— Брат намагався мене заспокоїти, а коли нічого не вийшло, спробував затулити мені рота рукою, тож я його вкусила та продовжувала кричати: «Минулого разу все було не так! Ви що, подуріли всі чи не пам’ятаєте? Чи у вас амнезія?» А брат сказав мені: «Енні, ти з’їхала з глузду», — але я знала, що це не так. А потім підійшов менеджер та сказав, що як я не стулю пельку, то мені доведеться покинути сеанс, а я йому відповіла: «Та я й сама звідси піду, бо це брудне ошуканство , минулого тижня все не так скінчилося!»

Вона глянула на нього, і Пол розпізнав погляд справжнього вбивці.

- Він так і не вибрався з тої кукурікнутої машини! Коли вона полетіла в прірву, він був усередині! Ти це розумієш?

— Так, — відповів Пол.

— ТИ ЦЕ РОЗУМІЄШ?

Раптом Енні стрибнула до нього з шаленою спритністю, і Пол не ворухнувся, хоча був упевнений, що вона хотіла його скривдити (як це вже траплялося раніше), — можливо, тому що не могла дістатися тих паскудних сценаристів, які обманом витягли Рокетмена з «гадсона» перед тим, як автомобіль зірвався в прірву. Крізь вікно в минуле, яке вона щойно йому відкрила, Пол розгледів перші паростки її теперішньої неврівноваженості. Але його наче вразило громом, коли він збагнув іще одну річ — несправедливість і біль, які Енні наївно, по-дитячому переживала зараз, були цілком щирими та відвертими.

Вона не стала його бити, а натомість схопила за сорочку та потягла вгору, поки їхні обличчя не опинилися майже впритул.

— ТА НЕВЖЕ?

— Так, Енні, так.

Вона пильно вдивлялася в Пола чорним, сповненим люті поглядом, але, мабуть, повірила чесному виразу його обличчя, бо за мить зневажливо кинула його назад на спинку візка.

Він скривився від удару, мовчки перемелюючи біль, аж поки той не почав згасати.

— Тоді ти розумієш, у чому проблема, — сказала вона.

— Гадаю, що так.

«Хоча рятуй мене Боже, бо я не знаю, як це можна виправити».

І одразу повернувся інший голос: «Не знаю, Полі, врятує тебе Бог чи ні, але я знаю от що: або ти знаходиш спосіб оживити Мізері так, щоб Енні в це повірила, або вона тебе вб’є».

— Тоді берися до роботи, — кинула вона та вийшла з кімнати.

Пол поглянув на друкарську машинку. Машинка стояла на місці. «Н»! Він ніколи не уявляв собі, скільки «н» трапляється у звичайному рядочку.

«Я гадала, ти хороший, — казала машинка, і уява Пола подарувала їй глузливий юнацький голос — голос стрільця-підлітка з голлівудського вестерна, який прагне зробити стрімку кар’єру тут, у Дедвуді[76]. — Не такий ти вже й хороший. Чорт, ти навіть не здатен задобрити якусь там товсту божевільну медсестру. Може, ти зламав літературний хребет у тій аварії… і ці кості ніяк не зростаються».

Пол відкинувся назад, наскільки дозволяла спинка крісла, і заплющив очі. Він би краще переживав те, що вона не прийняла вчорашній уривок, якби можна було все списати на біль. Проте правда полягала в тому, що біль нарешті почав потроху відступати.

Украдені пігулки були надійно заховані в ліжку між матрацом та пружинною сіткою. Пол іще не взяв жодної, йому було достатньо самого знання, що в нього є запас на випадок критичних ситуацій з Енні. Вона би їх знайшла, аби їй спало на думку перевернути матрац, але до такої можливості він уже себе підготував.

Між ними не виникало ніяких проблем після того вибуху гніву через друкарський папір. Вона вчасно приносила ліки, а він їх приймав. Пол замислювався, чи Енні здогадувалася, що він підсів на новріл.

«Ой, та годі тобі, Полі, годі драматизувати, чи як?»

Ні, не годі. Три дні тому, коли настала ніч і Пол був упевнений, що Енні піднялася до себе, він потайки дістав одну упаковку та прочитав етикетку від початку до кінця, хоча йому все стало зрозуміло, щойно він дістався до головного компонента новрілу. Може, «полегшення» й пишеться як «Р-О-Л-Е-Й-Д-З»[77], але правильним варіантом правопису «новрілу» був «К-О-Д-Е-Ї-Н».

«Річ у тому, що ти починаєш одужувати, Поле. Нижче колін твої ноги мають такий вигляд, ніби їх намалювала патичком чотирирічна дитина, але ти одужуєш. Ти би міг зараз обходитися аспірином чи емпірином[78]. Тобі не потрібен новріл, але його жере мавпа[79], яку ти вигодовуєш».

Йому треба знижувати дозу, треба починати никати зайві пігулки. Поки Пол не почне цього робити, Енні триматиме його прикутим до інвалідного візка, на припоні — на намисті, сплетеному з капсул новрілу.

«Гаразд. Я буду никати по одній пігулці з тих двох, що вона мені приносить, через раз. Одну кластиму під язика, іншу ковтатиму, а потім засовуватиму першу під матрац до інших пігулок, коли вона виноситиме порожню склянку. Тільки не сьогодні. Я ще не готовий. Завтра почну».

Тепер у його голові зазвучав голос Червоної королеви, яка відчитувала Алісу: «Усі свої справи ми поробили вчора і завтра збираємося займатися справами, але сьогодні ми ніколи не працюємо».

«Ха- ха, Полі, ти просто в ударі», — сказала машинка голосом самовпевненого стрільця, який він сам для неї вигадав.

— Ми, паскудники, ніколи не можемо пожартувати до ладу, проте завжди стараємося, цього в нас не відбереш, — прошепотів Пол.

Раптом він вирішив, експромтом, що почне відкладати пігулки, щойно надрукує перший розділ, який сподобається Енні, - розділ, який Енні назве чесним.

Частина його свідомості, яка з презирством слухала навіть найкращі, найвлучніші зауваження редакторів, заперечила, що жінка душевнохвора, що не існує жодного способу здогадатися, що їй сподобається, а що — ні, що всі його намагання полетять кобилі під хвіст.

Але інша частина, більш поміркована, не погодилася. Справжню ідею він ні з чим не сплутає. У порівнянні з тим лайном, що він дав читати Енні вчора, з тим лайном, яке зайняло в нього три дні та безліч фальстартів, справжня річ здавалася б срібним доларом поруч із собачими калюками. Він не розумів, що все неправильно? Це було так на нього не схоже — муки писання, більш ніж наполовину повний кошик випадкових нотаток або сторінок тексту, віддрукованих до половини, що закінчувалися рядками на кшталт: «Мізері обернулася до нього, її очі горіли, а губи промовляли чарівні слова: “Тупоголовий виродку, ЦЕ ВСЕ НЕ ТЕ!!!”» Він списував усе на біль або на те, що перебуває в ситуації, коли доводиться писати не просто собі на вечерю, а щоби зберегти власне життя. Усі ці думки були звичайнісінькими побрехеньками. Правда полягала в тому, що творчість пішла крахом, бо він нечесно грав і знав про це.

«То що, вона розкусила тебе, лайноголовий? — промовила машинка своїм огидним, образливим тоном. — Чи не так? І що ти тепер збираєшся робити?»

Пол не знав, але гадав, що треба діяти, і чимшвидше. Йому не було діла до того, як Енні поводилася вранці. Він вважав: йому пощастило, що вона не переламала йому ноги бейсбольною битою, або не пофарбувала нігті акумуляторною кислотою, або ще якимось подібним чином не виявила свого незадоволення з приводу того, як він розпочав її книжку. Такі критичні реакції завжди були можливими, зважаючи на унікальне світосприйняття Енні. Якщо він вибереться звідси живий, то напише листа Крістоферу Гейлу. Гейл рецензував книги для «Нью-Йорк Таймс». У листі було б сказано: «Щоразу, коли мене викликав редактор та повідомляв, що ти збираєшся написати рецензію на одну з моїх книжок для щоденного випуску «Таймс», у мене трусилися коліна. Інколи ти писав схвальні відгуки, любий друже Кріс, хоча не раз надавав мені під зад, сам знаєш. Як би там не було, я просто хотів сказати, що пиши собі досхочу, приятелю, бо я дізнався про абсолютно новий критичний прийом. Можемо назвати його «Барбекю по-колорадськи» чи «Школа мильно-водної думки». У порівнянні з цим напрямом твої писульки не страшніші за коло на каруселі в Центральному парку[80]».