Вона дивно, по-материнськи всміхнулася до нього.

І вперше у свідомості Пола Шелдона виникла ясна думка: «Я вскочив у халепу. Ця жінка ненормальна».

Наступні двадцять хвилин Енні сиділа біля Пола в кімнаті, яка, скоріш за все, була спальнею для гостей, і говорила. Поки його тіло перетравлювало суп, біль у ногах знову прокинувся. Пол намагався зосередитись на тому, що говорила жінка, але виходило погано. Його свідомість роздвоїлася. Одна половина слухала, як Енні витягала його з уламків «Камаро 74»[14], і ця половина здригалася та боліла, як пара старих розколотих паль, що починали виринати між хвилями відпливу. А з іншого боку він бачив себе в готелі «Боулдерадо», де закінчував новий роман, у якому (хвала Господу за його ласку) не йшлося про Мізері Честейн.

У нього була купа причин не писати про Мізері, але одна залізно та непохитно височіла над іншими. Мізері (хвала Господу за велику ласку) нарешті померла. Вона випустила дух за п’ять сторінок до кінця роману «Дитина Мізері». «Тож Єн і Джеффрі обійнялися та разом пішли з кладовища Малого Данторпа, втішаючи одне одного та сподіваючись розпочати нове життя». Пишучи цей рядок, він гиготів як навіжений, аж по клавішах не влучав, і доводилося кілька разів переправляти. Хвала Господу за стару добру коректорську стрічку «Ай-Бі-Ем»[15]. Унизу він приписав «КІНЕЦЬ», а потім кинувся стрибати (по тому самому номеру в готелі «Боулдерадо») і кричати:

- Вільний! Нарешті вільний! Великий Боже Всемогутній, нарешті я вільний! Нарешті ця тупа сука придбала собі клаптик землі за цвинтарною огорожею!

Новий роман називався «Швидкі автівки», і, коли Пол закінчив цю книгу, йому було зовсім не до сміху. Він просто сидів перед друкарською машинкою і думав: «Друже мій, наступного року ти можеш отримати премію “Американської Книги”[16]. А потім він поставив…

«…невеличкий синець на правій скроні, нічого страшного. А от ноги… Навіть при тьмяному світлі я одразу побачила, що з ногами у вас…»

…крапку, зняв слухавку та замовив у номер пляшку «Дом Периньйон»[17]. Він пригадав, як чекав, поки її принесуть, ходив туди-сюди по кімнаті, в якій з 1974 року писав усі свої книги. Він пригадав, як дав офіціанту п’ятдесят доларів на чай і спитав, чи той знає прогноз погоди. Він згадав, як задоволений офіціант посміхнувся та схвильовано відповів, що очікувана гроза має звернути на південь, до Нью-Мексико. Він пригадав холодну на дотик пляшку, глухий звук, із яким піддався корок, і сухий, їдко-терпкий смак першого келиха. Він пригадав, як відкрив свою дорожню сумку та поглянув на авіаквиток до Нью-Йорка, а потім раптово, без зайвих роздумів вирішив…

«…що вас негайно треба доправити додому! Довелося трохи повозитися, поки я затягла вас у джип. Але я міцна жінка (як ви, мабуть, помітили), а в багажнику мала кілька ковдр. Тож я вас затягнула, загорнула і вже тоді, у сутінках, подумала, що ви мені знайомі! Я подумала, може…»

…вивести стару «камаро» зі свого гаража та просто поїхати на захід замість того, щоб сідати на літак. І, врешті-решт, що його чекає в тому Нью-Йорку? Міський будинок, порожній, нецікавий, непривітний, а можливо, ще й пограбований. «Та пішло воно під три чорти! — подумав він і відпив іще шампанського. — На захід, парубче, на захід!» Ідея здавалася достатньо божевільною, щоб мати певний сенс. Не брати нічого, тільки зміну одягу та…

«…сумку, яку я знайшла. Тож я прихопила її з собою, але більше нічого не побачила, і взагалі, я боялася, що ви, бува, помрете у мене на руках чи що, тож я завела Стару Бессі[18], взяла ваш…»

…рукопис «Швидких автівок», а далі — у Вегас чи Рено[19], або навіть у Місто Янголів[20]. Він згадав, що спочатку ідея здавалася трохи безглуздою, бо на таку поїздку міг зважитися хіба що двадцятичотирирічний юнак (яким він був, коли продав свій перший роман) і аж ніяк не чоловік, що прожив уже два роки після свого сорокаріччя. Ще пара келихів шампанського, й ідея вже не здавалася такою безглуздою. Навпаки, вона стала замалим не благородною. На кшталт Великої Одіссеї в далекі краї, щоби наново віднайти реальний світ після уявних краєвидів свого роману. Тож він опинився…

«…на межі життя та смерті! Я була певна, що ви помрете… Розумієте, певна ! Тому я витягла у вас із кишені гаманець, щоби поглянути на водійські права, а потім побачила ім’я: «Пол Шелдон» і подумала: «Ой, це просто збіг обставин». Але й у правах на фотографії були нібито ви, і я так злякалася, що аж присіла за кухонний стіл. Я спочатку подумала, що зомлію. Згодом я вирішила, що й фотографія , мабуть, теж «збіг обставин» (у тих водійських правах ніхто на себе не схожий), але потім я знайшла посвідчення Гільдії письменників і ще одне, з «Пі І Ен»[21], і остаточно переконалася, що ви…»

…вскочив у халепу, коли пішов сніг. Але задовго до того він устиг зайти до бару «Боулдерадо» й дати Джорджеві ще двадцять баксів, аби той роздобув другу пляшку «Дома», яку Пол випив, прямуючи до Скелястих гір по шосе І-70. Коли він оминув заставу десь на схід від Тунелю Ейзенгавера[22], небо набуло свинцевого кольору. Дорога була порожньою та сухою, гроза завертала на південь… тож якого біса, ще й рознервувався від того клятого тунелю! У програвачі під панеллю приладів крутилися старі записи Бо Дідлі[23], і Пол не вмикав радіо, аж поки «камаро» не почала небезпечно вихляти з боку в бік. Він зрозумів, що справи серйозні — то був не просто легенький вітерець зі снігом, а справжня заметіль. Може, циклон зовсім не збирався йти на південь, може, циклон рушив прямо на нього, і він потрапить у біду…

(ти й зараз у біді )

…але він був достатньо п’яний, аби вирішити, що зможе втекти від хуртовини на машині. Тож замість того, аби зупинитися в місцевій Кані[24] та попроситися перечекати негоду, він поїхав далі. Він згадав, як вечірнє небо потемніло, наче він дивився на нього крізь сірий хромований окуляр. Пол пригадав, як хміль почав вивітрюватися з голови, як він нахилився вперед, щоб узяти з панелі пачку сигарет, аж саме тоді колеса забуксували. Він викручував кермо, але нічого не виходило. Він згадав важкий глухий удар, а потім світ перекинувся догори дриґом. Він закричав !..

- … І коли я почула ваш крик, то зрозуміла, що ви виживете. Помираючі люди рідко кричать, у них немає сил. Кому знати, як не мені. Я вирішила, що змушу вас жити. Тож я зазирнула у свій запас знеболювальних і дала вам пару таблеток. Ви заснули. А потім прокинулися та почали знову кричати, тож я дала вам іще. Деякий час у вас трималася висока температура, але я також її збила. Кефлексом[25]. Кілька разів мені здавалося, що ви не виживете, але вже усе позаду. Обіцяю. А тепер, Поле, вам треба відпочивати. Треба набиратися сил.

Енні підвелася.

— У мене ноги болять.

— Атож, болять. Я зможу дати вам ліки лише за годину.

— Будь ласка, дайте зараз.

Благати було соромно, але він нічого не міг удіяти. Почався відплив, і потрощені, до болю реальні, оголені палі стирчали з піску, і від цієї правди неможливо було сховатися чи уникнути її.

— За годину, — твердо відповіла Енні та попрямувала до дверей, тримаючи в одній руці ложку й тарілку.

— Заждіть!