— Точно?

— Так. Подзвони мені, коли будуть новини від нашого друга-страхувальника.

— Добре.

Він помовчав.

— Ти зараз у Теда?

— Так.

— І як він тобі тепер?

Хвильку повагавшись, вона відповіла просто:

— Я кохаю його.

— А-а.

— У мене не було інших чоловіків, — раптом сказала вона. — Я давно хотіла тобі про це сказати. Інших не було. Але Тед… він не звернув уваги на твоє прізвище і побачив мене, Морте. Він побачив мене.

— Тобто я тебе не бачив?

— Бачив, коли був тут, — тихим і нещасним голосом сказала вона. — Але тебе так часто не було.

Його очі широко розплющилися, і він умить приготувався до бою. Праведного бою.

— Що? Та я з часів «Сімейства Делакурт» не їздив у тури! Та й той був короткий!

— Морте, я не хочу з тобою сваритися, — тихо відповіла вона. — Цей етап уже в минулому. Я просто намагаюся сказати, що тебе не було поряд, навіть коли фізично ти був присутній. У тебе була своя коханка, ти розумієш? Твоя робота була твоєю коханкою, — у її рівному голосі він чув сльози, заховані глибоко під поверхнею. — Я ненавиділа ту суку, Морте. Вона була вродливіша за мене, розумніша, веселіша. Як я могла з нею конкурувати?

— Гаразд, вали все на мене, — на власний подив і переляк, він і сам опинився на межі того, щоб розплакатися. — Що я, по-твоєму, мав зробити? Сантехніком стати, трясця йому? То ми жили б у злиднях, я б не мав роботи. Я більше нічого не міг робити, бля, невже ти не розумієш? Більше нічого не міг робити! — Морт сподівався, що сльози минулися, в усякому разі поки що, але ні, ось вони. Хто знову потер цю чарівну лампу? Цього разу він чи вона?

— Я не звинувачую тебе. Я сама теж винна. Ти б нас ніколи не викрив… так, як ти це зробив… якби я не була слабкою боягузкою. То не через Теда; він хотів, щоб ми прийшли до тебе разом і все розповіли. Тед постійно про це просив. А я все відмахувалася. Казала, що не впевнена. Казала собі, що досі кохаю тебе, що рано чи пізно все стане так, як було… але, мабуть, так не буває. Я… — Емі задихнулася, і Морт зрозумів, що вона теж плаче. — Я ніколи не забуду, яке в тебе було обличчя, коли ти відчинив двері в мотелі. Я заберу це із собою в могилу.

«От і добре! — хотів закричати він на неї. — Добре! Бо ти лише його побачила! А мені довелося з ним стояти!»

— Ти знала про мою любов, — непевним голосом сказав він. — Я ніколи її від тебе не приховував. Ти від самого початку знала.

— Але я не знала, як міцно вона тримає тебе у своїх обіймах.

— Що ж, можеш порадіти. Здається, вона мене покинула.

Емі схлипувала.

— Морте, Морте… я лише хочу, щоб ти жив своїм життям і був щасливий. Невже ти не бачиш? Невже ти не можеш так жити?

Що він зараз бачив, то це картинку — її голе плече торкається голого плеча Теда Мілнера. Бачив їхні очі, широко розплющені й перелякані, і Тедове волосся, розкуйовджене, як у Альфальфи. Морт хотів розповісти їй про це (у всякому разі спробувати), але облишив цю думку. Годі вже. Вони завдали одне одному достатньо болю. Іншим разом, можливо, вони знову зійдуться в бою. Але він шкодував, що вона промовила ті слова про нервовий зрив. Не було в нього нервового зриву.

— Емі, мені вже треба завершувати розмову.

— Так. Нам обом треба. Тед поїхав показувати будинок, але він скоро повернеться. Я маю щось зготувати на вечерю.

— Мені шкода, що ми посварилися.

— Ти подзвониш, якщо я буду тобі потрібна? Я все ще переживаю.

— Так, — попрощавшись, він повісив трубку. Потім якусь хвильку постояв біля телефону, думаючи, що зараз уже напевно розплачеться. Але минулося. У цьому й полягав справдешній жах.

Минулося.

Від рівномірної зливи за вікном на нього налинуло відчуття апатії та отупіння. Морт розпалив у грубці невеличкий вогонь, підтягнув до нього крісло і спробував читати останній випуск журналу «Гарперз», але постійно клював носом і рвучко прокидався, коли підборіддя опускалося, стискало трахею і він починав хропти. «Треба було сьогодні купити сигарет, — подумалося йому. — Покурив би, то й спати так би не хотілося». Але сигарет він не купив, та й певності, що вони повернули б йому бадьорість, не було. Морт був не просто змучений — він знемагав від шоку.

Зрештою, він підійшов до канапи, зручно вмостив подушки й ліг на спину. Біля його щоки холодний дощ цяткував краплями темне скло.

«Лише один раз, — подумав Морт. — Я зробив це лише один-єдиний раз». І провалився в сон.

Снилося, що він у найбільшій на світі класній кімнаті.

Стіни тяглися вперед на довгі милі. Кожна парта була столовою горою, а сірі кахлі підлоги нескінченною рівниною розляглися навколо. Годинник на стіні — велетенське холодне сонце. Двері в коридор були зачинені, але Мортон Рейні міг прочитати слова на рифленому склі:

КІМНАТА ДЛЯ ПИСАННЯ СІМЕЙНОЇ КОМАНДИ

ПРОФ. ДЕЛЛАКУРТ

«З помилкою написали, — подумав Морт. — Забагато літер “л”».

Але інший голос йому сказав, що це не так.

Морт стояв у широкому рівчаку для крейди під гігантською дошкою і тягнувся вгору. У руці в нього був шмат крейди завбільшки з бейсбольну биту. Він хотів опустити руку, бо вона немилосердно боліла, але не міг. Поки не напише на дошці те саме речення п’ятсот разів. «Я не списуватиму в Джона Кінтнера». Напевно, Морт уже чотириста разів написав це речення, але чотириста — це замало, подумав він. Красти в людини її працю, тоді як праця — це все, що в неї є, непростимо. Тож доведеться йому писати, писати й писати, не зважаючи на голос у голові, який говорив йому, що все це — лише сон і що права рука в нього болить з інших причин.

Крейда монстрячо рипіла. На обличчя сипався порох, їдкий і чомусь знайомий — дуже знайомий. Врешті, він не витримав. Рука безсило впала, витягнувшись уздовж боку, як мішок, наповнений шротом. Морт розвернувся в рівчаку для крейди й побачив, що лише одна з парт велетенської класної кімнати зайнята. За нею сидів молодий чоловік із простим сільським обличчям; такі обличчя ти зазвичай очікуєш побачити в глибокому задуп’ї десь поблизу сраки світу. Його світло-каштанове волосся стирчало шпичаками на голові. Руки кузена із села, що неначе всуціль складалися з кісточок, лежали, згорнуті, перед ним на парті. Зацікавленим поглядом вицвілих очей він роздивлявся Морта.

«А я тебе знаю», — сказав Морт уві сні.

«Атож, пілігриме, — відповів Джон Кінтнер із гугнявим протяглим акцентом жителя Півдня. — Ти просто неправильно мене скомпонував. Пиши, не зупиняйся. Не п’ятсот разів. П’ять тисяч».

Морт почав розвертатися, але нога послизнулася на краю рівчака й він повалився вперед, криком струшуючи сухе крейдянисте повітря, а Джон Кінтнер реготав, і він…

…прокинувся на підлозі, з головою ледве не під мандрівним кавовим столиком, міцно вчепившись руками в килим і наповнюючи будинок пронизливими вересками, що дуже нагадували завивання.

Морт був у будинку на Ташморському озері. Не в якійсь химерній велетенській класній кімнаті, а біля озера… і на імлистому сході благословлялося на світ.

Зі мною все гаразд. Це був лише сон, а зі мною все добре.

Але насправді ні. То був не просто сон. Джон Кінтнер існував насправді. Як же він міг забути Джона Кінтнера?

Морт навчався в Бейтс-коледжі, й основною спеціальністю в нього була літературна творчість. Згодом, коли він виступав перед аудиторіями, у яких сиділи люди, що прагнули бути письменниками (хоч і старався, коли міг, відкрутитися від цього неприємного обов’язку), то розказував їм, що обирати собі такий фах — це найгірша помилка з тих, які може скоїти людина, коли хоче заробляти собі письменництвом на хліб.

«Ідіть працювати на пошту, — радив їм Морт. — У Фолкнера це добре виходило». І всі сміялися. Вони любили його слухати, а він думав, що йому досить добре вдається їх розважати. Це здавалося надзвичайно важливим, бо були великі сумніви, що він чи хтось інший зможе навчити їх гарно писати. Та, попри все, Морт завжди радів, коли заняття, семінар чи тренінг завершувалися й можна було забратися геть. Студенти його дратували. І причиною цього, за його власним припущенням, був Джон Кінтнер.