Того дня.

У будні Сем майже не снідав — йому вистачало склянки апельсинового соку і кексу з вівсяними висівками, — але в суботу вранці (принаймні в такі суботи, коли йому не доводилося боротися з ротаріанським похміллям) він любив полежати трохи довше, прогулятися до «Маккени» на площі й повільно посмакувати стейк із яєчнею, по-справжньому читаючи газету замість того, щоб бігати очима по заголовках між зустрічами з клієнтами.

Наступного ранку, сьомого квітня, він так і зробив. Учорашній дощ давно вщух, і блідо-блакитне, незаплямоване небо — втілений образ ранньої весни — змінило собою хмари. Після сніданку Сем пішов додому кружним шляхом, зупиняючись подивитися, чиї тюльпани й крокуси росли як і годиться, а чиї трохи затримувалися. Він повернувся додому десять хвилин на одинадцяту.

На автовідповідачі горів вогник «ПРОСЛУХАТИ ПОВІДОМЛЕННЯ». Він натиснув кнопку, витяг цигарку й запалив сірника.

— Добридень, Семе. — Не впізнати м’який голос Арделії Лорц було абсолютно неможливо. Сірник застиг за шість дюймів від Семової цигарки. — Ти дуже мене розчарував. Ти затримав книжки.

— От лайно! — вигукнув Сем.

Його щось муляло цілий тиждень, як муляє потрібне слово, що крутиться на язиці, але не дається. Книжки. Трикляті книжки. Ця жінка, безперечно, тепер вважатиме його точнісінько таким філістером, яким вона й хотіла його бачити — з його безпричинними претензіями щодо того, які плакати повинні висіти в дитячій залі, а які — не повинні. Єдине питання тепер було в тому, чи відшмагала вона його докорами через автовідповідач, а чи приберігає їх до тієї миті, як зустріне особисто.

Він помахав сірником і кинув його в попільничку коло телефону.

— Здається, я пояснювала тобі, — продовжувала вона м’яким і підкреслено резонним голосом, — що «Порадник промовця» й «Улюблені вірші американців» стоять у нас серед «Тематичних довідників» і їх не можна тримати довше одного тижня. Я очікувала від тебе кращої поведінки, Семе. Я справді надіялася на тебе.

Сем обурено зрозумів, що стоїть у власному будинку з незапаленою цигаркою в роті, а його шиєю біжить до щік рум’янець провини. Його ще раз узяли за шкірку й кинули в четвертий клас — цього разу він стояв обличчям до кутка, а на його голові міцно сидів гострий ковпак із написом «бевзь».

Арделія Лорц вела далі, ніби роблячи величезну послугу:

— Однак я вирішила продовжити термін для тебе; мусиш повернути книжки в понеділок до обіду. Будь ласка, не примушуй мене вдаватися до прикрих заходів. — Настала пауза. — Пам’ятай про бібліотечного полісмена, Семе.

— Тобі ще самій це не набридло, Арделіє, крихітко? — пробурмотів Сем, але його не почув навіть її записаний голос. Вона згадала про бібліотечного полісмена і поклала слухавку, після чого автовідповідач тихенько вимкнувся.

Сем прикурив від іншого сірника. Він іще видихав першу затяжку, коли йому на думку спав план подальших дій. Можливо, той план був трохи боягузливий, але він закрив би всі порахунки з міс Лорц. У цьому плані Сем убачав якусь сувору справедливість.

Він дав Наомі винагороду за її допомогу, і він зробить те саме для Арделії. Сем сів за стіл у кабінеті, за яким складав свою славетну промову, і підтягнув до себе блокнота. Під заголовком («Зі столу СЕМЮЕЛЯ ПІБЛЗА») він нашкрябав записку:

Шановна міс Лорц,

прошу пробачення за те, що повертаю ваші книжки запізно. Ці вибачення щирі, адже книжки неабияк допомогли мені готувати промову. Будь ласка, прийміть ці гроші на сплату штрафу за затримку книжок. Також прошу залишити собі решту на знак моєї вдячності.

Щиро ваш

Сем Піблз

Сем перечитав записку, поки намацував скріпку в шухляді столу. Він подумав, чи не замінити «…ваші книжки» на «…бібліотечні книжки», але вирішив залишити все як є. Арделія Лорц видалася йому жінкою, що сповідувала філософію l’etat c’est moi[227], навіть коли l’etat у цьому разі означала лише місцеву бібліотеку.

Сем витягнув із гаманця двадцятидоларову банкноту і прикріпив її скріпкою до записки. Він повагався ще хвильку, неспокійно барабанячи пальцями об край столу.

Вона подумає, що це хабар. Певно, вона образиться і скажено розлютиться.

Можливо, так і станеться, але Семові було байдуже. Він знав, що стояло за ущипливим ранковим дзвіночком цієї Лорц — а може, й за обома ущипливими дзвіночками. Сем надто сильно смикнув за її ланцюг, коли висловився про плакати в дитячій залі, і тепер вона мстилася йому — принаймні намагалася. Але він уже не в четвертому класі, він не метушливий нажаханий малий (у всякому разі вже ні) і не дасть себе залякати ані ворожому напису в передпокої бібліотеки, ані бібліотекарці, що шпетить його, як поганого хлопчиська, за затримані на цілий день книжки.

— До сраки це! — сказав він уголос. — Якщо не захочеш приймати гроші, запхни їх до якогось Фонду захисту бібліотеки чи ще куди.

Сем поклав записку з прикріпленими до неї двадцятьма доларами на стіл. Він не мав жодного наміру вручати її особисто, щоб не дати їй змоги вичитати йому. Сем обмотає книжки гумовою стрічкою, поклавши записку з грошима до однієї з них так, щоб вони визирали. Тоді просто вкине все гамузом у скриньку для повернутих книжок. Він прожив у Джанкшн-Сіті шість років, не зустрівши Арделію Лорц жодного разу; якщо пощастить, то проживе ще шість, перш ніж побачить її знову.

Тепер залишалося тільки знайти книжки.

На письмовому столі в кабінеті їх точно не було. Сем пішов до їдальні й подивився на обідньому столі. Зазвичай речі, які треба було комусь повернути, він складав саме на ньому. Там лежали дві відеокасети, готові повернутися до «Відеостанції Брюса», конверт із написом «Для газетяра», дві теки зі страховими полісами… але «Порадника промовця» там не було. Як і «Улюблених віршів американців».

— Лайно, — сказав Сем і почухав голову. — Де, в біса…

Він пішов на кухню. На столі самотньо лежала ранкова газета; він поклав її тут, коли повернувся зі сніданку. Сем механічно кинув її до картонної коробки біля дров’яної печі. Подивився на стійку. На ній лежала тільки обгортка вчорашньої замороженої вечері.

Він повільно пішов нагору, щоб пошукати в кімнатах другого поверху, але вже відчув, як усередині наростає дуже погане передчуття.

До третьої години по півдні його погане передчуття стало набагато гіршим. Насправді Сем Піблз кипів од злості. Двічі переривши будинок знизу догори (за другим разом він навіть лазив на горище), він подався до контори, хоч був майже певний того, що приносив книжки додому, коли повертався з роботи в понеділок увечері. Звісно, на роботі Сем нічого не знайшов. Отак він і змарнував чудовий весняний суботній ранок на безплідні пошуки двох бібліотечних книжок, не наблизившись до них ані на крок.

Він і досі думав про її в’їдливий тон — «пам’ятай про бібліотечного полісмена, Семе» — і про те, як би вона зраділа, коли б дізналася, як сильно допекла йому. Якби бібліотечна поліція і справді існувала, Сем не мав сумнівів, що вона радо спустила б її на нього. Що більше він про це думав, то ставав лютіший.

Він повернувся до кабінету. Записка з двадцяткою для Арделії Лорц мовчки дивилася на нього зі столу.

— Зараза! — крикнув Сем і ледь не кинувся ще раз обшукувати будинок, коли, врешті, опанував себе і зупинився. Так він нічого не досягне.

Раптом Сем почув голос давно померлої матері. Він був м’який і приємно розважливий. «Коли не можеш чогось відшукати, Семюелю, то біганина не допоможе. Натомість сядь і подумай як слід. Дай відпочити ногам і працюй головою».

Ця порада допомагала йому в десять років; він подумав, що, можливо, вона не стала гіршою й тепер, коли йому сорок. Сем сів за стіл, заплющив очі й подумки пішов по слідах клятущих бібліотечних книжок від тієї миті, коли отримав їх від міс Лорц, до того як… що б там із ними не сталося.