Арні посунув уперед, з піднятими кулаками й очима, звуженими до щілин.

Вона ще раз конвульсивно вдихнула повітря — о, як це було боляче, боліло так, ніби її різали ножами — і закричала:

— Арні, що ти робиш? Перестань!

Він обернувся до неї, сторопілий.

— Га? Лі?

— Він урятував мені життя, за що ти його б’єш?

Зусилля було надмірним, і чорні цятки знову закружляли перед її очима знизу вгору по спіралі. Вона могла б спертися на машину, але не хотіла до неї наближатися й торкатися теж не хотіла. Лампочки приладової панелі. Щось трапилося з лампочками приладової панелі. Щось

(очі вони перетворилися на очі)

таке, про що вона не хотіла й думати.

Натомість вона, хитаючись, побрела до ліхтарного стовпа й сперлася на нього, мов п’яниця, похиливши голову, відсапуючись. Довкола її стану оповилася м’яка несмілива рука.

— Лі… золотко, як ти?

Вона трохи повернула голову й побачила його нещасне перелякане обличчя. Та й розплакалася.

Автостопник боязко наблизився до них, витираючи скривавленого рота рукавом куртки.

— Дякую, — мовила Лі між хрипкими стрімкими вдихами.

Біль на крихту вже влігся, і сильний холодний вітер заспокоював її розпашіле обличчя.

— Я вдавилася. І мабуть… мабуть, померла б, якби ви не…

Забагато. Знову чорні цятки, й усі звуки знову затухали, зливалися в лячну вітряну трубу. Вона опустила голову й чекала, коли це минеться.

— Це прийом Гаймліха, — мовив попутник. — Коли влаштовуєшся на роботу в кафе, тебе змушують його вивчити. В універі. Дають потренуватися на гумовому манекені. Дейзі-Мей — так його звуть. І ти виконуєш, але поняття зеленого не маєш, чи він… ну, розумієте… спрацює на живій людині. — Голос у нього тремтів, з високого регістру перескакував на низький і назад, наче в малого, що вступає в підлітковий вік. Його голос неначе хотів розсміятися чи заплакати — що-небудь — і навіть у непевному світлі та крізь завісу густого снігопаду Лі змогла роздивитися, що обличчя в нього мертвотно-бліде. — Я не думав, що мені доведеться його коли-небудь застосувати. Але працює нормально. Ви бачили, як вилетів той йобаний шмат м’яса? — Автостопник витер рота й утупився в тонку плівку спіненої крові на своїй долоні.

— Вибачте, що я вас вдарив, — сказав Арні, таким тоном, наче от-от розплачеться. — Я був просто… я був…

— Так, чувак, я знаю, — він поплескав Арні по плечі. — Ніхто не ображається. Дівчино, ти там жива?

— Так, — мовила Лі. Рівномірність дихання відновилася. Серце сповільнювало свій біг. От тільки ноги були не в порядку: відчуття було абсолютно безпорадним, наче вони стали гумовими. «О Господи, — подумала вона. — Я могла вже бути мертвою. Якби ми не підібрали цього хлопця, а ми ж мало не проїхали повз нього…»

Їй стало зрозуміло, що для неї це щастя — бути живою. Це кліше вдарило її хвилею дурної незаперечної сили, від якої голова запаморочилася до межі непритомності. Сльози покотилися сильніше. Коли Арні повів її до машини, вона пішла, поклавши голову йому на плече.

— Ну, — непевно промовив попутник, — я вже піду.

— Стійте, — сказала Лі. — Як вас звати? Ви врятували мені життя, я б хотіла знати ваше ім’я.

— Баррі Ґоттфрід, — відповів автостопник. — До ваших послуг. — І знову змахнув уявним капелюхом.

— Лі Кебот. А це — Арні Каннінґем. Ще раз дякую.

— Авжеж, — докинув Арні, але щирої подяки в його голосі Лі не вчула — тільки той дріж. Він всадовив її в машину, і раптом той запах накинувся на неї, атакував її: нічого ледве вловного цього разу, жодних прихованих подмухів. То був сморід гниття й розкладу, насичений і згубний. Дикий несамовитий переляк охопив голову Лі, й вона подумала: «Це запах її люті…»

Світ перед очима поплив убік. Вона вихилилася з машини й виблювала.

А потому все навколо на якийсь час посіріло.

— З тобою точно все гаразд? — спитав у неї Арні десь так, напевно, усоте. І десь приблизно востаннє, з певною полегкістю усвідомила Лі. Вона була дуже, дуже втомлена. У грудях пульсував тупий біль, і такий самий угніздився в скронях.

— Тепер уже так.

— Добре. Добре.

Він нерішуче ворухнувся, наче хотів піти, але не був певен, чи доречно це вже; мабуть, ні, поки не поставив свого, здавалося, вічного запитання щонайменше ще раз. Вони стояли перед будинком Кеботів. Прямокутники жовтого світла, що лилося з вікон, рівно лягали на свіжий незайманий сніг. Крістіна стояла біля тротуару, на холостому ходу, світячи габаритними вогнями.

— Ти мене так перелякала, коли зомліла, — мовив Арні.

— Я не зомліла… просто туман перед очима поплив на кілька хвилин.

— Ну, ти мене налякала. Я люблю тебе, ти ж знаєш.

Вона подивилася на нього серйозним поглядом.

— Справді?

— Звичайно, люблю! Лі, ти ж знаєш, що люблю!

Вона глибоко вдихнула повітря. Попри велику втому, сказати це потрібно було, і до того ж негайно. Бо якби вона не сказала цього відразу, то до світанку все, що сталося, почало б видаватися просто смішним — а може, більш ніж смішним; до світанку сама думка про це здавалася б повною маячнею. Запах, що з’являвся і зникав, як «гнилявий сморід» у готичній оповідці жаху? Прилади на панелі, що перетворювалися на очі? А понад усе — те психозне відчуття, що машина справді намагалася її вбити?

Уже завтра навіть сам той факт, що вона ледь не задихнулася, удавившись, перестане бодай щось означати, крім ледь відчутного болю в грудях і переконання в тому, що то просто дрібниця, а не момент між життям і смертю.

От тільки все це було правдою, і Арні про це чудово знав — так, нехай і глибоко в душі — і сказати про це потрібно було зараз.

— Так, я думаю, ти мене любиш, — поволі промовила вона. Не зводячи з нього пильного погляду. — Але я з тобою більше в цій машині нікуди не поїду. І якщо ти по-справжньому мене любиш, ти її позбудешся.

Шок, що відбився на його обличчі, був таким великим і таким раптовим, наче вона вдарила його в ніс.

— Що… Лі, про що ти говориш?

А чи шок спричинив той ляпасний вираз? Чи, може, почасти річ була у винуватості?

— Ти чув, що я сказала. Я не думаю, що ти її спекаєшся… не знаю навіть, чи ти на таке взагалі тепер здатен… але якщо ти схочеш поїхати кудись зі мною, Арні, ми поїдемо автобусом. Чи попутку зловимо. Чи полетимо. Але я більше ніколи не їздитиму з тобою у твоїй машині. Це смертельна пастка.

Ось. Вона це сказала; слова зірвалися.

Шок на його обличчі почав поступатися місцем гніву — тому сліпому запеклому його різновиду, який вона так часто споглядала на його обличчі останнім часом. І не лише через важливі речі, а й через дрібниці — жінка, що переходить дорогу на жовте світло, коп, який затримав потік транспорту якраз перед тим, як настала їхня черга рушати — але зараз до неї з усією силою відкриття дійшло, що його гнів, їдкий і такий не схожий на решту рис характеру Арні, завжди був пов’язаний з машиною. З Крістіною.

— «Якщо ти мене любиш, позбудься її», — повторив він. — Ти зараз говориш як знаєш хто?

— Ні, Арні.

— Як моя мати, ось як хто ти говориш.

— Мені шкода. — Вона не дозволить собі піддатися, а також не виправдовуватиметься словами й не покладе всьому край, просто зайшовши в будинок. Хоча вона могла б, якби нічого до нього не відчувала, однак це було не так. Її найперше враження — що під тихою сором’язливістю Арні Каннінґем був хороший, порядний і добрий (а може, і сексуальний) — не надто помінялося. Це через машину, от і все. Зміни відбувалися через неї. То було те саме, що спостерігати, як сильний розум поступово починає здавати під впливом якогось поганого агресивного наркотика, що викликає нездоланну залежність.

Арні провів рукою по своєму притрушеному снігом волоссю, характерним жестом сум’яття й гніву.

— У цій машині з тобою стався тяжкий випадок, ти ледве не задихнулася, окей, я розумію, чому ти не маєш до неї теплих почуттів. Але це сталося через гамбургер, Лі, от і все. А може, навіть не так. Може, ти намагалася говорити, поки жувала, чи вдихнула й слина пішла не в те горло, або не знаю. З таким самим успіхом Рональда Макдональда можеш звинуватити. Люди час від часу давляться їжею, це звична річ. Інколи вони вмирають. Ти не померла. Дякуй за це Богові. Але звинувачувати мою машину!..