— Арні, — сказав я, — не кіпішуй. Вона там, на місці.
— Я спокійний, я спокійний, — і він мені всміхнувся, широкою, осяйною, фальшивою усмішкою. На обличчі того дня в нього був більший кошмар, ніж я будь-коли бачив, і мені подумалося (вже не вперше і не востаннє), як воно, бути Арні Каннінґемом, застряглим у пастці того гнійного обличчя, секунда за секундою, і хвилина за хвилиною, і…
— Ну то перестань сіпатися. А то надзюриш у штани лимонаду ще до того, як ми туди доїдемо.
— Не надзюрю, — і він знову вистукав швидкий нервовий риф на приладовій дошці, просто щоб показати мені, який він не знервований. «Брудний білий хлопчисько» гурту «Форинер» закінчився, і почалася композиція «Герої музичного автомата»[17] того самого гурту. То був вечір п’ятниці, і на радіо «FM-104» почався «Вікенд вуличних вечірок». Коли я згадую той рік, свій випускний рік у школі, то мені здається, що я міг би виміряти його блоками рок-музики… і сновидного наростання відчуття жаху.
— То що в ній таке? — спитав я. — Можеш сказати, що такого є в тій машині?
Арні довго сидів і дивився на Лібертівілль-авеню, не промовивши ні слова, а потім одним рвучким рухом вимкнув радіо, увірвавши політ «Форинера».
— Я точно не знаю, — урешті почав він. — Може, це тому, що вперше, відколи мені виповнилося одинадцять і в мене почали лізти прищі, я побачив щось бридкіше за мене самого. Ти це хочеш від мене почути? Це дозволить тобі вписати мене в охайну маленьку категорію?
— Гей, Арні, ти чого? Це ж я, Денніс, пам’ятаєш мене?
— Я пам’ятаю, — відповів він. — І ми досі друзі, так?
— Звісно. Зранку ще були друзями. Але при чому тут…
— А це значить, що ми не повинні одне одному брехати, принаймні я думаю, що суть у цьому. Тому я маю тобі сказати, може, це й не зовсім порожня балаканина. Я знаю, хто я такий. Я — потвора. Мені важко знаходити собі друзів. Я… чомусь відштовхую людей. Не з власної волі, але в мене просто так виходить. Ти розумієш?
Трохи знехотя я кивнув. Як він і сказав, ми були друзями, а це означало зводити брехню до голого мінімуму.
Арні кивнув у відповідь, констатуючи факт.
— Інші… — мовив він, а потім обережно додав: — От наприклад, ти, Деннісе… Інші не завжди розуміють, що це означає. Коли ти потворний і люди з тебе регочуть, то ти інакше дивишся на світ. Тобі важче зберігати почуття гумору. Важче дихати носом. А іноді навіть важкувато залишатися психічно здоровим.
— Ну, це я розумію. Але…
— Ні, — тихо сказав він. — Не розумієш. Нехай тобі навіть здається, що ти можеш зрозуміти, але ти не можеш. Справді. Але ти мені симпатизуєш, Деннісе…
— Чувак, та я люблю тебе. Ти ж знаєш.
— Може, і так, — погодився він. — І я це дуже ціную. Але якщо й любиш, то тільки тому, що бачиш у мені щось під сподом усіх цих вулканів і мого дурного обличчя…
— Арні, твоє обличчя не дурне, — заперечив я. — Може, трохи гейське, але не дурне.
— Ну тебе в сраку, — усміхнувся він.
— І коняку, на якій ти приїхав, рейнджере.
— Ну, тобто ця машина така сама. У ній є щось під сподом. Щось інше. Краще щось. Я це бачу, от і все.
— Чесно бачиш?
— Так, Деннісе, — тихо сказав він. — Бачу.
Я повернув на Мейн-стрит. Ми вже наближалися до будинку Лебея. І раптом мені стрілила справді мерзенна ідея. А що, як батько Арні відправив когось зі своїх друзів чи студентів бігом бігти до Лебея і перекупити машину, вихопити її в сина з-під носа? Це якось по-маккіавелівському — могли б сказати ви, але розум у Майкла Каннінґема був навіть не трохи винахідливим і підступним. Його спеціальністю була військова історія.
— Я побачив ту машину… і відчув такий сильний потяг до неї… я навіть собі самому не можу це як слід пояснити. Але…
Арні замовк на півслові; ті сірі очі дивилися мрійливо поперед себе.
— Але я побачив, що зможу зробити так, щоб вона почувалася краще, — закінчив він зрештою.
— Тобто поремонтувати?
— Ага… ну, тобто ні. Це занадто холодно звучить. Поремонтувати можна стіл, стілець, ще щось. Газонокосарку, коли не заводиться. І звичайні машини.
Мабуть, він побачив, як повзуть на лоба мої брови. Та все ж розсміявся — трохи наче захищаючись.
— Ага, я розумію, як це звучить, — сказав він. — Навіть уголос не дуже хочеться вимовляти, бо я розумію, як це звучить. Але ти друг, Деннісе, а це означає мінімум брехні. Я думаю, вона — не звичайна машина. Не знаю, чому я так думаю, але… але думаю.
Я розкрив рота, щоб сказати таке, про що міг згодом пошкодувати, щось про те, аби він не надавав цьому надто великого значення чи, може, навіть не поводився, ніби маніяк. Та саме тієї миті ми завернули за ріг, на вулицю Лебея.
Різким зболеним охканням Арні набрав у легені повітря.
На газоні перед будинком Лебея виднівся прямокутник трави, ще жовтіший, лисіший і бридкіший, ніж решта його газону. Ближче до одного краю того клаптя була отруйна на вигляд масна калюжа, яка просочилася в землю і вбила все живе, що колись на ній росло. Той прямокутний шматок землі був такий херово-відразливий, що я мимоволі подумав: «Якщо на нього дивитися занадто довго, осліпнути можна».
Саме там напередодні стояв «плімут» 1958 року.
Земля була на місці, а от «плімут» щез.
— Арні, — сказав я, зупиняючи машину біля бордюру, — спокійно. Не панікуй, заради Бога.
Але він не звернув ані найменшої уваги. Сумніваюся, що він мене бодай чув. Його обличчя зблідло. Прищі, які рясно його вкривали, вирізьблювалися пурпуровим палахкотливим рельєфом. Він відчинив пасажирські дверцята мого «дастера» й вискочив з нього, коли я ще навіть не встиг зупинитися.
— Арні…
— Це батько, — розлючено й наполохано промовив він. — Бачу почерк цієї тварюки.
І він бігцем припустив через моріжок до дверей будинку Лебея.
Я виліз і поспіхом пішов за ним, думаючи дорогою, що ця божевільня хрінь ніколи не скінчиться.
Насилу вірилося, що я тільки- но почув, як Арні Каннінґем називає батька тварюкою.
Не встиг Арні підняти кулака, щоб загупати в двері, як вони відчинилися. На порозі стояв Роланд Д. Лебей власною персоною. Сьогодні на ньому була сорочка, яка прикривала спинний корсет. Лебей з доброзичливо-користолюбною посмішкою подивився на розлючене обличчя Арні.
— Здрастуй, синку, — сказав він.
— Де вона? — люто гаркнув Арні. — У нас була угода! Чорт забирай, угода була! У мене є розписка!
— Охолонь, — мовив Лебей. І помітив мене. Я стояв на нижній сходинці ґанку, запхавши руки глибоко в кишені. — Синку, що це з твоїм другом?
— Машина десь ділась, — відповів я. — Ось що з ним.
— Хто її купив? — закричав Арні. Я ще ніколи не бачив його таким розсатанілим. Якби в нього був пістолет, то не сумніваюся, що він приставив би його Лебею до скроні. Але, всупереч собі, я відчув захват. То було так, неначе кролик раптом став м’ясожером. Хай поможе мені Бог, у мене навіть промайнула думка, чи не росте в нього раптом пухлина в мозку.
— Хто її купив? — м’яко повторив Лебей. — Та ще ніхто, синку. Але в тебе на неї право завдатку. Я відігнав її в гараж, та й по всьому. Поставив запаску, масло поміняв.
Він випнув колесом груди й подарував нам обом безглуздо великодушну усмішку.
— От ви молодець, — прокоментував я.
Арні невпевнено глянув на нього, а потім повільно повернув голову до зачинених дверей скромного гаража на одне авто, що кріпився до стіни будинку дахом критого проходу. Як і все навколо дому Лебея, накриття того проходу бачило й ліпші часи.
— До того ж, я не хотів лишати її надворі, коли вже ти поклав на неї такі-сякі гроші, — сказав хазяїн. — Я на цій вулиці з кількома хлопами вже клопоти мав. Одної ночі якийсь малий кинув у мою машину каменюкою. О так, у мене тут є кілька сусідів прямо з БГ.
— А що це? — не зрозумів я.
— Бригада гівнярів, синку.
Він окинув дальній бік вулиці злостивим поглядом снайпера, затримуючись на акуратних економічних машинах тих, хто повернувся додому з роботи в місті, на дітях, що гралися у квача й стрибали на скакалці, на людях, що сиділи на своїх ґанках і випивали у ранній вечірній прохолоді.
17
«Герої музичного автомата» («Juke Box Heroes») — пісня рок-гурту «Foreigner» з їхнього сьомого платинового альбому «4» (1981).