Спочатку Полу закортіло пустити червоного півня, проте він відкинув цю напрочуд безглузду ідею, хоч на мить повернувся до неї, коли помітив у глибині комори ще одні двері, цього разу без замків.

Він відчинив їх і побачив круті розхитані сходинки, що вихляли вниз, у підвал. Із темряви здіймався поганий дух гниючих овочів і застояної води. Пол почув тихе пищання і пригадав слова Енні: «Коли починається дощ, вони лізуть у підвал. І я розставляю пастки. Бо мушу».

Він поспіхом затраснув двері. По скроні поточилася крапля поту та потрапила в кутик правого ока. Повіки запекло, і Пол утерся зап’ястком руки. Дізнавшись, що двері ведуть у підвал і що замків на них немає, він іще раз загадався спалити будинок — тепер ідея вже не видавалася такою безглуздою, бо він міг сховатися внизу. Але сходинки були надто крутими, а ще існувала можливість, що палаючий будинок Енні завалиться до того, як встигне приїхати пожежна бригада з Сайдвіндера, а ще там бігали щури… і їхнє пищання було просто нестерпним.

«Як б’ється його серце! Як відчайдушно він намагається вирватися на волю! Як і ми, Поле. Як і ми».

— Африка, — сказав Пол, але не почув власних слів. Він почав переривати комору в пошуках консервів та пакунків із харчами, намагаючись брати речі, відсутність яких Енні, скоріш за все, не помітить наступного разу, як сюди зайде. На рівні підсвідомості Пол розумів, що означають подібні перестороги: він більше не збирався нікуди тікати.

«Поки що», — заперечив його неспокійний розум.

«Ні, - невблаганно відповів інший, глибинний голос. — Ти залишишся тут назавжди, Поле. Назавжди».

— Я ніколи не здамся, — прошепотів він. — Чуєш мене? Ніколи.

«Кажеш, ні? - саркастично зауважив голос циніка. — Ну… то подивимося, чи не так?»

Так. Подивимося.

Комора Енні радше скидалася на бомбосховище на випадок ядерної війни. Пол здогадувався, що потяг до накопичування можна було певною мірою пояснити умовами життя: жінка усамітнено мешкає в гірській місцевості, де варто очікувати, що якийсь період часу (може, лише один день, а може, аж кілька тижнів) ти можеш бути відрізаний від навколишнього світу. Скоріш за все, навіть ті кукурікнуті Ройдмани мали таку комору, від вигляду якої в жителів інших штатів брови би на лоба полізли… але він сумнівався, що ті кукурікнуті Ройдмани чи ще якісь сусіди Енні мали щось подібне до цього складу. То була не комора, а цілий супермаркет, чорт забирай. Полу здалося, що в коморі Енні простежувався деякий символізм — ряди харчів свідчили про розпливчастість кордону між Суверенною Державою Реальності та Народною Республікою Параної. Проте в його становищі такі розмірковування не варті жодної уваги. У пизду символізм. Хапай наїдки!

Так, але обережно. Справа не лише в тому, що вона помітить нестачу. Усе одно Пол узяв би не більше, ніж зміг би надійно заховати на випадок її несподіваного повернення… бо як же вона ще може повернутися? Телефон не працював, і Полу здавалося, що Енні навряд чи стане надсилати телеграми чи замовляти по дроту букет квітів[109]. Але, зрештою, що вона побачить у його кімнаті чи чого не знайде в коморі — не має значення. Він же мав якось харчуватися. Їжа також була його залежністю.

Сардини. Удосталь сардин у таких маленьких прямокутних бляшанках, де під паперовою обгорткою ховається ключ. Їх він точно візьме. Консервована шинка під гострим соусом. Ключів не було, проте він міг відкрити кілька бляшанок просто тут, на кухні, з’їсти та поховати порожню тару в горах сміття. Пол побачив розпакований блок родзинок «Сан-Мейд»: усередині були маленькі коробочки, а на розірваному целофані стояла наліпка «міні-прикуски». Він додав чотири прикуски до купи, що росла в нього на колінах, а також кілька маленьких упаковок кукурудзяних і пшеничних пластівців. Пол не знайшов жодної пачечки підсолоджених пластівців. Якщо вони колись тут були, то Енні вмолотила їх під час останнього нервового зриву.

На одній із верхніх поличок охайним стосом (як дрова в сараї) стояли пачки «Слім Джима»[110]. Він узяв чотири палички, намагаючись не порушити пірамідальну конструкцію, та жадібно з’їв одну просто на місці, насолоджуючись солоним, жирним присмаком. Він засунув обгортку собі під штани, аби позбутися пізніше.

Починали боліти ноги. Пол вирішив, що як він не збирається тікати чи спалити цей будинок, то треба повертатися до своєї кімнати. Біль іще не розгулявся на повну, проте скоро йому стане непереливки. Варто було би ковтнути пару пігулок і писати, поки очі не позлипаються. Потім можна буде поспати. Він сумнівався, що Енні повернеться того ж вечора, окрім того, насувалася гроза. Пола надзвичайно вабила перспектива спокійно писати, мирно спати та знати, що він сам-один і що Енні не заскочить будь-якої миті в кімнату з черговою несамовитою ідеєю чи божевільною вимогою, — тоді навіть біль у ногах буде здаватися не таким сильним.

Пол виїхав із комори, зупинив візка, аби вимкнути світло, нагадуючи собі, що треба

(«сполоснути» )

поставити все на свої місця перед тим, як піти. Якщо в нього закінчиться їжа, перш ніж повернеться Енні, він завжди зможе роздобути ще,

(«неначе голодний пацюк, правда, Полі?» )

але не варто забувати про обережність. Не треба забувати одну просту істину — він ризикує життям кожного разу, як вибирається зі своєї кімнати. Про це аж ніяк не треба забувати.

Коли він викотився у вітальню, йому в очі знову впала книжка під кавовим столиком. «ДОРОГА СПОГАДІВ». Вона була завбільшки з фоліант шекспірівських п’єс та завтовшки з родинну Біблію.

Полу стало цікаво — він підібрав книгу та розгорнув її.

На першій сторінці розмістилася невеличка газетна замітка під назвою: «ШЛЮБ ВІЛКС І БЕРРІМАН». На фотографії було зображено блідого чоловіка з вузьким обличчям і жінку з темними очима та щільно стиснутими губами. Пол перевів погляд від фотографії на портрет над камінною поличкою. Жодних сумнівів. Жінка, яку, згідно зі статтею, звали Крісілда Берріман («Ото ім’я! Варте того, щоби звучати в романах про Мізері », — подумалося Полу), була матір’ю Енні. Під вирізкою стояв охайний підпис, зроблений чорними чорнилами: «“Часопис Бейкерсфілда”, 30 травня, 1938».

На другій сторінці було оголошення про народження дитини: Пол Емері Вілкс з’явився на світ у пологовому будинку Бейкерсфілда 12 травня 1939 року. Батько: Карл Вілкс, мати: Крісілда Вілкс. Пол здригнувся, коли прочитав, як звали брата Енні. Мабуть, той самий, з яким вона ходила в кіно дивитися серіали. Її брата також звали Полом.

Третя сторінка містила замітку про народження Енн Марі Вілкс, д. н. 1 квітня 1943 року. Тобто Енні щойно виповнилося сорок чотири роки. Пол також не випустив з уваги той факт, що вона народилася в День усіх дурнів.

Надворі шумів вітер. У вікна бився дощ.

Забувши про біль, Пол зачаровано перегорнув сторінку.

Наступна вирізка займала цілу шпальту «Часопису Бейкерсфілда». На фотографії виднілися силуети пожежників на фоні полум’я, що виривалося з вікна каркасного будинку.

П’ЯТЕРО ОСІБ ЗАГИНУЛО ВНАСЛІДОК ПОЖЕЖІ

У БАГАТОКВАРТИРНОМУ БУДИНКУ

П’ятеро людей, четверо з яких — члени однієї родини, померли, задихнувшись димом під час пожежі третього ступеня, що сталася рано-вранці у середу у багатоквартирному будинку по Вотч-Гілл-авеню, що в Бейкерсфілді. Серед загиблих було троє дітей: Пол Кренміц (8 років), Фредерік Кренміц (6 років) і Елісон Кренміц (3 роки). Четвертою жертвою виявився їхній батько, Едріан Кренміц (41 рік). Містер Кренміц устиг врятувати свою четверту дитину, Лорін Кренміц (1,5 року). За словами місіс Джесіки Кренміц, чоловік передав їй у руки наймолодшу дочку та мовив: «Я повернуся з іншими за хвилину чи дві. Молися за нас». «Більше я його не бачила», — сказала вона.