Вона схилилася над ним, наче кам’яна брила, і трохи нахилила відро. Він побачив ганчірку, що плавала в темних глибинах, наче утоплениця, побачив тонку мильну плівку на поверхні води. Він беззвучно застогнав, але не коливався. Він пив швидко, проштовхуючи пігулки по стравоходу, і присмак у роті нагадував йому ті випадки з дитинства, коли мати змушувала його чистити зуби милом.
Шлунок здригнувся, з рота вихопився низький звук.
— На твоєму місці, Поле, я би їх не відригувала. Бо до дев’ятої ти більше нічого не отримаєш.
Енні поглянула на нього порожніми, тьмяними очима, а потім її обличчя знову засяяло, і вона всміхнулася.
— Ти ж не будеш мене знову злити?
— Ні, - прошепотів він. Злити місяць, який керує припливами? Що за нісенітниця! Цілковита нісенітниця!
— Я люблю тебе, — сказала вона та поцілувала в щоку. Не озираючись, вона вийшла з кімнати, несучи відро з брудною водою, як селянка носить бідони з молоком — бездумно тримаючи тару на відстані від тіла, аби не пролити жодної краплі.
Він відкинувся на подушки, пережовуючи бруд та штукатурку. Смакуючи мило.
«Я не відригну… не відригну… не відригну».
Зрештою ця навіжена думка почала вщухати, і він зрозумів, що провалюється в сон. Він достатньо довго протримав у собі пігулки, щоби вони почали діяти. Він виграв.
Цього разу.
Полу снилося, що його дзьобає птах. Поганий був сон. Щось грюкнуло, і він подумав: «Так, гаразд, добре! Пристрельте його! Пристрельте це кляте створіння!»
А потім він прокинувся та зрозумів, що то була Енні Вілкс, яка причинила за собою двері з чорного ходу. Пішла поратися по господарству. Він чув, як під її ногами приглушено рипить сніг. Вона пройшла повз його вікна, вдягнена в парку з каптуром, насунутим на чоло. Він бачив клуби дихання, які на ходу розбивалися об її обличчя. Вона не зазирнула до нього, оскільки, як він вирішив, була заклопотана справами в сараї. Нагодувати худобу, вичистити хлів, поворожити на рунах — він би й таке не став виключати. Небо набувало темно-пурпурового кольору — сонце заходило. О пів на шосту, може, шоста вечора.
Приплив іще тривав, і Пол міг би знову заснути, навіть хотів знову заснути, але вирішив обміркувати свою дивну ситуацію, поки ще міг зв’язно мислити.
Він зрозумів — найгірше було те, що він не хотів про це думати, навіть коли був у змозі, навіть коли усвідомлював, що не розв’яже проблему, якщо не почне в ній розбиратися. Розум намагався відштовхнути її подалі, як маленький хлопчик відштовхує тарілку, знаючи, що йому не дозволено вставати з-за столу, поки він усе не доїсть.
Він не хотів про це думати, бо перебувати в цій ситуації було вже й так важко. Він не хотів про це думати, бо, щойно починав, в уяві виринали неприємні образи: як Енні відключалася, як навіювала думки про ідолів та кам’яні брили, як жовте пластмасове відро з мильною водою насувалося на його обличчя, наче місяць, що хоче його розчавити. Але думки про такі речі ніяк не змінять ситуації. Це було навіть гірше, ніж узагалі ні про що не думати. Але щойно він згадував про Енні Вілкс і про місце, яке було відведено для нього в її будинку, приходили саме такі думки, і вони витісняли всі інші. Серце починало швидко битися — від страху, але частково й від сорому. Він подумки бачив, як підносить губи до обідка жовтого відра, бачив ганчірку в каламутній воді та мильну піну на поверхні, бачив усі ці речі і все одно пив, навіть не вагаючись. Він ніколи і нікому про це не розкаже (якщо взагалі вибереться звідси). Він може вдавати, що цього ніколи не було, але насправді ніколи не зможе забути.
Жалюгідний та посоромлений, він усе одно хотів жити.
«Думай, чорт тебе забирай! Господи Ісусе, ти такий заляканий, що навіть не можеш спробувати думати?»
Ні — проте майже такий заляканий.
А потім до нього прийшла дивна, лиха думка: «Їй не сподобалася нова книжка, бо Енні надто тупа, аби зрозуміти, про що там ідеться».
Думка була не просто дивною — за таких обставин зовсім не важливо, що Енні думала про «Швидкі автівки». Але міркування над її словами хоча б відкривало інший погляд на речі, і злитися на неї було краще, ніж боятися, тому він із запалом продовжив: «Надто тупа? Ні. Надто заклякла. Вона не просто не хоче змінюватися, їй огидна сама думка про зміни».
Так. Може, Енні божевільна, але навряд чи її рецензія на новий роман відрізняється від точки зору сотень тисяч людей по всій країні (а дев’яносто п’ять відсотків із них — жінки). Вони з нетерпінням чекали чергові п’ятсот сторінок, на яких буде описаний новий розділ з бурхливого життя найдушки, якій вдалося вибратися зі злиднів і вийти заміж за лорда. Та ні, ніяк не відрізняється. Їм потрібна Мізері, Мізері та ще раз Мізері. Кожного разу, як Пол брав рік чи два на написання інших романів (які він вважав своєю «серйозною» працею — спочатку він був у цьому переконаний, потім просто сподівався й урешті-решт поринув у безпросвітний відчай), він отримував навалу листів від жінок, які часто підписувалися як «ваша найпалкіша шанувальниця». Інколи листи були сповнені розгубленості та нерозуміння (і чомусь такі завдавали найбільше болю), інколи в них панували докори й відверта злість, проте послання завжди було те саме: «Це не те, чого я очікувала, не те, чого я хотіла . Будь ласка, повертайтеся до Мізері. Я хочу знати, чим займається Мізері». Він міг би написати сучасні «Під вулканом», «Тесс із роду д’Ербервіллів», «Галас і шаленство»[28], і про це ніхто не дізнався би. Люди все одно вимагали би Мізері, Мізері та ще раз Мізері.
«Важко слідкувати за сюжетом… нецікавий персонаж… а лихослів’я!»
Знову спалахнула злість. Він злився на скам’янілу важкість Енні, злився, що вона змогла його викрасти й тримати тут за в’язня, що примушувала вибирати між тим, аби пити брудну мильну воду з відра чи страждати від болю у зламаних ногах. І водночас вона мала нахабство критикувати найкращу книжку, яку він написав.
— А щоб тебе перекрутило разом із твоїми клятими ковіньками, — промовив Пол, і раптом йому стало легше, він знову почувався самим собою, хоча й знав, що цей бунт — марний, жалюгідний та нікчемний, бо Енні була в сараї та не чула його, а приплив надійно затопив обидві палі. І все ж таки…
Він пригадав, як вона зайшла в кімнату та, притримуючи пігулки, вибила з нього дозвіл почитати рукопис «Швидких автівок». Він відчув, як обличчя червоніє від сорому та приниження, але тепер до цих почуттів додалася злість, що розгорілася від іскри до маленького слабкого вогника. Він ніколи і нікому не показував рукописи до того, як перечитати та передрукувати їх начисто. Ніколи . Навіть Брайсу, своєму агенту. Ніколи . Та годі, він навіть не…
На мить потік думок спинився. Пол чув, як у сараї лунко мукає корова.
Та годі, він навіть не зробив копії з оригіналу.
Рукопис «Швидких автівок», який наразі перейшов до розпорядження Енні Вілкс, був, власне кажучи, єдиним примірником у світі. Пол навіть чернетки спалив.
Два роки важкої праці, а їй навіть не сподобалося, до того ж вона була божевільна.
Їй подобалася Мізері. Саме Мізері, а не якийсь там недолугий лихослівний латинос, крадій автівок із Іспанського Гарлему[29].
Він пригадав, як хотів сказати їй: «Ні, хоч накрути з тих сторінок паперових човників, тільки… прошу…»
Знову нахлинули злість та приниження, на що ноги відповіли першим глухим нападом болю. Так. Праця, гордість за свою працю, цінність самої праці… коли біль посилювався, всі ці речі перетворювалися на тіні від магічного ліхтаря. Те, що вона так вчинила з Полом, що вона змогла так вчинити (коли більшу частину життя він вважав, що слово «письменник» є найбільш вдалим визначенням його сутності), робило з неї справжнього монстра, і треба було вириватися з його полону. Вона дійсно була ідолом, і якщо вона не вб’є його самого, то може вбити те, що живе всередині нього.
28
«Under the Volcano» (1947) — роман англійського письменника Малкольма Лоурі, увійшов у двадцятку кращих англомовних романів ХХ століття за версією видавництва «Modern Library»; «Tess of the D’Urbervilles» (1891) — шедевр англійця Томаса Гарді, написаний у модерністському стилі «потоку свідомості», один із найвагоміших романів ХІХ століття; «The Sound and the Fury» (1929) — роман американського письменника Вільяма Фолкнера, увійшов у десятку кращих творів ХХ століття за версією «Modern Library».
29
East Harlem, Spanish Harlem, El Barrio — один із районів Верхнього Мангеттену в Нью-Йорку, де мешкають здебільшого латиноамериканці.