— Мені й так не до сміху.

— Добре.

Хрокнувши, Енні підняла Пола, і йому довелося закусити губу, щоби не закричати від агонізуючого болю. Поки вона йшла долівкою до сходинок, то повернула голову кудись убік, і він зрозумів, що вона позирає (мабуть, що позирає) на стіл, заставлений бляшанками. Вона недовго туди дивилася, немов мимохідь, але Полу здавалося, наче вона витріщалася цілу вічність. Він був упевнений, що Енні помітить відсутність бляшанки з горючою сумішшю. Зараз остання була запхана глибоко під спіднє Пола. Уперше за багато місяців після першої покражі він нарешті спромігся вкрасти щось іще… і якщо її руки зісковзнуть, коли вона буде тягти його по сходах, то вони намацають не лише його худорляву дупу.

Енні відвела погляд від столу, і вираз на її обличчі анітрохи не змінився. Пол відчув таке полегшення, що навіть довгий, важкий підйом сходами до комори минув майже безболісно. Хоча Вілкс завжди могла вдати, що нічого не сталося, але Пол гадав (сподівався ), що цього разу він її обдурив.

Що цього разу він дійсно її обдурив.

— Мабуть, я таки не відмовлюся від уколу, Енні, - сказав Пол, коли вона поклала його назад у ліжко.

Вона уважно поглянула на його бліде спітніле обличчя, а потім кивнула та вийшла з кімнати.

Щойно вона зникла з очей, Пол витягнув бляшанку з-під трусів і запхав під матрац. Він нічого туди не ховав відтоді, як вона знайшла ніж, і не збирався надовго залишати там горючу суміш. Вона пролежить під матрацом до вечора. А тоді він перекладе її до іншого, більш надійного місця.

Повернулася Енні та зробила йому укол. Потім вона поклала на підвіконня блокнот і кілька нагострених олівців та підкотила крісло до ліжка.

— Ось, — мовила вона. — А я піду спати. Якщо приїде якась машина, я її почую. Якщо ж нас ніхто не потурбує, то я, напевно, просплю аж до ранку. Якщо захочеш пересісти в крісло та писати від руки — ось твій візок. Рукопис лежить тут, на підлозі. Хоча я б дуже не радила підводитися, поки твої ноги трохи не зігріються.

— Зараз я все одно не зможу сидіти, але, мабуть, трохи попрацюю вночі. Я розумію, коли ти кажеш, що в нас обмаль часу.

— Я дуже рада, Поле. Як гадаєш, коли ти закінчиш?

— За звичних обставин я сказав би, що через місяць. Якщо такими темпами, як зараз, то за два тижні. Якщо працювати на межі можливостей — п’ять днів. Або тиждень. Текст ряснітиме помилками, але кінцівка буде написана.

Енні зітхнула та зосереджено подивилася на власні руки.

— Я знаю, що в нас лишилося менше двох тижнів.

— Було б непогано, якби ти мені дещо пообіцяла.

Вона подивилася на нього без злоби чи підозри, просто з подивом.

— Що саме?

— Не читати, поки я не закінчу… чи поки не доведеться… сама розумієш…

— Зупинитися?

— Так. Поки не доведеться зупинитися. Таким чином, ти зможеш дочитати роман цілісно, а не уривками. Так книжка справить більше враження.

— Це буде захоплива кінцівка, правда?

— Так, — посміхнувся Пол. — Від захоплення в жар кидатиме.

Того ж вечора, годині о восьмій, він обережно пересів у візок. Він прислухався, але згори не долинало ані звуку. Пол нічого не чув з того часу, як о четвертій у її кімнаті рипнули пружини — на знак того, що Енні вляглася спати. Мабуть, вона дійсно дуже втомилася.

Пол дістав бляшанку з сумішшю та покотився до вікна, де розташовувався його імпровізований письменницький табір: ось машинка зі щербатою посмішкою, в якій бракувало трьох зубів, ось кошик для паперів, ось олівці, блокноти, друкарський папір, купи чернеток, половину з яких він використає, а інша частина піде в сміття.

Тобто пішла би. Колись.

Тут, ніким не помічені, були двері в інший світ. Саме тут сидів його власний привид, який розпадався на безліч нерухомих світлин, які варто було швидко прогорнути — і вони створювали ілюзію діяльності.

Легкими, звичними рухами він спрямував візок між неохайними купами паперу та блокнотів, ще раз прислухався, а потім нагнувся та витягнув шматок плінтуса завдовжки дюймів вісім. Десь місяць тому він зауважив, що плінтус ненадійно тримається на місці, і, судячи з тонкого шару пилу («Треба теж понатягувати волосин — про всяк випадок», — подумав він), Енні нічого не знала про розхитану планку. За плінтусом виявилася вузенька виїмка, в якій не було нічого, окрім пилу та мишачого посліду.

Він поклав у виїмку «Вогонь Нашвидкуруч» і прикрив плінтусом. На одну моторошну мить йому здалося, що планка виступає поміж сусідніх (Господи! Вона ж, бляха, усе бачить!), але потім дерево ковзнуло на старе місце.

Деякий час Пол придивлявся до плінтуса та зрештою розгорнув блокнот, узяв олівець і знайшов діру в папері.

Він писав без упину наступні чотири години, поки не затупились усі три олівці, які вона йому нагострила. Тоді він покотився до ліжка, забрався в нього та одразу заснув.

Джеффрi здавалося, що його руки починали горsти бiлим палом. Вiн стояв у затiнку, бiля хатини, що останнi п’ять хвилин належала Красеню М’Чiбi, та тримав на головi весiльну скриню, вiд чого скидався на схудлого циркового силача.

Щойно вiн вирiшив, що Гезекая не зумiв сказати нiчого, що би змусило М’Чiбi вийти з хатинки, пролунав якийсь шерхiт. Джеффрi подався вперед, i м’язи рук судомно здригнулися. Вождь Красень М’Чiбi був Хранителем вогню, i всерединi його помешкання зберiгалося бiльше сотнi факелiв, умочених у щiльну, липку смолу. Чагарники, що росли в цiй мiсцевостi, видiляли особливий сiк, який бурка називали чи то Вогняною олiєю, чи то Вогненно-кривавою олiєю. Як i бiльшiсть простих мов, говiрка бурка була цiлком незбагненною. Проте, як би не називалася ця штука, у хатинi було достатньо смолоскипiв, аби спалити все селище. Воно би горiло, наче опудало Гая Фокса, себто якби в Джеффрi вийшло знешкодити М’Чiбi.

Бийте, не полошiться, маса Джефф’i, сказав був Гезекая. М’Чiбi, вiн пiде перше, бо хазяїн вогню. Гезекая, вiн пiде друге. То не чекайте, як блиснуть мої злотi зуби! Трощiть тому клятому паскуднику голову, й хутчiш!

Але коли Джеффрi таки почув, що вони йдуть, то на мить пройнявся сумнiвом, незважаючи на агонiю, що скувала йому руки. А раптом зараз, просто зараз, лише…

Рука з олівцем застигла у повітрі, щойно Пол уловив наростаючий гул автомобільного двигуна. Він почувався напрочуд спокійно, і найсильнішою емоцією було легке роздратування від того, що його перервали саме тієї миті, коли він почав пурхати, як метелик, і жалити, як бджола[157]. У коридорі почувся тупіт Енні.

— Сховайся.

Її обличчя було напруженим і похмурим. На плечі гойдалася розстібнута сумка кольору хакі.

— Схов…

Вона замовкла й побачила, що Пол уже відкотив крісло від вікна. Енні переглянула, чи на підвіконні не залишилося його речей, а потім кивнула.

— Це поліція штату, — попередила Вілкс.

Вона здавалася трохи знервованою, але тримала себе в шорах. Її сумка висіла напохваті біля правої руки.

— Ти будеш гарно поводитися, Поле?

— Так, — сказав він.

Очі Вілкс зосереджено вивчали його обличчя.

— Я тобі повірю, — нарешті мовила вона, відвернулась, вийшла та зачинила двері, не замкнувши їх на ключ.

Автомобіль звернув на під’їзну доріжку, і рівне, сонне гарчання здоровенного мотора «Плімута 422»[158] звучало, немов у рекламі. Пол почув, як зі стуком зачинилися двері на кухню, і підкотив візок до вікна так, аби перебувати в тіні, але в той же час мати змогу спостерігати, що відбувалося надворі. Патрульна машина зупинилася майже впритул до Енні, і мотор заглух. Водій вийшов з автомобіля та зупинився практично на тому самому місці, де стояв юний поліцейський, коли промовив свої останні чотири слова… але на цьому схожість закінчувалася. Той коп був худорлявим молодиком, якому щойно перевалило за двадцять. Поліцейський-новачок, що отримав марудне завдання йти по холодному сліду якогось придуркуватого письменника, який потрапив в аварію, а потім або загув у лісі, або очманіло поплентався вздовж дороги, виставивши вгору великого пальця.