— Болю? — вимовила Енні та глянула на нього з хворобливим презирством. — Ти не знаєш, що таке біль. І гадки не маєш, Поле.

— Ні… напевно, що ні. У порівнянні з тобою.

— Атож.

— Але я хочу дописати книжку. Хочу побачити, чим усе скінчиться, — відповів Пол і додав: — І мені би хотілося, щоби ти також дочекалася її завершення. Немає сенсу писати роман, якщо його ніхто не прочитає, розумієш?

Він лежав у ліжку й вдивлявся у її жахливе, скам’яніле обличчя. Серце важко гупало в грудях.

— Енні, ти мене розумієш?

— Так, — зітхнула вона. — Я теж хочу дізнатися, чим усе скінчиться. Мабуть, це єдине, чого я хочу в цьому житті.

Вона почала повільно злизувати з пальців щурячу кров, явно не усвідомлюючи своїх дій. Пол стиснув щелепи та суворо наказав собі в жодному разі не блювати, не блювати, не блювати.

— Я неначе чекаю на наступний випуск кіносеріалу, — додала Енні, а потім зненацька обернулася до Пола. Її губи були вимазані кров’ю, ніби червоною помадою.

— Дозволь повторити мою пропозицію, Поле. Я візьму рушницю та покладу кінець нашим стражданням. Ти не дурний. Ти розумієш, що я ніколи тебе не відпущу. Ти вже давно про це знаєш, чи не так?

«Не виказуй свого страху. Не показуй свого відчаю, інакше вона одразу тебе вб’є».

— Так, але життя все одно закінчиться, рано чи пізно. Урешті- решт ми всі помремо.

Кутики її губ здригнулися в примарній посмішці. Вона легко, ніжно торкнулася його обличчя.

— Ти, певно, думаєш про втечу. Про те саме думає щур у мишоловці, тільки по-своєму. Але в тебе нічого не вийде, Поле. Якби ти жив в одному зі своїх романів, то ще би були якісь шанси. Але це реальне життя. Я не можу дозволити тобі піти… але ти можеш піти зі мною.

Раптом, на якусь частку секунди, Полові закортіло сказати їй: «Гаразд, Енні, неси рушницю. Давай покінчимо з цим». Але потреба та бажання вижити (а Полу вдалося зберегти в собі як перше, так і друге) втрутилися та відігнали короткочасну слабкість духу. Слабкість, ось що воно таке. Слабкість і боягузтво. На щастя чи на лихо, він не страждав на психічний розлад, аби дозволити собі підтримати пропозицію Енні.

— Дякую, — відповів він, — але я хочу закінчити те, що розпочав.

Вона зітхнула та підвелася з ліжка.

— Гаразд. Гадаю, я заздалегідь знала, що ти мені скажеш, бо принесла пігулки, хоча сама цього не пам’ятаю.

Вона розсміялася. То був короткий, навіжений смішок, що вихопився з її застиглого обличчя, намов із дерев’яного лиця ляльки-черевомовця.

— Мені треба на деякий час піти, — сказала Енні. — Якщо я не піду, то наші з тобою бажання не матимуть жодного значення. Бо я здатна на деякі вчинки. І коли мені хочеться щось накоїти, я тікаю в одне місце в горах. Ти читав казки дядечка Римуса[104], Поле?

Він кивнув.

— Пам’ятаєш, як братик Кролик розповідав братикові Лису про Місце для Сміху?

— Так.

— Саме так я називаю свою гірську схованку. Місце для Сміху. Пригадуєш, як я розповідала, що поверталася з Сайдвіндера, коли знайшла тебе?

Пол знову кивнув.

— Ну, то були вигадки. Я це все вигадала, бо ще не знала тебе до пуття. Насправді я поверталася з Місця для Сміху. Там на дверях навіть висить табличка: «МІСЦЕ ДЛЯ СМІХУ ЕННІ». Інколи я дійсно сміюся, коли туди приїжджаю. Але в основному просто кричу.

— Енні, ти надовго поїдеш?

Вона вже рухалася до виходу, повільно, наче сомнамбула.

— Не знаю. Я принесла тобі ліки. З тобою все буде гаразд. Приймай по дві пігулки на шість годин. Чи по шість кожні чотири години. Або випий усі разом.

«А що я їстиму?» — хотів спитати Пол, але не наважився. Йому аж ніяк не кортіло зайвий раз привертати до себе увагу Енні. Він бажав, аби вона поїхала. Поки вона лишалася в кімнаті, Пол немов перебував у присутності Янгола Смерті.

Він довго, непорушно лежав у ліжку та прислухався до її рухів: спочатку нагорі, потім — на сходах, потім — у кухні. Він усе чекав, що вона передумає та повернеться до нього з рушницею. Він не зміг розслабитися, навіть коли почув грюкіт вхідних дверей, скреготання замка та чвакання кроків на ґанку. Вона могла возити рушницю у своєму «черокі».

Загарчав, завівся мотор Старої Бессі. Енні люто тиснула педаль газу. Виринули два віялоподібні промені автомобільних фар і освітили блискучу сріблясту дощову завісу. Потім вони розвернулися та згасли — Енні поїхала. Цього разу вона попрямувала не вниз дорогою, до Сайдвіндера, а стала підніматися в гори.

— Подалася у своє Місце для Сміху, — крекнув Пол та й собі засміявся. У неї було своє місце, а Пол зі свого навіть не виходив. Несамовиті напади хихотіння урвалися, щойно він угледів понівечене тільце щура, яке валялося в кутку.

Тоді в голові майнула думка.

— А хто сказав , що вона не лишила мені поїсти! — спитався він у порожньої кімнати та знову зареготав.

Звуки, що лунали в Місці для Сміху Пола Шелдона в будинку Енні Вілкс, можна було почути хіба що в палаті божевільні.

За дві години Пол знову відімкнув замок та вдруге проштовхнув візок у завузький одвірок. Як він сподівався, востаннє. На колінах у нього лежала пара ковдр. Усі пігулки, що він їх зберігав під матрацом, Пол загорнув у серветку «Клінекс» та запхав у труси. Попри дощ він мав серйозні наміри вибратися звідси — як з’явилася нагода, треба нею скористатися. До Сайдвіндера доведеться спускатися вниз дорогою, а вона, скоріш за все, буде дуже слизькою через негоду. Окрім того, надворі вже стане темно, як у копальні, але Пол усе одно хотів спробувати. Він не був святим або героєм, але не збирався помирати, наче заморський птах у зоопарку.

Йому пригадався один вечір, який він провів за бесідою з драматургом на ім’я Бернстайн. Вони пили шотландський віскі в «Левовій голові», що у Віллідж[105](якщо йому пощастить знову опинитися у Віллідж, то він стане на те, що залишиться від колін, та цілуватиме брудний асфальт Крістофер-стрит). Тоді розмова зайшла про євреїв, які мешкали в Німеччині протягом неспокійних чотирьох-п’яти років, що передували захопленню Польщі, коли почалися нечувані веселощі вермахту. Пол згадав, що сказав Бернстайну, в якого тітка та дідусь загинули в Голокост, — він поцікавився, чому німецькі євреї (чорт забирай, те саме можна спитати про євреїв по всій Європі, але з Німеччини — в першу чергу ) не забралися з країни, поки мали змогу. Бо ж дурними їх не назвеш, аж ніяк, і багатьох уже давно переслідували. Вони не могли не розуміти, до чого все йде. Тож чому вони лишилися?

Відповідь Бернстайна здалася Полові легковажною, жорстокою та незбагненною: «У багатьох були піаніно. Євреї дуже прив’язуються до своїх піаніно. Коли ти маєш такий громіздкий музичний інструмент, переїжджати дуже важко».

Тепер він збагнув. Атож. Спочатку зламані ноги, розтрощений таз. Потім, Господи поможи, Пол почав працювати над книжкою і якимось дивним чином навіть отримував від цього задоволення. Надто легко перекласти всю провину на зламані кістки та наркотичну залежність, коли основну причину затримки становила книжка . Книжка та монотонна вервечка днів із безхитрісним лікарняним розпорядком. Усе це (а в основному ця клята дурнувата книжка ) було його власним піаніно. Що зробить Енні, коли повернеться зі свого Місця для Сміху та зрозуміє, що Пол утік? Спалить рукопис?

— До біса книжку, — сказав він і майже не покривив душею. Якщо він виживе, то зможе написати інший роман або навіть відтворити цей, якщо заманеться. Але мрець не напише нової книжки, так само як не купить нового піаніно.

Він покотився у вітальню. Раніше там було прибрано, але тепер усі доступні горизонтальні поверхні були заставлені брудним посудом. Полові здалося, що Енні позносила сюди всі свої тарілки. Вочевидь, під час депресії вона не тільки щипала та била себе. Скидалося на те, що вона мала звичку обжиратися, не турбуючись прибирати за собою. Пол згадав смердючий вітер, який потрапив у його горло, ще коли він перебував у хмарі, і шлунок одразу здригнувся. Більшість недоїдків позалишалися від солодощів. У нескінченних мисках засохло або ж починало засихати морозиво. На тарілках були крихти тістечок і плями начинки, що витекла з пирогів. На телевізорі височіла гора лаймового «О-Джелло» під потрісканою кіркою зі збитих вершків, а поруч прилаштувалися пепсі в пластиковій пляшці та соусник. Пляшка видавалася завбільшки з боєголовку ракети «Титан-2»[106]. Пластик був тьмяним, замацаним, майже непрозорим. Пол здогадався, що Енні жлуктила просто з горла, а за пляшку бралася руками, вимазаними підливою та морозивом. Він не чув ляскання столових приборів, тому не здивувався, коли не побачив жодних ножів, виделок або ложок. Самі миски, тарілки та чашки. На килимі та дивані виднілися засохлі цятки й плями, знову ж таки від морозива.