Виделка з яйцем стала на півдороги до рота. Вона зупинилася на льоту, поки Пол дивився на сарай. По краю даху звисала низка бурульок. Із кінчиків бурульок струменіли краплі, швидко струменіли. Кожна краплина зблискувала перед тим, як упасти у вузенький крижаний рівчак під стіною сараю.

— Уже сорок п’ять градусів, а ще й дев’ятої немає, - безтурботно продовжувала Енні, поки Пол уявляв собі, як задній бампер «камаро» проступає крізь залежаний сніг і виблискує під сонцем. — Звісно, це не надовго, нас чекають іще два-три похолодання, а може, ще одна велика завірюха, але весна вже йде, Поле. Моя мати казала, що передчуття весни схоже на передчуття раю.

Він поклав на тарілку виделку з недоїденим яйцем.

— Не хочеш останній шматочок? Наївся?

— Наївся, — погодився він, а подумки спостерігав, як Ройдмани повертаються з Сайдвіндера, як блискуча стріла світла потрапляє в обличчя містера Ройдмана, а він щулиться та прикриває очі рукою: «Що там унизу, Гем?… І не кажи, що я з’їхав з глузду, там точно щось є! Відблиск мало не попалив мені зір! Здавай назад, хочу ще раз глянути».

— Тоді я приберу тацю, — сказала Енні та окинула його м’яким люблячим поглядом, — а ти можеш починати. Навіть не можу передати, яка я схвильована, Поле.

Енні вийшла, а Пол лишився сидіти у візку та спостерігати, як вода стікала по бурульках, що звисали з даху сараю.

— Я би хотів якийсь інший папір, якщо тобі не важко його дістати, — сказав Пол, коли Енні повернулася, щоби поставити друкарську машинку та папір на дошку.

- Інший? — перепитала вона, постукуючи пальцем по загорнутій у целофан пачці «Кроссабл Бонд». — Але ж це найдорожчий папір з усіх ! Я спитала , коли вибирала його в магазині «Пейпер Петч»!

— А хіба мама не казала тобі, що найдорожче не завжди означає найкраще?

Енні насупилася. Первинна захисна реакція змінилася обуренням. Пол здогадувався, що наступною стадією буде лють.

— Ні, не казала, містере Розумако. Вона казала , що як купляєш щось за безцінь, то й матимеш собі дешеву річ.

Пол із часом зрозумів, що погода, яка вирувала всередині Енні, була схожа на весну Середнього Заходу. Цю жінку повнили торнадо, що тільки й чекали вирватися на волю, і якби якийсь фермер подивився на небо, схоже наразі на обличчя Енні, то він би в цю ж саму мить зібрав родину та доправив у підземне сховище. Чоло Енні зблідло. Ніздрі раз у раз роздувалися, наче у тварини, що почула вогонь. Пальці гнучко розправлялися, а потім знову зціплювалися в кулаки, захоплюючи та стискаючи між собою повітря.

Пол був уразливий перед Енні, але водночас не міг без неї обходитися, і це усвідомлення волало йому, щоби він відступив, власкавив її, поки ще був час, як плем’я в одному з цих оповідань Гаґґарда умилостивляло свою розлючену богиню, приносячи жертви її кам’яному обличчю.

Але інша половина Пола Шелдона, не така залякана та більш практична, нагадала йому, що він не зможе грати Шехерезаду, якщо постійно боятиметься та заспокоюватиме Енні кожного разу, як вона сердитиметься. Якщо він буде весь час їй догоджати, вона тільки більше розгуляється. Ця половина доводила: «Якби ти не мав того, що їй потрібне, вона б одразу відвезла тебе в лікарню або невдовзі б убила, щоб убезпечити себе від Ройдманів, бо для Енні світ повний Ройдманів, для Енні вони ховаються за кожним кущем. І якщо ти зараз не приборкаєш цю відьму, Полі, хлопчику мій, далі буде тільки гірше».

Її дихання пришвидшилося, вона мало не задихалася, стискання-розтискання долонь також прискорювалось, і тоді Пол зрозумів, що вона вже вийшла з-під контролю.

Зібравши докупи рештки хоробрості, відчайдушно намагаючись дібрати тональність, щоби вдати легке роздратування, Пол вимовив буденним голосом:

— Я би на твоєму місці не злився. Це все одно не допоможе.

Вона застигла на місці, ніби Пол дав їй ляпаса, та кинула на нього скривджений погляд.

— Енні, - терпляче продовжив він, — нічого страшного не відбувається.

— Це твої хитрощі, - відповіла вона. — Ти не хочеш писати мені книжку, тому вдаєшся до хитрощів, щоби не починати. Я так і знала. Отакої! Але це не спрацює. Це…

— Це дурниці, - заперечив він. — Хіба я казав, що не збираюся писати?

— Ні… Ні, але…

— Правильно, бо я збираюся . І якщо ти підійдеш ближче та поглянеш на дещо, я покажу, в чому проблема. Подай мені, будь ласка, вебстерів горщик…

— Вебстерів… що?

— Ту маленьку посудину з ручками та олівцями, — пояснив він. — Працівники редакцій інколи називають її вебстеровим горщиком, на честь Деніеля Вебстера[56].

Пол збрехав, не вагаючись жодної миті, проте ця брехня мала бажані наслідки — Енні здавалася спантеличеною, як ніколи, загублена в спеціалізованому світі, про який не мала жодного уявлення. Збентеження ще більше розсіяло (а отже, розрядило) її лють. Він бачив, що тепер Енні навіть не знала, чи мала право злитися.

Вона принесла горщик із ручками й олівцями та зі стуком опустила його на дошку. Пол подумав: «Чорт забирай! Я переміг … » Ні, не так. Мізері перемогла.

«Але це теж не зовсім правильно. Ти забув про Шехерезаду. Перемогла Шехерезада».

- І що? — пробурчала Енні.

— Дивись.

Пол відкрив пачку «Кроссабл», дістав аркуш, узяв нагострений олівець та провів на папері тонку лінію. Потім узяв кулькову ручку та провів іще одну паралельну лінію. Потім він ковзнув великим пальцем по злегка шерехатій поверхні аркуша. Обидві лінії розпливлися слідом за пальцем, причому олівець мазався трохи більше, ніж ручка.

— Бачиш?

- І що?

— Друкарське чорнило теж буде мазатися, — відповів він. — Не так сильно, як олівець, але гірше, ніж кулькова ручка.

— То ти збираєшся сидіти та натирати великим пальцем кожну сторінку?

— Навіть якщо просто гортати сторінки, то чорнило добряче розмажеться за тиждень, за лічені дні, - сказав він, — а коли над рукописом працюють, його часто гортають. Постійно доводиться проглядати написаний текст, аби звірити ім’я чи дату. Господи, Енні, перша річ, яку ти дізнаєшся в цьому бізнесі, - редактори ненавидять читати рукописи, надруковані на папері «Кроссабл Бонд». Майже так само, як ненавидять примірники, написані від руки.

— Не кажи так. Терпіти не можу, коли ти так це називаєш.

Він подивився на неї зі щирим подивом:

— Не називати так що ?

— Ти потвориш даний тобі Богом талант, називаючи його бізнесом. Терпіти цього не можу.

— Вибач.

- І є за що, — непохитно відповіла вона. — З таким самим успіхом ти міг би назвати себе шлюхою.

«Ні, Енні, - подумав він, і раптом його сповнила лють . — Я не шлюха. У «Швидких автівках» ішлося саме про те, як не бути шлюхою. І якщо добре подумати, то саме через це я вбив цю кляту сучку Мізері. Я їхав на Західне узбережжя, аби відсвяткувати те, що позбавився свого статусу шлюхи. А ти витягла мене з розбитої машини після аварії та повернула в той самий бордель. По два долари з носу, за чотири прокочу навколо світу. Але час від часу я бачу вогник у твоїх очах, і він говорить, що десь глибоко всередині ти теж про це знаєш. Присяжні відпустили тебе через неосудність, але мені до цього ще далеко, Енні. У мене повний порядок із головою».

— Гарне зауваження, — сказав він. — Тож, повертаючись до теми паперу…

— Буде тобі цей кукурікнутий папір, — похмуро відповіла Енні, - просто скажи, що купити, і я куплю.

— Ти маєш усвідомлювати, що я на твоєму боці…

— Не сміши мене. Ніхто не був на моєму боці відтоді, як двадцять років тому померла моя мати.

— Тоді думай, як хочеш, — сказав він. — Якщо ти настільки не впевнена в собі, це твої проблеми. Ти навіть не можеш повірити в те, що я щиро вдячний за врятоване життя.

Пол уважно спостерігав за Енні та знову побачив у її очах спалах непевності й бажання вірити. Добре. Дуже добре. Він дивився на неї з усією відвертістю, на яку був здатен, і подумки знову уявляв, як проштрикує їй горло гострим уламком скла, раз і назавжди випускаючи кров, що живила цей хворий мозок.