихло.

Забагато в неї вклав? Справді? А що саме, Арні? Що ти в неї вклав?

Майкл опустив погляд на листя, потім обвів ним усе своє подвір’я. Попід тином і піддашком гаража в сутінках, що вже згущувалися до темряви, холодно поблискував сніг, синюшно-сірий, у впертому очікуванні підкріплення. В очікуванні зими.

Реджина була втомлена — цими днями вона, здавалося, cтомлювалася набагато швидше, — тож вони полягали разом близько дев’ятої, задовго до того, як повернувся Арні. Вони кохалися, старанно і безрадісно (останнім часом вони багато кохалися, і майже завжди це було старанно і безрадісно, тому в Майкла виникла неприємна підозра, що дружина його пенісом користується як снодійним). А коли вже опісля лежали у своїх окремих ліжках, Майкл ніби знічев’я поцікавився:

— Як тобі вчора спалося?

— Непогано, — зі щирим виразом відповіла Реджина, і він зрозумів, що вона збрехала. Добре.

— Я підіймався десь об одинадцятій і бачив, що Арні не спиться, — Майкл усе ще докладав зусиль, щоб його голос звучав недбало. Тепер його згризала тривога — щось було в обличчі Арні того вечора, щось таке, чого він не зміг прочитати через кляту темінь. Можливо, то були дрібниці, нічого страшного, але ця думка світилася в його голові зловісним неоновим знаком, який ніяк не хотів гаснути. Його син виглядав винуватим і наляканим? Чи то була тільки гра світла? Якщо він не розв’яже цю загадку, сон цієї ночі втече від нього надовго або й узагалі не прийде.

— Я вставала ближче до першої, — сказала Реджина і поспіхом додала: — У туалет потрібно було. Я зазирала до нього. — Вона розсміялася, з легким смутком. — Давні звички важко викорінити, правда ж?

— Так, — кивнув Майкл. — Здається, важко.

— Тоді він міцно спав. Шкода, що я так і не змусила його вдягати піжаму в холодну погоду.

— Він був у трусах?

— Так.

Майкл знову ліг, відчуваючи безмежну полегкість і більш ніж трохи — сором. Але краще було знати… напевно. Добре, звісно, що він сказав Арні про свою переконаність у тому, що син здатен скоїти вбивство не більше, ніж ходити по воді. Але розум, ця збочена мавпа — розум здатен уявити будь-що і, здається, дістає перверзійну втіху, коли таке робить. Може, думав Майкл, лежачи у своєму ліжку, підклавши під потилицю долоні з переплетеними пальцями й дивлячись у темну стелю, може, у цьому й полягає дивне прокляття живих. В уяві дружина може, сміючись, зраджувати з найкращим другом, найкращий друг може плести проти тебе інтриги й планувати удари в спину, син може скоїти вбивство за допомогою авто.

Краще засоромитися й приспати цю мавпу.

О першій Арні був тут. Навряд чи Реджина переплутала час, бо на їхньому бюро стояло радіо з цифровим годинником — воно повідомляло час цифрами, великими, синіми, безпомилковими. Його син був тут о першій годині, а того хлопця Велча переїхали машиною за три милі через двадцять п’ять хвилин. Неможливо було повірити, що Арні міг вдягтися, вийти (не привернувши уваги Реджини, яка, звісно ж, лежала без сну й дослухалася), піти до Дарнелла, вивести Крістіну й поїхати туди, де вбили Канючі Велча. Фізично неможливо.

Та й не вірив він у це, якщо вже на те пішло.

Мавпа-розум була задоволена. Майкл перекотився на правий бік, заснув, і йому снилося, що він та його дев’ятирічний син грають у міні-гольф на нескінченній низці маленьких газонів, укритих «Астро-Терфом», де крутилися водяні млини й лежали в очікуванні крихітні загати… і снилося, що вони самі-самісінькі в цілому світі, бо мати його сина померла при пологах — дуже сумно; люди все ще відзначали, який невтішний Майкл — але коли вони поїдуть додому, він і його син, будинок буде тільки їхнім, вони їстимуть спагетті з каструлі, наче парочка холостяків-нечупар, а коли посуд буде помито, вони посідають за кухонний стіл, схований під розгорнутими газетами, і збиратимуть модельки автомобілів з безневинними пластмасовими двигунами.

Уві сні Майкл Каннінґем усміхався. Поряд із ним, в іншому ліжку, Реджина не всміхалася. Вона лежала без сну й чекала стуку дверей, який сповістить, що її син прийшов із зовнішнього світу.

Потім вона почула, як відчиняються й зачиняються двері… потім почула його кроки на сходах… а по тому зможе заснути.

Можливо.