Помаранчево-рожеві цятки світла на снігу. Розкотистий свист вогню. Зараз рвоне. Зараз…

І рвонуло. Бензобак «камаро» розірвався з глухим бухканням. Бадді відчув, як його в спину штовхає груба рука, і вилетів у повітря та приземлився в сніг, вдарившись пораненим боком. Його куртка була охоплена полум’ям. Крехчучи, він перевертався в снігу, щоб загасити на собі вогонь. Потім спробував звестися на коліна. «Камаро» позаду нього палахкотів у темряві поховальним багаттям.

Двигун Крістіни ревів і затихав, ревів і затихав, тепер уже швидше, наполегливіше.

Бадді насилу спромігся зіп’ятися навкарачки. Він зиркав на «плімут» Каннінґема крізь мокру від поту плутанину волосся, що лізло йому в очі. Капот пом’явся, коли «плімут» влетів у шлагбаум, і з радіатора скрапувала суміш води та антифризу, яка парувала на снігу, неначе свіжі сліди звіра.

Бадді знову облизнув губи. Сухі, як шкіра ящірки. Спині було жарко, так, ніби він дістав помірно важкий сонячний опік; він чув запах підсмаленої тканини, але від надміру шоку не усвідомлював, що і його парка, і сорочка та футболка під нею згоріли.

— Слухай, — мовив він, не усвідомлюючи, що говорить. — Слухай, ну…

Двигун Крістіни загарчав, і вона кинулася на нього, вихляючи заднім краєм, поки її шини розсипали цукрову пудру снігу. Пом’ятий капот роззявив застиглу пащу.

Бадді чекав, стоячи навкарачки й опираючись нездоланному бажанню скочити на ноги й дати драла, опираючись (наскільки це було можливо) шаленій паніці, що рвала на клапті його самоконтроль. У машині — ні душі. Людина з багатшою уявою, ніж у Бадді, уже, імовірно, збожеволіла б.

Останньої секунди він перекотився ліворуч і пронизливо закричав, коли поламані кінці кістки в його нозі торкнулися один одного та зазнали тертя. Щось кулею промчало повз нього буквально за кілька дюймів, в обличчя йому вдарив огидний сморід вихлопу, а тоді сніг забарвився в червоний колір, бо спалахнули габаритні задні вогні Крістіни.

Вона розвернулася, буксуючи в снігу, і кинулася на нього знову.

— Ні! — заволав Бадді. Біль списом прохромив йому груди. — Ні! Ні! Н…

Він стрибнув, бо гору взяли сліпі рефлекси, і цього разу куля промчала вже значно ближче, здерши шкіру з одного черевика. Ліва ступня миттю перестала відчуватися. Бадді, немов божевільний, розвернувся навкарачки, схожий на малюка, що бавиться на дні народження в «Я — свідок». Кров, що стікала з його рота, змішувалася зі шмарклями, які лилися вже з носа; одне з поламаних ребер пробило легеню. Кров юшила по щоці з дірки в голові на тому місці, де було вухо. З носа випомповувалася пара. Дихав він зі свистом, уривчасто.

Крістіна зупинилася.

Біла пара сочилася з її вихлопної труби; хурчав і пульсував двигун. Вітрове скло було непроникно-чорним.

За спиною в Бадді рештки «камаро» стріляли в небо язиками масного полум’я, і гострий, мов бритва, вітер стріпував і розвіював його. У пеклі, на яке перетворилося заднє сидіння, із задертою догори головою виднівся Боббі Стентон, і на його обличчі, що стрімко обвуглювалося, застигла посмішка.

«Грається зі мною, — подумав Бадді. — Грається зі мною, ось що вона робить. Як кицька з мишею».

— Будь ласка, — прохарчав він. Передні фари засліплювали, і в їхньому світлі кров, що стікала по його щоці та з кутиків рота, була комашино-чорна. — Будь ласка… я… я вибачуся перед ним… я, блядь, поповзу до нього на долонях і колінах, якщо ти цього хочеш… тільки прошу тебе… пр…

Заревів двигун. Крістіна помчала на нього, немов стародавня смерть із темних віків. Бадді завив і знову зробив випад убік, та цього разу бампер ударив його в гомілку, і зламав другу ногу, і відкинув до замету на узбіччі паркової дороги. Ударившись об нього, він розплескався, ніби нещільно натоптаний мішок з борошном.

Крістіна покотила назад, наближаючись до нього, але Бадді угледів свій шанс, один крихітний шанс. Він почав несамовито видряпуватись на той замет, укопуючись у сніг голими руками, що вже втратили будь-яку чутливість, укопуючись ногами, не зважаючи на люті поштовхи болю в потрощених ногах. Дихання виривалося з нього тихими скриками, а фари все наростали, і гучніше ревів двигун; кожен сніговий клубок відкидав покорчену чорну тінь, і він чув її, чув у себе за спиною, немов страшного тигра-людожера…

Тріск і дзенькіт металу — і Бадді закричав, коли його ногу втрамбував у сніг Крістінин бампер. Він висмикнув її, залишивши черевик уярмленим у снігу.

Розпластаний, плачучи й белькочучи, Бадді видерся на вершечок замету, який утворився, коли багато днів тому дорогу розчистили снігоочисником Національної гвардії. Хлопець ледве втримав рівновагу, замахав руками й насилу спромігся не покотитися сніговим схилом униз.

Він розвернувся, щоб бачити Крістіну. «Плімут», що здав було назад через дорогу, тепер знову кинувся вперед, і його задні шини крутилися надшвидко, угризаючись у сніг. Крістіна врізалася в замет на якийсь фут нижче, ніж балансував Бадді, похитнувши його, і вниз посипалася лавина снігу. Від удару її капот зім’явся ще сильніше, однак Бадді не зачепило. Вона знову поїхала задом, крізь туман розвороченого снігу, і її двигун, здавалося, тепер аж завивав од розчарування й гніву.

Бадді переможно заверещав і скинув догори середній палець.

— Хуй тобі! Хуй тобі! Хуй! — З його губ летіли бризки слини, змішаної з кров’ю. З кожним судомним вдихом біль угризався дедалі глибше в його лівий бік, паралізуючий, німотний.

І знову Крістіна з риком врізалася в замет.

Після цього шмат замету, розгойданий від першої атаки, сповз додолу, поховавши під снігом оскалену й поморщену морду Крістіни, і Бадді ледь не з’їхав разом з ним. Урятувався він лише тому, що стрімко подався спиною назад, ковзаючись задом і підтягуючись руками, які мов скривавлені абордажні гаки вчепилися в сніг. Ноги пік нестерпний біль, і він перекинувся на бік, хапаючи ротом повітря, немов викинута на берег риба.

Крістіна не забарилася.

— Забирайся звідси! — закричав Бадді. — Забирайся звідси, ти, йобнута ЛЯРВА!

Вона знову вгатилася в замет, і цього разу додолу посипалося стільки снігу, що накрило весь її капот аж до лобового скла. Увімкнулися двірники, стали описувати дуги вперед-назад, збиваючи підталий сніг.

Вона знову здала назад, і Бадді зрозумів: ще один удар — і він разом зі сніговим каскадом упаде прямісінько на Крістінин капот. Він відкинувся на спину й перекотився на дальній бік замету, скрикуючи від болю з кожним ударом поламаних ребер об сніг. Зупинився він на пухкому снігу, лежав і дивився в чорне небо на холодні зорі. Його зуби безпорадно цокотіли. Усе тіло билося від дрижаків.

Крістіна зволікала, однак він чув тихе бурмотіння її двигуна. Не їхала, вичікувала.

Він поглянув на сніговий замет, громаддя якого вимальовувалося на тлі неба. Поза ним уже трохи вщухало несамовите світіння вогню, яким був охоплений «камаро». Скільки часу минуло від аварії? Він не знав. Чи побачить хтось пожежу і чи прийде його рятувати? Це йому також було невідомо.

До свідомості Бадді одночасно дійшло дві речі: що в нього з рота тече кров — так швидко, що стало страшно, — і що йому дуже зимно. Якщо ніхто не прийде на поміч, він замерзне на смерть.

І знову його охопив страх. Понад силу він змусив себе сісти. І саме намагався вирішити, поповзти йому знову вгору й глянути на машину (так було гірше, не мати можливості її бачити), коли позирнув на замет. Дихання застрягло в горлі й зупинилося.

Там стояв якийсь чоловік.

От тільки не зовсім чоловік; мертвяк. Зогнилий мертвяк у зелених штанях. Він був без сорочки, але навколо почорнілого торса обвивався спинний корсет, весь у плямах зеленої цвілі. Крізь шкіру, напнуту на обличчя, проблискувала біла кістка.

— Кирдик тобі, гівняр, — пошепки прохарчала ця з’ява у світлі зірок.

Рештки самоконтролю покинули Бадді, і він заверещав — істерично, вибалушуючи очі. Довге волосся гротескним шоломом здійнялося довкола голови, його скривавленого, вимащеного сажею обличчя, бо кожна волосина стала сторч. Кров виливалася з рота струмочками й просочувала комір його парки; він спробував поповзти назад, знову впинаючись у сніг руками й ковзаючись сідницями, коли потвора рушила на нього. У неї не було очей. Її очі зникли, їх пожерли бозна-які звивисті гади, що копошилися в очницях. І сморід він чув теж, о Господи, він чув сморід, і тхнуло гнилими томатами, — так тхнула смерть.