— Може.

Шкіра Пола посіріла, він був худий як жердина. Він лежав біля столу, згорнувшись калачиком, і тремтів усім тілом, позираючи на копів неспокійними очима.

— Хто… — почав Макнайт.

— Богиня, — перебив його змарнілий чоловік на підлозі та облизав губи. — Стережіться її. У спальні. Там вона мене тримала. Ручний письменник. Спальня. Вона там.

— Енн Вілкс? У тій спальні? — перепитав Вікс і кивнув у бік гостьової кімнати.

— Так. Так. Замкнена. Але звісно. Там є вікно.

— Хто… — знову почав Макнайт.

— Господи, невже ти не бачиш? — вигукнув Вікс. — Це той чоловік, якого розшукував Кушнер. Письменник. Я забув його прізвище, але це він.

— Слава Богу, що ви не пам’ятаєте мого прізвища.

— Це ти до чого, друже?

— Не зважайте. Ні до чого. Тільки… будьте обережні. Я думаю, вона померла. Але будьте обережні. Якщо вона ще жива… небезпечна… як гримуча змія, — сказав Пол і з величезним зусиллям підсунув куксу лівої ноги під промінь ліхтарика Макнайта. — Відтяла мені ногу. Сокирою.

Протягом двох довгих, дуже довгих секунд копи дивилися на те місце, де мала бути відрізана стопа Пола, а потім Макнайт прошепотів:

— Боже правий.

— Ходімо, — мовив Вікс. Він витягнув пістолет, і вони обоє повільно пішли коридором до зачинених дверей спальні Пола.

— Стережіться! — вискнув Пол надламаним хрипким голосом. — Стережіться!

Вони відімкнули двері та увійшли. Пол притулився до стіни, відкинув голову назад і заплющив очі. Йому було холодно. Тіло вибивало дрижаки, і він нічого не міг із цим удіяти. Або вони закричать, або вона. Почнеться штурханина. Почнеться стрілянина. Він намагався морально підготувати себе до будь-якого випадку. Спливав час, і Полу здавалося, що він тягнеться нескінченно довго.

Нарешті він почув у коридорі важкі кроки. Він розплющив очі. Це був Вікс.

— Вона була мертва, — сказав Пол. — Я зрозумів це… якоюсь частиною свого здорового глузду… але я все одно не…

Вікс промовив:

— У кімнаті кров, розбите скло та обгорілий папір… але жодної живої душі.

Пол Шелдон поглянув на Вікса, а потім закричав. Він заходився криком, поки не знепритомнів.

айпалкіііішах

вооошш айпалкіііішах

шнувооол

Ці звуки долинали навіть крізь туман.

«А тепер треба сполоснути», — сказала вона, і ось що з цього випливло:

За дев’ять місяців після того, як Вікс і Макнайт витягли його з дому Енні на саморобних ношах, Пол Шелдон проводив весь свій час або в шпиталі «Докторз», що у Квінсі, або в новій квартирі у Східному Мангеттені. Полу знову переламали ноги. Ліва нога була досі по коліно в гіпсі. Лікарі сказали, що він кульгатиме до кінця життя, але ходити буде і колись навіть не відчуватиме при цьому болю. Кульгавість була б набагато сильніша й помітніша, якби в нього лишилася ліва ступня. Протез для Пола виконували на замовлення. За іронією долі, Енні зробила йому послугу.

Він багато пив і зовсім не писав. По ночах його мучили кошмари.

Якось у травні він вийшов із ліфта на своєму дев’ятому поверсі, думаючи цього разу не про Енні, а про величезний пакунок, що він незграбно затискав під пахвою. У ньому лежали дві перев’язані гранки «Повернення Мізері». Видавці дуже швидко запустили її в друк, і не дивно, зважаючи на заголовки в газетах по всьому світі, що розповідали про дивні обставини, за яких був написаний цей роман. Видавництво «Гастінг Гаус» замовило безпрецедентну кількість примірників — перший наклад становив один мільйон. «І це тільки початок, — сказав сьогодні Чарлі Мерріл, його редактор, коли вони сиділи за сніданком, за тим самим ланчем, з якого Пол тепер повертався з гранками. — Ця книжка стане світовим бестселером, мій друже. Нам треба падати на коліна та дякувати Богові, що історія у твоїй книжці майже така сама захоплива, як і історія її написання».

Пол не знав, правда це чи ні, але йому було байдуже. Він просто хотів, щоб ця книжка залишилася позаду і він би знайшов наступну … але минали порожні дні, вони складалися в тижні, місяці, і Пол став загадуватися, чи відбудеться взагалі коли-небудь та наступна книжка.

Чарлі благав його написати документальні спогади про пережиті негаразди. Такий опус, говорив він, буде продаватися навіть краще, ніж «Повернення Мізері». Навіть краще, ніж сама «Якокка»[169]. Коли Пол без особливого захвату поцікавився, на скільки потягнуть права на випуск роману в м’якій обкладинці, Чарлі відкинув з чола довге волосся, запалив «Кемел» і сказав: «Я думаю, можна призначити стартову ціну в десять мільйонів доларів, а потім влаштувати пекельний аукціон». Сказав і оком не змигнув, а через пару секунд Пол усвідомив, що Чарлі був налаштований цілком серйозно або, принаймні, так вважав.

Але він не зумів би написати таку книжку, принаймні поки що, а може, й ніколи. Його роботою було писати романи. Він міг би написати спогади на прохання Чарлі, але тим самим він би визнав, що ніколи не напише нового роману.

«Уся іронія в тому, що це дійсно був би роман», — мало не відповів Пол Чарлі, але останньої миті стримався. Іронія в тому, що Чарлі було начхати.

«Я почну з реальних фактів, а потім стану прикрашати… спочатку зовсім трохи… потім більше… потім іще більше. Не для того, щоби показати себе з кращого боку (що, мабуть, усе одно б сталося ) , а Енні — з гіршого (гірше вже не буває ) . Просто щоби трохи підрихтувати. Я не хочу нічого про себе нафантазувати. Акт творіння схожий на мастурбацію, але не дай Боже перетворити його на самопожирання».

Його квартира під номером 9Е розташовувалася в іншому кінці коридору, і сьогодні Полу здалося, що прохід розтягнувся милі на дві. Він понуро пошкандибав до свого помешкання, спираючись на обидві милиці. Клац… клац… клац… клац… Боже, як же він ненавидів цей звук.

Ноги огидно застугоніли, і Пол із розпачем подумав про новріл. Іноді він гадав, що варто було би повернутися до Енні заради однієї дози. Лікарі позбавили його наркотичної залежності. Натомість Пол почав пити, тому, діставшись до квартири, він збирався першим ділом налити собі подвійний бурбон.

Потім він буде дивитися в порожній екран свого комп’ютера. Яка забава. Прес-пап’є Пола Шелдона за п’ятнадцять тисяч доларів.

Клац… клац… клац… клац…

Тепер треба дістати ключ із кишені, а при цьому не впустити коричневий пакунок із гранками чи милиці. Останні треба притулити до стіни. Поки він цим займався, гранки вислизнули та впали на килим. Обгортка порвалася.

— От лайно! — прогарчав Пол, коли попадали милиці. Забавам краю нема.

Заплющивши очі, Пол гойдався на своїх покручених, хворих ногах, вирішуючи, злитися йому чи плакати. Він сподівався, що розізлиться. Йому не хотілося плакати тут, у коридорі, але це було цілком імовірно. Таке вже траплялося. Ноги весь час боліли, йому була потрібна доза новрілу, а не аспірин посиленої дії, який йому видавали в лікарняній аптеці. Йому була потрібна нормальна доза, доза «від Енні». А ще він постійно втомлювався. Насправді йому потрібні були не якісь там лайняні милиці, а уявні світи та вигадані історії. Оце був би гарний, вічний наркотик, але усі фантазії кудись повтікали. Здавалося, гра нарешті добігла кінця.