— Біднесенький. Енні завдала тобі стільки клопоту, правда? Забагато клопоту! Ну й злюка ця Енні! Зараз усе принесу.

Він би не насмілився сховати пігулки під килимом, навіть якби мав на те час, бо, хоч упаковки були маленькі, випуклості на килимі були б надто помітні. Прислухаючись до кроків Енні у ванній на першому поверсі, Пол узяв упаковки і, не зважаючи на біль, простягнув руку за спину й запхав пігулки під спідню білизну. Гострі картонні кутики врізалися в западину між сідницями.

Енні повернулася, тримаючи в одній руці судно — старомодне цинкове приладдя, що якимось неймовірним чином скидалося на фен для волосся. У другій руці вона тримала дві пігулки новрілу та склянку води.

«Ці дві пігулки, на додачу до тих чотирьох, які ти прийняв півгодини тому, можуть ввести тебе в кому та вбити », — подумав Пол, і тоненький голосок одразу додав: — «Ну і нехай ».

Він узяв ліки та запив їх водою.

Вона протягнула йому судно.

— Тобі допомогти?

— Я сам упораюся, — відповів він.

Вона завбачливо повернулася до Пола спиною, поки він намагався попасти пенісом в холодну металеву трубку та справити нужду. Коли в порожній ємності задзюрчала сеча, він випадково поглянув на Енні та побачив, що вона посміхається.

— Готово? — спитала вона за хвилину.

— Так.

Власне кажучи, йому дійсно дуже хотілося пісяти, проте через нервові потрясіння він навіть не мав часу про це подумати.

Вона прийняла в нього судно та акуратно поставила його на підлогу.

— А зараз давай-но покладемо тебе в ліжко, — сказала вона. — Ти, мабуть, дуже втомився… а ноги вже, певно, арії виспівують.

Пол кивнув, хоча правда полягала в тому, що він нічого не відчував. Нова доза ліків (на додачу до тої, що він прийняв самостійно) з наростаючою швидкістю штовхала його в прірву непритомності, і кімната почала огортатися напівпрозорими хвилями сірого туману. Він думав тільки про одне — Енні збиралася перекласти його в ліжко, а вона мала би бути сліпою та нечутливою, щоб не помітити маленькі коробочки, запхані під його спіднє.

Вона підкотила його до краю ліжка.

— Ще трохи, Поле, і ти зможеш поспати.

— Енні, зачекай, будь ласка, ще п’ять хвилин, — спромігся вимовити він.

Вона поглянула на нього, її очі ледь помітно звузилися.

— Я гадала, ти знемагаєш від болю, приятелю.

— Так і є, - відповів Пол. — Болить… дуже болить. В основному коліно. Там, де ти… е-е, де тобі терпець урвався. Я ще не готовий, щоб мене піднімали. Дай мені п’ять хвилин, щоб я… щоб я…

Він знав, що хотів сказати, але слова вислизали з пам’яті. Вислизали в сірий туман. Він безпорадно поглянув на Енні, розуміючи, що його зрештою викриють.

— Щоби подіяли ліки? — спитала вона, і Пол вдячно кивнув.

— Звичайно, — погодилась Енні, - я лиш складу пару речей та повернуся.

Щойно вона вийшла, він потягнувся рукою за спину, дістав коробки та одна за одною засунув їх під матрац. Хвилі туману згущалися, колір змінився з сірого на чорний.

«Засунь їх якомога далі, - машинально подумав він . — Обов’язково зроби це, щоб вона не витягла їх разом із нижнім простирадлом, коли перестелятиме білизну. Засунь їх якомога… якомога далі…»

Він запхав останню упаковку під матрац, відкинувся в кріслі та поглянув на стелю, де літери «В» п’яно кружляли по штукатурці.

«Африка», — подумав він.

«Тепер треба сполоснути», — подумав він.

«Оце я в халепу вскочив», — подумав він.

«Сліди, — подумав він. — Чи не лишив я по собі слідів? Чи не…»

Пол Шелдон знепритомнів. А коли отямився, промайнуло чотирнадцять годин, і надворі знову йшов сніг.

Мізері[70]

Хоча Є н Кармайкл н е виїхав би з Малого Да н торпа н і за які коштов н ості королівської скарб н иці, ві н мусив виз н ати, що дощі в Кор н веллі були гірші за будь-яку зливу в і н шій части н і А н глії.

При вході була почепле н а стара ряд н и н а, і ві н повісив мокрий плащ, стяг н ув чоботи та з н яв її з гачка, щоби витерти н асухо своє русяве волосся.

Здалеку, у віталь н і, бри н іла мелодія Шопе н а, і ві н н а хвильку застиг із руш н иком у руках, дослухаючись до н еї.

Волога, що стікала по щоках Є н а, була тепер н е краплями дощу, а слізьми.

Ві н пригадав, як Джеффрі н аказував йому: н е плач при н ій, друже, н іколи н е дозволяй собі плакати у її присут н ості!

Звіс н о, Джеффрі був правий (старий добрий Джеффрі рідко помилявся), але і н коли, коли Є н лишався н а самоті, до н ього приходило н епроха н е усвідомле нн я, що Мізері ледве вирвалася з обіймів тем н ого Же н ця, і йому було н есила стримувати сльози. Ві н так її любив, ві н би помер без н еї. Без Мізері для н ього просто н е залишиться місця в цьому житті, і життя саме його полишить.

Її пологи були довгими та склад н ими, але, як виголосила повитуха, н е довше та н е склад н іше, н іж у н езліче нн ої кількості молодих жі н ок, яких во н а бачила до того. Лише після пів н очі, за годи н у по тому, як Джеффрі поїхав по лікаря в бурю, що швидко н асувалася н а їх н є мале н ьке містечко, аж тоді повитуха за н епокоїлася. Саме тоді почалася кровотеча.

— Старий добрий Джеффрі! — цього разу промовив Є н уголос, коли зайшов у величез н у кух н ю, оздобле н у в захід н о-а н глійському стилі та н атопле н у так, що мож н а було з н епритом н iти.

— Ви шось мовили, мій сере? — перепитала місіс Рамадж, виходячи з комори. То була н оровлива, та попри все улюбле н а еко н омка Кармайклів. Як завжди, її чепчик був зсу н утий н абік, і від н еї пахло тютю н ом, який во н а н юхала вже багато років, гадаючи, що про її таєм н у пристрасть н іхто н е здогадується.

— Я н е до вас, місіс Рамадж, — відповів Є н .

— Судячи з того, як крапотіло з вашого плащика в передпокої, ви замалим н е потопилися між сараями та хоромами!

— Так, ваша правда, — сказав Є н і подумав: «Якби Джеффрі з лікарем приїхали хоч н а десять хвили н піз н іше, во н а би померла».

Ві н свідомо н амагався відіг н ати цю мар н у та жорстоку ідею. Думка про життя без Мізері була н астільки н еймовір н ою, що, коли во н а пробиралася йому в голову, ві н н еодмі нн о дивувався.

Аж раптом, розвіюючи ці похмурі розмірковува нн я, залу н ав здоровий крик н емовляти, його си н а, який проки н увся та вже н аготувався до вечері. Є н почув тихі кроки Е нн і Вілкс, вправ н ої годуваль н иці Томаса, яка почала заспокоювати малюка та мі н яти йому пелюшки.

- Н аша крихітка сьогод н і розгукалася, — зауважила місіс Рамадж, і Є н з н ову, з н еодмі нн им подивом, згадав, що ві н став батьком мале н ького хлопчика, а потім почув голос дружи н и, яка стояла у дверях: