Пол був згоден.

Вона задоволено кивнула.

— Але я впораюся з двома, якщо доведеться, — сказала вона й поляскала по сумці кольору хакі. — Я хочу, щоби ти пам’ятав про пістолет того хлопця, поки будеш за нами спостерігати, Поле. Я хочу, щоби ти пам’ятав, що він лежатиме тут, у мене, коли завтра чи післязавтра я розмовлятиму з поліцейськими. Я не стану застібати сумку. Ти зможеш побачити їх , але якщо вони побачать тебе , Поле, — або випадково, або тому, що завтра ти спробуєш утнути те саме, що втнув сьогодні, тож, якщо таке станеться, я одразу вихоплю з сумки пістолет і почну стріляти. На твоїй совісті вже є смерть одного хлопця.

— Лайно собаче, — мовив Пол, розуміючи, що вона може його скривдити, але йому було вже байдуже.

Проте вона нічого йому не зробила, тільки всміхнулася своєю суворою материнською усмішкою.

— Ти сам знаєш, що це правда, — сказала вона. — Я геть не думаю, що ти якось цим переймаєшся , але це правда . Я навіть не думаю, що тебе могли би збентежити ще два вбивства, якби з’явився шанс вирватися на волю… Але ж це не допоможе, Поле. Бо якщо мені доведеться прикінчити двох, то я і з чотирма впораюся. Спочатку їх… потім нас. І знаєш що? Я думаю, що тебе досі хвилює власна шкура.

— Не дуже, — відповів він. — Чесно кажучи, Енні, щодалі мені все більше й більше хочеться вислизнути з власної шкури.

Вона засміялася.

— О, це я вже чула. Але коли ти перекриваєш їхні старі бякотні респіратори… Зовсім інша річ! Так! Коли вони це бачать, то починають кричати й плакати, тоді вони стають справжніми паскудниками !

«Але це тебе ніколи не зупиняло, чи не так, Енні?»

— Хоч би там як, — продовжила вона, — я тільки хотіла, щоби ти був у курсі наших справ. І якщо тобі дійсно байдуже, то хоч криком кричи, коли вони приїдуть. Роби, як знаєш.

Пол нічого не відповів.

— Коли вони приїдуть, я стоятиму просто тут, на доріжці, і скажу, що так, до мене був заїжджав патрульний поліцейський. Скажу, що він приїхав якраз тоді, коли я вже збиралася вирушати до Стімбоута по кераміку. Скажу, що він показував мені твою фотографію. Скажу, що я тебе не бачила. Потім один із них запитає мене: «Це ж було минулої зими, міс Вілкс, як ви можете бути певні?» А я відповім: «Якби Елвіс Преслі був іще живий і ви бачили його минулої зими, то ви б про це не забули ?» І він відповість: так, імовірно так, але як це стосується вартості кави в Борнео, і я скажу йому, що Пол Шелдон — мій улюблений письменник і я багато разів бачила його фотографії. Я мушу сказати це, Поле. І знаєш чому?

Він знав. Її підступність продовжувала його вражати. Він гадав, що йому слід уже припинити дивуватися, але не міг. Він згадав заголовок під фотографією Енні в камері для підсудних, яку зробили в перерві між завершальною частиною судового слухання та нарадою присяжних. Він пам’ятав його слово в слово: «МІЗЕРНА? ТІЛЬКИ НЕ ЛЕДІ ДРАКОН. Енні безтурботно читає, очікуючи на вирок».

— Тоді, - вела вона далі, - я скажу, що поліцейський записав усе у свою записну книжку й подякував мені. Скажу, що запрошувала його на чашку кави, хоча дуже поспішала, і вони запитають мене чому. Я скажу, що він, ймовірно, знав про мої колишні біди і я хотіла переконати його, що в мене тут усе гаразд. Але він відмовився від кави й сказав, що йому потрібно їхати далі. Тож я запропонувала взяти з собою пляшку холодної пепсі, бо день був дуже спекотний, і він погодився та подякував мені за люб’язність.

Вона допила другу пляшку пепсі й поставила порожню тару між ними. Через прозорий пластик її око здавалося величезними і тремтливим, ніби в циклопа. Збоку на її голові виросла хвиляста, гідроцефальна гуля.

— Я зупинюся приблизно за дві милі вище дорогою та кину пляшку в канаву, — продовжувала вона. — Але, звісна річ, спочатку я поставлю на ній відбитки пальців поліцейського.

Вона сухо осміхнулася до Пола.

— Відбитки пальців, — повторила вона. — Тоді вони знатимуть, що він звідси поїхав. Або гадатимуть , а це вже не важливо, чи не так, Поле?

Його сум’яття посилилося.

— Отже, вони поїдуть дорогою в гори й не знайдуть його. Він просто зникне. Ніби ті йоги, які грають на флейтах доти, доки з їх кошиків не вилізуть мотузки, а потім видираються по них угору та зникають. Чпок!

— Чпок, — сказав Пол.

— Скоро вони повернуться. Я знаю. Врешті-решт якщо вони не знайдуть жодного сліду, за винятком порожньої пляшки в рівчаку, то вирішать, що краще мене ще раз перевірити. Я ж божевільна, чи не так? Усі газети про це писали. Відбігла розумом! Але спочатку вони мені повірять. Не думаю, що вони захочуть зайти в будинок і обшукати його. Принаймні, не одразу. Вони шукатимуть деінде, перевірятимуть щось інше, перш ніж повернуться сюди. У нас іще є трохи часу. Може, навіть цілий тиждень.

Енні оцінно подивилася на нього.

— Ти повинен писати швидше, Поле, — підсумувала вона.

Стемніло, але поліція не приїхала. Однак Енні не сиділа з Полом аж до сутінків, бо хотіла засклити вікно у його спальні, а ще зібрати папір і осколки, розкидані по моріжку. «Коли завтра копи приїдуть у пошуках свого загубленого ягняти, — сказала вона, — то ми ж не хочемо, щоб вони побачили тут щось підозріле, правда, Поле?»

«Дай їм тільки зазирнути під газонокосарку, дитинко. Дай їм тільки зазирнути туди, і вони побачать багато підозрілого».

І як би Пол не намагався змусити працювати свою багату уяву, він не спромігся вигадати сценарій, за яким це все відбувалося.

— Тебе не дивує, чому я тобі це розповідаю, Поле? — спитала вона перед тим, як піднятися нагору лагодити шибки. — Чому я розкрила тобі свої плани, та ще й у таких подробицях?

— Ні, - несміливо відповів він.

— Частково тому, що я хотіла, аби ти добре розумів усі можливі наслідки, а також що ти повинен робити, аби залишитися живим. Іще я хотіла, аби ти знав, що я просто зараз могла би покласти всьому край. Якби не книжка. Мені не байдуже до книжки.

Вона всміхнулася. Усмішка була одночасно сяючою і сумною.

— Це справді найкраща історія про Мізері з усіх твоїх романів, і я дуже хочу дізнатися, чим усе скінчиться.

— Я теж, Енні, - запевнив він.

Вона здивовано глянула на нього.

— Але ж… але ж ти знаєш , чи не так?

— Коли я починаю писати книжку, мені завжди здається , ніби я знаю, чим усе скінчиться. Але насправді жоден роман не закінчувався точно так, як я уявляв. І не дивно, якщо подивитися на це з іншого боку. Створення книжки трохи нагадує запуск міжконтинентальної балістичної ракети… тільки вона подорожує в часі, а не в просторі. У книжковому часі, який проживають герої роману, і в реальному часі, який письменник проводить за написанням твору. Якщо роман вийде такий самий, як задумувалося на початку, то це буде схоже на запуск ракети «Титан», яка пролетіла півсвіту та якимось чином влучила просто в баскетбольне кільце. На папері це досить вірогідно, і люди, які конструюють подібні штуки, скажуть вам, що це просто, як два на два (навіть бровою не поведуть при цьому ), але насправді все це дуже малоймовірно.

— Так, — сказала Енні, - я розумію.

— Мабуть, у мене нівроку гарна навігаційна система, бо зазвичай я дуже близький у своїх здогадках, а якщо в боєголовці досить вибухової речовини, то цього буде достатньо. Зараз я бачу два можливі варіанти закінчення книжки. Один дуже сумний. В іншому, хоча він і не схожий на класичний голлівудський хеппі-енд, є хоч якась надія на майбутнє.

Енні здавалася стривоженою… і несподівано грізною.

— Ти не збираєшся знову її вбити, правда, Поле?

Він злегка всміхнувся.

— А що б ти зробила, якби я так вчинив, Енні? Убила мене? Мене це аніскільки не лякає. Може, я ще не знаю, що станеться з Мізері, але вже знаю, що буде зі мною… і з тобою. Я напишу «КІНЕЦЬ», ти дочитаєш книжку, а потім сама напишеш «КІНЕЦЬ», чи не так? Наш кінець. Це ясно, як Божий день. Правда не дивніша за вигадку, що б там не говорили. У більшості випадків можна напевне здогадатися, чим усе скінчиться.