Нехай мертве лишається мертвим.

Сема це не дуже здивувало; усе, що сталося (за винятком хіба що залишеного на автовідповідачеві повідомлення), вказувало на те саме: Арделії Лорц уже не було серед живих. Він — Сем Піблз, агент із нерухомості й страхування в провінційному містечку — говорив із привидом, сам того не усвідомлюючи. Говорив із нею? Чорт забирай! Не просто говорив! Він уклав із нею угоду! Він заплатив їй два бакси, а вона видала йому бібліотечного квитка.

Тож його це не надто здивувало… але міцний мороз усе одно почав розходитися білими дорогами його скелета. Він опустив очі й побачив натовп блідих сиріт, що виступили на руках.

«Краще б ти дав їй спокій, — заскиглило щось усередині. — Хіба я тобі не казав?»

— Коли вона померла? — спитав Сем голосом, що здавався йому сухим і байдужим.

— Містере Піблз, я не хочу про це говорити! — Дейв тепер уже ледь не кричав у нестямі. Його голос тремтів, він стрибнув у верхній регістр, майже фальцет, і розколовся там. — Будь ласка!

«Дай йому спокій, — сердито гаркнув на себе Сем. — Хіба в нього немає інших проблем, окрім цього лайна?»

Так. І він міг дати Дейву спокій — у містечку мали бути й інші люди, що погодяться розповісти йому про Арделію Лорц… тобто, якщо він знайде спосіб підійти до них так, щоб вони не викликали людей із гамівними сорочками. Але Сем мав іще й інше питання, точну відповідь на яке міг дати тільки Паскудний Дейв Данкан.

— Ти колись малював плакати для бібліотеки, чи не так? Здається, я впізнав твою руку на плакаті, що ти малював учора на ґанку. Знаєш, я майже переконаний. Там був маленький хлопчик у чорній машині. І чоловік у тренчі — бібліотечний полісмен. Ти…

Перш ніж він устиг договорити, у Дейва вирвався такий крик сорому, горя і страху, що Сем замовк.

— Дейве? Я…

— Облиште це! — ридав Дейв. — Я не міг нічого вдіяти, чого ж ви не хочете облишити…

Його зойки раптом притихли, і слухавка торохнула об щось, коли хтось забрав її у Дейва.

— Припини, — сказала Наомі. Вона сама ніби от-от мала заплакати, але також здавалася оскаженілою від злості. — Ти можеш просто припинити це, огидний ти нелюде?

— Наомі…

— Поки я тут, мене звуть Сара, — повільно мовила вона, — але я ненавиджу тебе під обома іменами однаково, Семе Піблз. Я більше ніколи не переступлю порога твоєї контори. — Її голос почав підніматися. — Чому ти не міг дати йому спокій? Навіщо ти розколупав це старе лайно? Навіщо?

Ледь зберігаючи над собою контроль, Сем знервовано сказав:

— А навіщо ти послала мене до бібліотеки? Наомі, якщо ти не хотіла, щоб я з нею зустрівся, навіщо ж ти мене взагалі послала до бісової бібліотеки?

На тому кінці дроту хтось ухопив ротом повітря.

— Наомі? Ми можемо…

Сем почув, як клацнуло в слухавці, коли вона її кинула.

Зв’язок обірвався.

Сем сидів у кабінеті майже до пів на десяту, ковтав «Тамз» і писав у тому самому блокноті, у якому він склав першу чорнову версію промови, одне ім’я за іншим. Він недовго дивився на кожне з них, а тоді викреслював. Шість років здавалися чималим терміном, щоб його прожити в одному містечку… принаймні до сьогодні. Сьогодні ж вони видалися значно коротшим відрізком часу — схожим, наприклад, на вихідні.

«Крейґ Джонс», — написав він.

Сем подивився на це ім’я й подумав: «Крейґ може знати щось про Арделію… але він захоче дізнатися, навіщо я питаю».

Чи знав він Крейґа настільки добре, щоб відповісти йому чесно? Відповіддю було рішуче «ні». Крейґ був одним із молодших юристів Джанкшн-Сіті, сповнений амбіцій. Вони кілька разів зустрічалися на ділових обідах… ще, звісно, був Ротаріанський клуб… і Крейґ одного разу запросив його до себе на вечерю. Коли вони зустрічалися на вулиці, то сердечно балакали іноді про справи, але частіше про погоду. Ніщо з цього не означало дружби, і якщо Сем і мусив вивернути на когось цю неприємну справу, йому хотілося б, щоб це був друг, а не знайомий, що кликав його братчиком після другої склянки джину з лимоном.

Він закреслив Крейґове ім’я.

Відколи Сем приїхав до Джанкшн-Сіті, він завів двох близьких друзів: один — помічник терапевта доктора Мельдена, другий — міський коп. На початку 1989 року Рас Фрейм, його друг-лікар, переїхав до Ґранд-Репідс, де знайшов кращу практику. А Том Вікліф із першого січня наглядав за новою системою контролю руху Дорожнього патруля штату Айова. З того часу Сем утратив зв’язок із обома чоловіками — він повільно знаходив друзів і не дуже вмів їх берегти.

То з чим він лишився?

Сем не знав. Він знав тільки, що ім’я Арделії Лорц впливало на декого в Джанкшн-Сіті, як заряд солі в сідницю. Сем знав — або думав, що знав, — що зустрічався з нею, хоч вона й давно померла. Він навіть не міг сказати собі, що зустрівся з її родичкою чи з якоюсь навіженою, що називала себе Арделією Лорц. Тому що

я думаю, що зустрів привида. Взагалі я думаю, що зустрів привида всередині привида. Я думаю, що бібліотека, у яку я ходив, була тією бібліотекою, що стояла в Джанкшн-Сіті, коли нею керувала тоді ще жива Арделія Лорц. Я думаю, що саме тому почувався в ній так дико і спантеличено. Це не було схоже на подорож у часі або на те, як я уявляю подорож у часі. Більше скидалося на те, що я на короткий час зазирнув до передпокою пекла. І він був справжнім. Я переконаний, що все було справжнім.

Сем зупинився, стукаючи пальцями по столу.

Звідки вона мені телефонувала? Невже в передпокої пекла є телефони?

Він довго глипав на список із перекресленими іменами, а тоді повільно вирвав жовтий аркуш з блокнота, зіжмакав його й жбурнув до кошика.

«Облиш це», — продовжувала благати якась частина його свідомості.

Але він не слухав. То що тепер?

Подзвони комусь, кому довіряєш. Подзвони Расові Фрейму чи Томові Вікліфу. Просто зніми слухавку й набери номер.

Але він не хотів цього робити. Принаймні не сьогодні. Сем визнав, що керувався ірраціональним, напівзабобонним мотивом — йому здавалося, що за минулі кілька днів він передав і отримав по телефону дуже багато неприємної інформації, — але він був надто втомлений, щоб сьогодні з ним боротися. Якщо він зможе добре виспатися (а Семові здавалося, що він зможе, якщо знову залишить увімкненим світильник біля ліжка), то, можливо, завтра вранці, на свіжу голову, йому спаде на думку щось краще, щось суттєвіше. А далі, міркував він, можна було б спробувати перекинути нові мости до Наомі Гіґґінс і Дейва Данкана… але спочатку треба дізнатися, чому саме згоріли старі.

Якщо це можливо.

Сем справді добре спав. Сни йому не наснилися, а наступного ранку в душі нова думка легко і природно прийшла до нього, як буває, коли тіло людини відпочило, а голова лишень нещодавно прокинулася і ще не встигла захараститися різним непотребом. Громадська бібліотека не була єдиним джерелом інформації, а коли йшлося про місцеву історію — недавню місцеву історію, — то шукати її слід було в набагато придатнішому для цього місці.

— «Вісник»! — вигукнув він і підставив голову під душ, щоб вимити з волосся мило.

Через двадцять хвилин Сем уже пив каву в кабінеті внизу, не одягнувши ще тільки краватку й пальто. Блокнот знову лежав перед ним, і в ньому з’явився новий список.

1. Арделія Лорц — хто вона? Або ким вона була?

2. Арделія Лорц — що вона зробила?

3. Громадська бібліотека Джанкшн-Сіті — ремонт? Коли? Фото?

У цю мить хтось подзвонив у двері. Сем глянув на годинника і пішов відчиняти. Уже пів на дев’яту, час іти на роботу. Він міг забігти до редакції «Вісника» о десятій, коли зазвичай робив перерву на каву, і пошукати відповідей на кілька пунктів. На які? Він обдумував це — на деякі гачки риба мусила зловитися швидше, ніж на інші — й одночасно шукав у кишені гроші для хлопця-газетяра. У двері подзвонили вдруге.

— Я вже йду, Кіте, я йду! — гукнув він, підступаючи до дверей у кухні й беручись за ручку. — Не треба виносити кляті дв…