Пол знову подивився на шафу для білизни, і йому раптом перехопило подих. Очі вирячилися.

Під час першого поверхневого огляду він помітив лише полички зі стосами складених простирадл, наволочок, рушників та серветок. Але тепер він дивився вниз , а внизу стояли кілька картонних коробок. На одних був надпис «АПДЖОН», на інших — «ЛІЛІ», а деякі позначалися як «КАМ ФАРМАСЬЮТІКАЛЗ»[64].

Він стрімко розвернув візок, що викликало напад болю, але Полу було байдуже.

«Будь ласка, Боже, хай це буде не запас шампуню, тампонів і фотографій її любої святої паніматки, або…»

Він намацав одну з коробок, витягнув її та відкрив. Ніякого шампуню, ніяких зразків від «Ейвон»[65]. Нічого подібного. У картонці виявилась дика мішанина наркотичних препаратів, більшість із них у маленьких упаковках із надписом «ЗРАЗОК». На дні перекочувалися кілька різнокольорових капсул і пігулок. Деякі він знав, як, наприклад, мотрім та лопресор, ліки для гіпертоніків, які приймав його батько протягом останніх трьох років свого життя. Про інші й гадки не мав.

— Новріл, — шепотів він, навіжено риючись у коробці, поки по обличчю стікав піт, а ноги гуділи та пульсували від болю. — Новріл, де ж цей сраний новріл ?

Жодного новрілу. Він закрив коробку та заштовхав її назад у шафу, лише для виду намагаючись поставити її на те саме місце, де вона була. Минеться, ця шафа й так виглядала, наче звалище, щоб йому…

Перехилившись уліво, наскільки зміг, Пол підчепив другу картонку. Він відкрив її та не повірив своїм очам.

Дарвон. Дарвоцет. Дарвін Компаунд. Морфоз та морфоз комплекс. Лібріум. Валіум[66]. І новріл. Десятки, десятки й десятки упаковок зі зразками. Милі упаковки. Любі упаковки. Ох, ці милі, любі, святі упаковки. Він розірвав одну та побачив у маленьких блістерах пігулки, які Енні видавала йому кожні шість годин.

«НЕ ВІДПУСКАТИ БЕЗ РЕЦЕПТУ ЛІКАРЯ» — значилося на упаковці.

— Господи Ісусе, лікар уже прийшов! — схлипнув Пол. Він розгриз целофан зубами та розжував одразу три пігулки, навіть не звертаючи уваги на гіркий до оскомини смак. Він зупинився, поглянув на п’ять капсул, які лишалися у своїх понівечених блістерах, та взяв четверту.

Він швидко роззирнувся — підборіддя притиснуте до грудини, очі хитрі, проте налякані. Хоча Пол розумів, що ще зарано відчувати якесь полегшення, він його насправді відчував, бо мати пігулки виявилося важливішим, ніж прийняти пігулки. Йому ніби передали контроль за місяцем та припливами, або він просто сам прийшов та перебрав його на себе. Це була грандіозна, чудова думка… а також страшна, з присмаком провини та богохульства.

«Якщо вона зараз повернеться…»

— Гаразд, гаразд, я второпав.

Він зазирнув у картонку, намагаючись порахувати, скільки упаковок зі зразками він зможе взяти, аби Енні не запідозрила, що мишеня на ім’я Пол Шелдон підточує її запаси.

Він захихотів (пронизливий звук, який, однак, свідчив про полегшення) і зрозумів, що ліки не тільки зняли біль у ногах. Він отримав свій кайф, якщо бути чесним до кінця і не зважати на вульгарність.

«Рухайся, ідіоте. У тебе немає часу кайфувати».

Пол узяв п’ять упаковок, що загалом становило тридцять пігулок. Він стримував себе, аби не забрати більше. Він перемішав решту упаковок та пляшечок, сподіваючись, що вміст коробки набув того самого хаотичного вигляду, як коли він уперше в неї зазирнув. Він закрив картонку та поставив її назад до шафи.

Почувся звук двигуна.

Пол виструнчився, очі широко розчахнулися. Руки впали на бильця крісла та міцно, панічно їх стиснули. Якщо це Енні, йому гаплик, на цьому все й скінчиться. Він ніколи не зможе вчасно прокотити цього здорового візка-переростка назад до спальні. Може, йому вдасться штурхнути Енні раз або два шваброю чи ще чимось, поки вона не скрутить йому шию, як курчаті.

Він сидів у кріслі з упаковками новрілу на колінах та ногами, нерухомо випростаними вперед, і чекав, чи заверне машина до будинку, чи проїде далі.

Звук безкінечно наростав… а потім почав віддалятися.

«Гаразд. Збираєшся чекати більш промовистого попередження, Поле-крихітко?»

Пол, власне кажучи, не збирався. Він кинув останній погляд на картонки. Здавалося, вони виглядали так само, як коли він їх уперше побачив, хоча тоді дивився на них крізь запону болю і зараз не був ні в чому впевнений. Він підозрював, що стоси коробок були не так сильно розкидані, як колись, ой, звісно ж ні. Енні була притаманна підвищена увага закінченого невротика, і вона могла чітко запам’ятати розташування всіх коробок. Вона могла кинути один побіжний погляд у шафу й одразу, якимось потаємним чином, побачити, що сталося. Ця думка принесла не страх, а відчуття підкорення власній долі. Полу були потрібні ліки, і якимось чином йому вдалося вибратися з кімнати та дістатися до них. Якщо на нього чекають наслідки або покарання, він зможе їх прийняти, бо знає, що інакше вчинити не міг. І, судячи з усього, що вона йому заподіяла, підкорення було найгіршим відчуттям — Енні перетворила його на понівечену болем тварину без жодних моральних принципів.

Він повільно покотив візок заднім ходом, раз у раз оглядаючись, аби пересвідчитись, що не збився з курсу. Раніше він би закричав від подібних рухів, але зараз біль зникав у затишній скляній нечутливості.

Пол викотився в коридор і зупинився, коли в голові промайнув жахливий здогад: «Що, як підлога у ванній трохи волога чи навіть трохи брудна?…»

Він поглянув униз, і на якусь мить думка про те, що він залишив сліди на чистих білих кахлях, здалася такою реальною, що він дійсно їх побачив. Пол помотав головою та поглянув удруге. Жодних слідів. Але двері були прочинені трохи більше, ніж раніше. Він проїхав уперед, злегка розвернув крісло вправо, щоб нахилитися, дотягнутися до ручки та наполовину причинити двері. Потім іще раз окинув їх оком і підштовхнув двері ще ближче до одвірка. Ось, так краще.

Пол уже поклав руки на колеса з наміром розвернути візок, щоб заїхати назад у кімнату, коли усвідомив, що стоїть практично обличчям до вітальні, а у вітальні більшість людей мають телефони, і…

Наче блискавка над туманними луками, в голові сяйнула ще одна думка.

«Доброго дня, поліцейський відділок Сайдвіндера, говорить офіцер Гамбаггі».

«Слухайте сюди, офіцере Гамбаггі. Слухайте дуже уважно та не перебивайте, бо я не знаю, скільки в мене лишилося часу. Мене звати Пол Шелдон. Я дзвоню з помешкання Енні Вілкс. Вона тримає мене силою вже тижні зо два, може, місяць. Я…»

«Енні Вілкс!»

«Приїздіть сюди негайно. Викличте “швидку”. І, Богом молю, дістаньтеся сюди до того, як вона повернеться».

— До того, як вона повернеться, — простогнав Пол. — Ага, якби ж то.

«Чого ти вирішив, що в неї взагалі є телефон? Ти чув, аби вона комусь дзвонила? Та кому вона може дзвонити? Старим добрим друзям Ройдманам?»

«Те, що їй нема з ким цілий день базікати, ще не означає, що вона не усвідомлює ризику нещасного випадку. Вона може впасти зі сходів і зламати руку чи ногу, сарай може загорітися…»

«І часто ти чув, щоб цей примарний телефон дзвонив?»

«Це що, нові вимоги до користування телефоном? Щоб він дзвонив принаймні раз на день, інакше «Маунтен Беллз» [67] його відімкне? Окрім того, я не завжди був при тямі».

«Ти граєшся з вогнем. Граєшся з вогнем і знаєш про це».

Так, він знав. Але думка про телефон, про те, що він торкнеться пальцями прохолодного чорного пластику, про те, як буде клацати диск із цифрами чи пропищить короткий сигнал, якщо він натисне на кнопку виклику оператора, — таким спокусам було важко протистояти.