Він запхав обгорілий, наче запечена шкірка цибулі, папір у цей роззявлений від крику рот. Він побачив, що палаючі очі раптом іще більше розчахнулися, але цього разу від здивування, жаху та нового болю.

— Ось тобі книжка, Енні, - засапуючись, вимовив він, і його рука намацала ще один жмуток паперу. Ці сторінки вже згасли, з них крапало шампанське. У повітрі стояв кислий винний запах. Енні брикалася та звивалася під ним. Сольовий купол його лівого коліна вдарився об підлогу, спалахнув неймовірний біль, але Пол утримався на Енні. «Я зґвалтую тебе, Енні, як стій. Я зґвалтую тебе, бо це найгірше, що я можу тобі зробити. Тому смокчи мою книжку. Смокчи мою книжку. Смокчи її, поки не ЗАДИХНЕШСЯ».

Одним конвульсійним ривком він зіжмакав мокрий папір у кулаку і запхав його до рота Енні, проштовхуючи глибше в горлянку першу порцію.

— Ось, Енні, як тобі таке? Це перший оригінальний примірник, Видавництво Енні Вілкс, як тобі таке? Їж її, Енні, смокчи її, давай, їж її , будь золотцем, з’їж її всю .

Він запхав їй у рота третю жменю, четверту. П’ята ще горіла, і він загасив полум’я вкритою пухирцями правою долонею, поки заштовхав жмуток їй у горло.

З Енні виривався якийсь дивний здавлений звук. Вона щосили смикнулася та цього разу скинула Пола. Вона спробувала підвестись та схопилася на коліна. Її руки стискали почорнілу, страшенно розпухлу шию. Окрім обвугленого коміра, від її кардигана мало що лишилося. Шкіра на животі та грудях вкрилася пухирями. Зі жмутку паперу, що стирчав з її рота, капало шампанське.

- Мампф! Марк! Марк! — прохрипіла Енні. Якимось чином їй вдалося зіп’ястись на ноги. Руки так само трималися за шию. Пол відповз, незграбно виставивши ноги вперед та уважно спостерігаючи за нею.

- Аркуу? Дорг! Мампф!

Вона зробила крок до Пола. Потім другий. Потім знову перечепилася через машинку. Падаючи, вона повернула голову під таким кутом, що Пол зміг прочитати в її здивованих очах моторошне запитання: «У чому річ, Поле? Я ж просто хотіла випити з тобою шампанського, чи не так?»

Лівий бік її голови зустрівся з камінною поличкою, і, наче мішок із цеглою, Енні повалилася на підлогу з глухим ударом, від якого затрясся весь будинок.

Енні впала на купу палаючого паперу, і її тіло загасило вогонь. Тепер посередині кімнати лежала тліюча чорна гора. Більшість розкиданих сторінок понамокали в калюжах шампанського. Але дві чи три відлетіли до стіни ліворуч від дверей і досі горіли. Місцями вогонь перекинувся на шпалери… але тліли вони без явного ентузіазму.

Пол підповз на ліктях до свого ліжка й схопив ковдру. Потім він поплазував до стіни, відсуваючи вбік руками бите скло. Він таки потягнув спину та сильно обпалив нещасну праву руку. У нього боліла голова. Його нудило від солодкуватого запаху горілого м’яса. Але він був вільний. Богиня померла, а він звільнився.

Він підібрав під себе праве коліно, незграбно витягнув угору руку з ковдрою (тканина була мокрою від шампанського та почорнілою від попелу) і почав збивати полум’я. Коли він відкинув ковдру на димну груду біля ліжка, посередині стіни залишилася гола пляма від вигорілих шпалер. Але вогонь згас. Нижня сторінка календаря закрутилася, та й по всьому.

Пол поповз назад до свого крісла. Він уже був на півдорозі, коли Енні розплющила очі.

Пол дивився й не вірив своїм очам: Енні повільно підводилася на коліна. Сам Пол пересувався на ліктях, тягнучи за собою ноги. Він скидався на переросле немовля Сві’Пі, небожа морячка Папая з мультфільму.

«Ні… ні, ти мертва».

«Тут ти помиляєшся, Поле. Не можна вбити богиню. Богиня безсмертна. А тепер треба сполоснути».

Вона вирячила на нього свої страшні очі. Величезна рожева рана зяяла поміж її волосся з лівого боку голови. Кров заливала обличчя.

— Птах! — прокричала Енні крізь забитий папером рот. Вона поповзла до нього, звиваючись та витягаючи руки вперед. — Ууу птах!

Пол хутко розвернувся на підлозі та попрямував до дверей. Він знав, що Енні слідує за ним. А потім, увійшовши у зону битого скла, він відчув, як її рука міцно вчепилася в його ліву кісточку та здавила куксу. Пол закричав.

— НЕТІПАХ! — переможно вигукнула Енні.

Він озирнувся через плече. Її обличчя поволі ставало пурпуровим та починало набрякати. Пол зрозумів, що вона дійсно перетворювалася на кам’яного ідола бурка.

Він сіпнувся з усіх сил, і нога без стопи вислизнула з її руки. У пальцях Енні залишився тільки шкіряний чохольчик, що вона його колись надягала на обрубок Пола.

Він повз далі й плакав, піт струменів по його щоках. Він підтягувався на ліктях, наче солдат під масованим кулеметним вогнем. Він почув за собою стук одного коліна, потім іншого, потім звук повторився. Вона ніяк не вгавала. Вона виявилася напрочуд міцною, як він і боявся. Він обсмалив її, зламав їй спину, напхав повну горлянку паперу — і все одно, все одно, все одно вона повзла за ним.

- НЕТІПАХ! — закричала вона. — ПТАХ… НЕТІПАХ!

Лікоть Пола опустився на осколок від пляшки, і уламок проштрикнув шкіру. Але Пол повз далі, зі склом, що стирчало з його руки, наче канцелярська кнопка.

На його лівій литці зімкнулися пальці.

— АВ! ГАВ… УУУВ… АВ!

Він знову озирнувся й побачив, що обличчя Енні геть почорніло, наче гнила слива. Витрішкуваті дикі очі налилися кров’ю. Її пульсуюче горло набрякло, немов рятівне коло, а губи кривилися та корчились. Пол здогадався, що вона намагається усміхнутися.

Двері були вже близько. Він випростався й мертвою хваткою вчепився за одвірок.

— ГАВ… УУУ… УВ!

Права рука Енні вже лежала на його стегні.

Гуп . Одне коліно. Гуп . Друге.

Усе ближче. Її тінь. Тінь накриває його.

— Ні, - заскиглив Пол. Він відчув, як Енні повзе, наближається. Він уперто тримався за одвірок, міцно заплющивши очі.

— ГАВ… УУУ… АВ!

Над ним. Грім. Громова богиня.

Руки Енні промайнули по його спині, наче зграя павуків, та вчепилися в горло.

— ГАВ… УУУ… ПТАХ… НЕТІПАХ!

Пол затамував подих. Він тримався за одвірок. Він тримався за нього та відчував, як її пальці стискаються навколо горла, а потім закричав:

— Помри невже ти не можеш нарешті померти невже ти ніколи не помреш…

— ГАВ… Г…

Хватка послабшала. Він знову зміг дихнути — але лише на мить. Потім Енні навалилася на нього зверху, наче гора млявої плоті, і він почав задихатися.

Пол вибирався з-під Енні, наче потерпілий з-під снігової лавини. На це в нього пішли останні сили.

Він проповз крізь дверний проріз, очікуючи, що будь-якої миті Енні знову схопить його за кісточку, але цього не сталося. Вона непорушно лежала долілиць посеред калюжі крові, розлитого шампанського та зеленого розбитого скла. Вона померла? Напевно , що так. Але Пол у це не вірив.

Він захряснув за собою двері. Засув, здавалося, був почеплений на півдороги до гірської вершини, але Пол видерся по дверях угору, засунув засув, а потім тремтячою грудою повалився на підлогу.

Невідомо скільки часу він пролежав у ступорі. З цього стану його вивело тихе, обережне дряпання. «Щури, — подумав він, — це щу…»

Товсті закривавлені пальці Енні просунулися в щілину під дверима та всліпу вчепилися в його сорочку.

Він скрикнув і відсахнувся, від чого ліву ногу пробрала судома. Він стукнув кулаком по пальцях. Замість того аби забратися назад, вони трохи посмикалися й заспокоїлись.

«Боже, нехай вона помре. Господи, прошу, нехай вона нарешті помре».

Потерпаючи від жахливого болю, Пол повільно поповз до ванної кімнати. На півдорозі він обернувся. Її пальці досі стирчали з-під дверей. Як би йому не боліло, він не міг спокійно на них дивитися або навіть думати про них, тож розвернувся, знову дістався до дверей і проштовхнув пальці в щілину. Він довго збирався з духом, аби здійснити це, бо був упевнений, що Енні вчепиться в нього, щойно він торкнеться її руки.