Як далеко зайшов сам Пол у ніч сокири? Він не знав, але той факт, що протягом тижня після ампутації він майже не відчував ніякого болю, досить чітко вказував на те, як далеко. Цей факт, а також паніка в голосі Енні.

Спочатку він перебував у напівкоматозному стані, насилу зводячи дух через ліки, що пригнічували дихальну функцію, а в його вену знову була вставлена голка, по якій скрапувала глюкоза. І саме бій барабанів і гудіння бджіл вивели його з цього стану.

Барабани бурка.

Бджоли бурка.

Сни бурка .

Повільно та невблаганно Пол просочувався в землю племені, що ніколи не виходило за межі аркуша, на якому він писав.

Сни про богиню , про обличчя богині, яке чорніло над зеленими джунглями, задумливе та вкрите тріщинами. Чорна богиня, Чорний континент, повна бджіл кам’яна голова. І на всі ці видіння накладався образ, який із часом ставав усе чіткішим (наче гігантський слайд, спроектований на хмару, в якій лежав Пол). Це був образ галявини, на якій стояв самотній старий евкаліпт. З найнижчої гілки дерева звисала пара старомодних сталевих наручників із воронованої сталі. По них повзали бджоли. Наручники були порожні. Вони були порожні, бо Мізері… Втекла? Вона втекла, чи не так? Чи не так повинна була розвиватися історія?

Саме так було раніше — але тепер Пол не був упевнений. Що насправді означали ті порожні наручники? Може, Мізері забрали? Повели до ідола? Повели до бджолиної матки, Великої Кралі бурка?

«Ти сам собі Шехерезада».

«Кому ти розповідаєш цю історію, Поле? Кому ти її розповідаєш? Енні?»

Звісно, ні. Він дивився крізь діру в папері не для того, аби побачити Енні чи догодити Енні… він дивився крізь папір, аби втекти від Енні.

Потім почався біль. І свербіж. Хмара знову стала світлішати й розсуватися. Пол почав розрізняти речі у своїй кімнаті, яка була поганою, та Енні, яка була ще гіршою. Одначе він вирішив жити. Якась частина його свідомості, що, як і Енні в дитинстві, полюбляла кіносеріали, вирішила: він не помре, поки не побачить, чим усе закінчиться.

Може, вона втекла за допомогою Єна та Джеффрі? А може , її забрали в голову богині. Смішно, але на ці дурні запитання треба було знайти відповідь.

Енні не хотіла, щоби Пол повертався до роботи — принаймні, спочатку. По її неспокійних очах він здогадався, що за останнім разом вона неабияк перелякалася і їй досі було страшно. Пол побував на межі життя й смерті, і тепер Вілкс опікувалася ним понад усяку міру: міняла пов’язки на плакучому обрубку кожні вісім годин («А спочатку, — повідомила вона з таким виглядом, ніби розуміла, що ніколи не отримає заслужену медаль за всі свої старання, — спочатку Енні робила перев’язку кожні чотири години»), обмивала його губкою, натирала спиртом, ніби заперечувала вчинок, що була скоїла. Вона говорила, що працювати буде боляче. «Біль заважатиме тобі писати, Поле. Я би не стала брехати, повір. Бо ти хоча б знаєш, що буде далі, а я … до смерті хочу довідатися, чим усе закінчиться». Виявилося, що, поки він стояв однією ногою в могилі, вона прочитала все, що він устиг написати, — увесь його доопераційний здобуток, так би мовити. Понад три сотні сторінок рукопису. Він не заповнював «енки» на останніх сорока чи близько того; Енні зробила це за нього. Вона показала йому ці аркуші з тривожною, зухвалою гордістю. Її «н» були каліграфічно акуратними і сильно відрізнялися від його власного почерку, що ряснів горбатими карлючками.

Хоча Енні ніколи не заводила про це мови, Пол вважав, що вона заповнила «енки», щоби вкотре засвідчити свою турботу: «Як ти можеш казати, що я жорстоко вчинила з тобою, Поле, коли ти бачиш, що я заповнила всі “енки”?» Або це був акт спокути чи навіть псевдорелігійний обряд: достатньо міняти пов’язку, достатньо обтирати губкою, достатньо заповнювати «енки» — і Пол виживе. «Бджолина жінка бурка поробила крепку магію, маса, позаповняла ті кукурікнуті «енки», аби все знову було гаразд».

Так усе починалося… але потім втрутилося «мушу» . Пол упізнав усі симптоми. Енні не жартувала, коли сказала, що до смерті хотіла довідатися, чим усе закінчиться.

«Ти маєш на увазі, що сам вижив заради того, аби дізнатися розв’язку?»

Божевільна, непристойна, абсурдна здогадка, але Пол вирішив, що то була правда.

«Мушу».

Він розсердився, коли збагнув, що в книжках про Мізері міг генерувати цю штуку, майже не напружуючись, але в його серйозній роботі це траплялося рідко або взагалі ніколи. Він не знав напевне, де знайдеться те мушу, але завжди знав, коли знаходив. Воно пересувало стрілку якогось внутрішнього лічильника Гейгера до кінця шкали. Навіть сидячи перед друкарською машинкою з похмілля, п’ючи одну чашку кави за іншою та клацаючи «Ролейдом» кожні пару годин (знаючи, що він повинен відмовитися від тих чортових сигарет, принаймні в першій половині дня, але не в змозі змусити себе дотримуватися цього правила), за місяці до закінчення книжки та за світлові роки від публікації, він завжди знав, коли траплялося те мушу . Від його появи Пол почувався трохи ніяково — ніби він кимось маніпулював. Але ще він почувався так, неначе отримував винагороду за творчі зусилля. Господи, траплялося, що минали дні, діра в папері була невеликою, світло — тьмяним, почуті бесіди — безцільними. Полу не лишалося нічого, як писати далі. Конфуцій сказав, що перед тим, як виростити один рядок кукурудзи, потрібно перелопатити тонну перегною. Тож потім, в один прекрасний день, діра розширялася до формату «ВастаВіжн»[139], і світло сяяло, наче сонячні промені в епосі Сесіля Б. Демілля[140], і він знав, що в гості завітало мушу, живе й здорове.

Мушу, як у: «Я думаю, що посиджу ще хвилин п’ятнадцять-двадцять, моя солоденька, бо мушу дізнатися, чим скінчиться цей розділ». Навіть незважаючи на те, що хлопець, який це каже, цілий день на роботі мріяв про секс і чудово розуміє, що, скоріш за все, його дружина буде спати, коли він нарешті завітає до спальні.

Мушу, як у: «Я знаю, що повинна розпочати готувати вечерю — він збожеволіє, якщо знову отримає ТБ-обід[141], але я мушу дізнатися, чим усе закінчиться».

Я мушу дізнатися, чи вона виживе.

Я мушу дізнатися, чи він впіймає поганця, який убив його батька.

Я мушу дізнатися, чи вона дізнається, що її краща подруга трахається з її чоловіком.

Мушу. Огидне, наче мінет у дешевому барі, прекрасне, наче ніч із найталановитішою повією у світі. Ой, як добре, ой, як погано, але, зрештою, немає значення, було то грубо чи любо, бо, як співають Джексони, не зупиняйся, поки не отримаєш усе[142].

«Ти був Шехерезадою сам собі».

Тоді він не зміг чітко сформулювати цю думку, не кажучи вже про те, щоб її збагнути; йому надто сильно боліло. Але він знав, знав уже тоді, чи не так?

«Не ти, а хлопці в цехах. Вони знали ».

Так. Це вже більше скидалося на правду.

Ревіння газонокосарки стало гучнішим. На мить у полі зору з’явилася Енні. Вона подивилася на Пола, побачила, що він також дивиться на неї, і підняла руку. Пол підняв свою (ту, на якій зберігся великий палець) у відповідь. Вона знову зникла з очей. І нехай.

Нарешті він зміг її переконати, що повернення до роботи не зашкодить, а допоможе йому одужати… Його переслідували примарні, проте напрочуд детальні образи, які виманили його з хмари, і слово «примарні» було дуже влучним: поки видіння не були записані, вони залишалися тінями, що ширяли без діла.

І хоча Енні не повірила Полу (принаймні, тоді), вона все одно дозволила йому повернутися до роботи. Не тому, що він переконав її, а через власне мушу.