«Я ж обіцяла, що подбаю про нього, Дейві», — сказала вона недобрим, насмішкуватим голосом.

А я був п’яний і вже напівмертвий від злягання. Я ледве розумів те, що вона казала. Відчуття було таке, ніби засинав у ямі сипучого піску.

«Що ти з ним зробила?» — спитав я напівсонний.

«Пригорнула його, — сказала вона. — Я вмію пригортати по-особливому, Дейві. Ти не знаєш, що це значить, і якщо тобі пощастить, то ніколи й не дізнаєшся. Я заскочила його між стелажами, оповила руками й показала, як насправді виглядаю. Тоді він почав плакати — аж так злякався. Він плакав особливими сльозами, і я втерла їх поцілунками, а коли закінчила, він лежав у моїх руках мертвий».

«Його особливі сльози». Так вона їх називала. А тоді її лице… змінилося. Ним побігли брижі, ніби я дивився на нього крізь воду. І тоді я дещо побачив…

Дейв замовк і подивився на рівнину, на зерновий елеватор і просто в порожнечу. Руками він ухопився за поруччя ґанку. Раз за разом то напружував, то розслабляв їх.

— Не пам’ятаю, — сказав він нарешті. — Або не хочу пам’ятати. Окрім двох речей: воно мало червоні очі без повік, а навколо рота вільно звисало такими складками й брижами багато плоті, але то була не шкіра. Воно здавалося… небезпечним. А тоді плоть навколо рота почала якось рухатися, і я, здається, закричав. Тоді воно зникло. Усе зникло. Вона знову стала Арделією, що мружилася до мене й усміхалася, як гарненька й ніжна кицька.

«Не хвилюйся, — каже. — Тобі не доведеться цього бачити, Дейві. Поки ти робитимеш те, що я скажу. Поки ти лишатимешся серед Хороших діточок. Поки добре поводитимешся. Сьогодні я дуже щаслива, тому що той старий дурень нарешті зник. Міська рада призначить на його місце мене, і я вестиму справи так, як сама захочу».

«Боже, помилуй нас усіх», — подумав я, але вголос не промовив. І ви б теж не промовили, якби бачили поруч із собою ті пильні червоні очі, лежачи в гамаку посеред полів — так далеко від усього на світі, що ніхто не почує вашого крику, навіть якщо репетувати на всю горлянку.

Трохи пізніше вона пішла до будинку й повернулася з двома високими склянками, повними скотчу, і вже скоро я знову занурився на двадцять тисяч льє під воду, де вже ніщо мене не турбувало.

Арделія тримала бібліотеку зачиненою ще тиждень… «на знак пам’яті про містера Левіна», — як вона говорила, а коли відкрила її знову, то Червона Шапочка повернулася на двері дитячої зали. За тиждень чи два по тому вона сказала, що хоче, аби я намалював для дитячої зали кілька нових плакатів.

Дейв зупинився, а тоді продовжив тихіше й повільніше.

— Якась частина мене і досі хоче пом’якшити й прикрасити розповідь, показати мою роль із кращого боку, ніж було насправді. Я хотів би сказати, що опирався, сперечався, говорив їй, що не хочу залякувати купку дітлахів… але то була б неправда. Я одразу взявся робити те, що вона звеліла. Боже мене помилуй, я так і зробив. Почасти тому, що тоді вже боявся її. Але більшою мірою тому, що й досі шаленів за нею. І було ще дещо. Одній лихій, паскудній частині мене — не знаю, чи у всіх людей вона є, але гадаю, що в багатьох, — подобалося те, що вона замислила. Подобалося.

Ви можете запитати мене, а що ж я зробив, але я не можу розповісти вам усього. Я справді не пам’ятаю. Ті часи в моїй голові перемішані, як зламані іграшки в мішку, який віддають Армії Спасіння, щоб ті нещасні недобитки не захаращували горище.

Я нікого не вбивав. Це єдине, чого я певен. Вона хотіла цього… і я майже послухався її… але, врешті, відступив. Це єдина причина, завдяки якій я зміг і далі жити сам із собою, — те, що, нарешті, зміг відповзти вбік. Вона забрала із собою частину моєї душі — може, найкращу частину, — але так і не отримала її всю.

Дейв замислено подивився на Наомі й Сема. Тепер він здавався спокійнішим, краще керував собою; може, навіть примирився з тим, що є, подумав Сем.

— Пам’ятаю, як зайшов туди одного дня восени 59-го — здається, то був 59-й — і як вона сказала, що хоче нового плаката для дитячої зали. Арделія детально все описала, і я погодився вельми охоче. Я не бачив у цьому нічого поганого. Я насправді думав, що це кумедно. Вона, бачте, хотіла, щоб я намалював на тому плакаті малого, якого розчавило на дорозі паровим котком. А під малюнком мав бути напис: «ПОСПІШИШ — ЛЮДЕЙ НАСМІШИШ! ПОВЕРТАЙТЕ КНИЖКИ ДО БІБЛІОТЕКИ ЗАВЧАСНО!»

Я думав, це такий жарт, як коли койота, що ганяється в мультфільмі за тією швидконогою зозулею, розмазує по землі товарняком або чимось іще. Тож я сказав, що гаразд. Вона була рада-радісінька. Я пішов до її кабінету й намалював плакат. Витратив небагато часу, бо це ж усього-на-всього карикатура.

Я гадав, що їй сподобається, але дарма. Її брови посунули вниз, а рот майже зник. Я намалював карикатурного хлопця з хрестиками замість очей, а щоб було смішно, додав іще хмарку з реплікою чолов’яги за кермом парового котка: «Якби мені марку, я міг би надіслати його замість поштівки», — казав він.

Вона навіть не усміхнулась.

«Ні, Дейві, — каже, — ти не розумієш. Цей малюночок не примусить дітей повертати книжки вчасно. Він їх тільки насмішить, а вони й без того роблять це надто часто».

«Ну, — кажу я, — мабуть, я таки не зрозумів, чого ти хочеш».

Ми стояли за столом видачі, тож нижче від пояса нас ніхто не бачив. І вона опустила руку, взяла мене за причандали й подивилася на мене тими великими сріблястими очима, промовивши: «Я хочу, щоб малюнок був більш реалістичним».

Я кілька секунд усе одно ще не міг збагнути, чого вона хотіла насправді. А коли таки зрозумів, то не повірив.

«Арделіє, — кажу, — ти ж не розумієш, про що говориш. Якщо хлопця справді переїде котком…»

Вона стисла мої причандали так, що аж заболіло, — неначе щоб нагадати, що я цілковито в її руках, — і сказала: «Я все розумію. А тепер зрозумій мене. Я не хочу, щоб вони сміялися, Дейві; я хочу, щоб вони плакали. То чом би тобі не повернутися до роботи й цього разу зробити все як слід?»

Я знову подався до її кабінету. Не знаю, що я хотів зробити, але дещо змусило мене вирішити дуже швидко. На столі лежав новий аркуш для плаката, поруч стояла висока склянка скотчу із соломинкою і гілочкою м’яти, а також записка від Арделії, у якій ішлося: «Д., цього разу використай багато червоної фарби».

Дейв подивився на Сема і Наомі тверезими очима.

— Але розумієте, вона за той час жодного разу туди не заходила. Навіть на хвилинку.

Наомі зайшла всередину, щоб принести Дейвові склянку свіжої води, а коли повернулася, Сем побачив, що її обличчя дуже бліде, а куточки очей наче почервоніли. Але вона тихенько сіла і подала Дейвові знак продовжувати.

— Я зробив те, що в алкоголіків виходить найкраще, — сказав він. — Вихилив склянку і вчинив те, що наказано. Мене охопило… якесь шаленство. Я дві години просидів за столом, працюючи з коробкою акварелі з крамниці «Все за десять центів», розляпуючи воду і фарбу по всьому її столу, начхавши на те, що й куди розліталося. Мені не хочеться пам’ятати те, що тоді вийшло… але я пам’ятаю. Там був хлопець, якого розплющило по всій Ремпоул-стрит, його черевики злетіли з ніг, а голову розмазало по дорозі, як шматок масла, що розім’якло на сонці. Водій котка тепер став лиш силуетом, але він дивився назад і недобре посміхався. Той чолов’яга знову і знову з’являвся на плакатах, що я малював для неї. Це він сидів за кермом машини на плакаті, про який ти питав, Семе, на тому, де написано не сідати в машину до незнайомців.

Мій батько залишив маму через рік після мого народження. Просто кинув та й годі. І тоді я починав розуміти, кого намагався намалювати на тих плакатах. Я називав його «темним силуетом», і гадаю, що то був мій татусь. Мабуть, Арделія якось видобула його з мене. І коли я виніс другий плакат, вона дуже зраділа й засміялася.

«Ідеально, Дейві! — сказала вона. — Малі шмаркачі так злякаються, що й думати забудуть про пустощі! Я повішу його прямо зараз!»

Вона так і зробила — повісила його перед столом видачі в дитячій залі. А як повісила, то я побачив дещо, від чого кров похолола в жилах. Бачте, я впізнав малого, якого намалював. То був Віллі Клемарт. Я намалював хлопця, не замислюючись, а вираз його обличчя на малюнку був таким самим, що я побачив у нього того дня, коли вона взяла його за руку й повела до дитячої зали.