Я помітив, що того разу вона була не лише сердита, але й злякана — хтось справді зумів нагнати на неї страху Божого. Арделія змінювалася дедалі швидше. Що б з нею не коїлося, воно перемкнуло її на верхню передачу. Не можу сказати, що вона почала старішати — вона, скоріше, зникала. Волосся здавалося тонким, наче пасма немовляти. Крізь нього було видно шкіру на голові. А на самій шкірі неначе виростала ще одна шкіра — таке ріденьке імлисте плетиво на щоках, навколо ніздрів, у куточках очей, між пальцями. Найкраще це було видно на складках шкіри. Воно трохи тріпотіло, коли Арделія рухалася. Розповісти вам дещо придуркувате? Коли до міста приїздить Окружний ярмарок, я і близько не можу підійти до яток із цукровою ватою, що стоять серед дороги. Ви бачили той апарат, у якому її роблять? Він схожий на бублик, що постійно обертається, а продавець опускає в нього паперову паличку і намотує на неї рожеву вату. Отак виглядала й шкіра Арделії — наче тоненькі волоконця намотаного цукру. Здається, я второпав, що коїться. Вона робила те саме, що робить гусінь, коли впадає у сплячку. Вона загорталася в кокон.

Я трохи постояв у дверях, стежачи, як Арделія ганяє будинком. Вона довго не помічала мене — надто її обпекла та кропива, у яку вона вскочила. Арделія двічі гупала кулаком об стіну і пробивала її наскрізь — шпалери, гіпс і дошку. Звучало так, ніби кістки ламалися, але здавалося, що їй зовсім не боляче, і кров ніде не проступала. Вона обидва рази верещала, але не від болю. Так кричить роздратована кицька… але, як я вже казав, під гнівом іще був страх. І вона викрикувала ім’я заступника шерифа.

«Джон Павер! — верещала вона, і трісь! — кулак проходив крізь стіну. — Чорти б тебе взяли, Джоне Павер! Я навчу тебе не пхати носа туди, де не твоє діло! Хочеш на мене подивитися? Гаразд! Я тебе навчу! Я навчу тебе, дитинко моя маленька!»

І Арделія гасала далі, майже бігала, і так сильно гупала босими ногами, що, здавалося, увесь клятий будинок трусився. Вона ходила отак і бурмотіла під носа. А тоді її губи кривилися, очі спалахували червоним як ніколи яскраво, і трісь! — вона пробивала стіну кулаком, і з дірки вилітала хмарка тиньку.

«Джоне Павер, ти не посмієш! — гарчала вона. — Ти не посмієш ставати мені на дорозі!»

Але з її обличчя було ясно видно, як вона боїться того, що він таки посмів. І якби ви знали заступника шерифа Павера, ви б зрозуміли, чого вона злякалася. Він був розумний і нічого не боявся. Він був хорошим заступником шерифа, і зачіпатися з ним було не варто.

Арделія зайшла до кухні, коли оббігала будинок уже вчетверте або вп’яте, і раптом побачила мене. Вона зиркнула на мене, а її рот почав витягуватися в ту подобу рога — тільки цього разу оповитого тими павутинчастими, імлистими ниточками, — і я подумав, що пропав. Якщо вона не могла дістати Джона Павера, то порішить мене замість нього.

Арделія рушила на мене, і я стік на підлогу, як розтоплений віск. Вона побачила це і зупинилася. Червоний блиск зник з її очей. Вона змінилася в одну мить. Глянула на мене й заговорила так, ніби я прийшов до неї на коктейльну вечірку, а не вдерся до її будинку серед ночі й застав голу й таку сердиту, що аж стіни двигтіли.

«Дейві! — каже мені. — Я така рада, що ти прийшов! Візьми й випий скляночку. Або й дві!»

Вона хотіла вбити мене — я бачив це в її очах, — але я був їй потрібен, і вже не тільки як компаньйон. Вона хотіла, щоб я вбив Тензі Павер. Арделія знала, що зможе впоратися з копом, але хотіла, щоб він перед смертю дізнався також про смерть дочки. І для цього їй був потрібен я.

«Часу лишилося небагато, — сказала вона. — Ти знаєш цього заступника шерифа Павера?»

Я сказав, що мені довелося з ним познайомитися. Він арештовував мене за сп’яніння в громадському місці з півдюжини разів.

«І що ти про нього думаєш?» — спитала вона.

«Кора на ньому дуже груба», — кажу.

«Та пішов він у сраку, і ти з ним заразом!»

На це я нічого не відповів. Це здалося мені розважливим.

«Це кляте вайло прийшло сьогодні в обід до бібліотеки й зажадало побачити мої рекомендації. І ставило інші питання. Захотіло знати, де я жила до того, як приїхала до Джанкшн-Сіті, де я ходила до школи, де росла. Бачив би ти, як він на мене дивився, Дейві, — але я навчу його, як слід дивитися на таких пані, як я. Навчу, от побачиш».

«Тобі краще дізнатися дещо про заступника Павера, — сказав я. — Мені здається, що він геть нічого не боїться».

«Боїться, ще й як — він боїться мене. Просто ще не знає цього», — сказала вона, але я знову помітив той спалах страху в її очах. Він почав ставити їй питання в найгірший час — вона, бачте, почала готуватися до сплячки й змінюватися, а це її якось ослаблювало.

— Арделія не розповідала, як він став на її слід? — спитала Наомі.

— Це очевидно, — відповів Сем. — Йому розповіла дочка.

— Ні, — заперечив Дейв. — Я не питав — не наважився розпитувати її в такому гуморі, — але не думаю, що Тензі щось розказала. Не думаю, що вона й могла — принаймні не детально. Розумієте, коли вони виходили з дитячої зали, то забували все, що Арделія там розповідала… і що з ними робила. І не просто забували — вона вкладала їм у голови інші, фальшиві спогади, тож вони приходили додому і весело цвірінькали. Більшість батьків вважала, що Арделія — це найкраще, що пов’язане з бібліотекою Джанкшн-Сіті за всю її історію.

Гадаю, батько Тензі нашорошив вуха через те, що Арделія в неї забрала, і думаю, що заступник Павер добряче все порознюхував, перш ніж пішов до Арделії в бібліотеку. Не знаю, яку зміну він помітив у Тензі, тому що діти не бліднішали й не в’яли, як люди, з котрих вампіри п’ють кров у кіно, і на їхніх шиях не залишалося слідів. Але щось Арделія в них таки забирала, і Джон Павер побачив або відчув це.

— А коли й побачив, то чому почав підозрювати Арделію? — спитав Сем.

— Я ж казав, що нюх він мав неабиякий. Гадаю, він поставив Тензі кілька питань — не прямих, а більше дотичних, якщо ви мене розумієте — і її відповідей мало б вистачити, щоб вказати йому правильний напрямок. Коли він прийшов того дня до бібліотеки, то нічого не знав… але щось підозрював. І підозрював достатньо, щоб Арделію наче кропивою під хвостом ужалило. Я пам’ятаю, що найбільше її доводило до сказу — і найбільше жахало — те, як він на неї дивився. «Я тебе навчу, як на мене дивитися», — казала вона, повторюючи це знову і знову. Уже пізніше я думав, що на неї, мабуть, ніхто не дивився зі справжньою підозрою вже дуже довго… ніхто давно не підходив до неї так близько, щоб винюхати її природу. Закладаюся, що це була в неї ще одна причина боятися. Закладаюся, що вона злякалася, чи, бува, не втратила своїх чарів.

— Він міг поговорити з іншими дітьми, — нерішуче мовила Наомі. — Порівняти їхні розповіді й побачити, що відповіді не дуже збігаються. Може, вони навіть бачили її кожен по-своєму. Як ви із Семом.

— Може бути — усе це може бути. Але що б то не було, її це сполохало й примусило прискорити виконання задуманого.

«Завтра я весь день буду в бібліотеці, — сказала вона мені. — Я подбаю, щоб мене там побачило якнайбільше людей. Але ти — ти навідаєшся до будинку заступника Павера, Дейві. Ти стежитимеш за ним і дочекаєшся, поки та мала не лишиться сама — не думаю, що чекати доведеться довго, — а тоді ти схопиш її й заведеш до лісу. Роби з нею що хочеш, але насамкінець ти обов’язково мусиш перерізати їй горло. А як переріжеш, то покинь тіло там, де його зможуть знайти. Я хочу, щоб той виродок дізнався про це, перш ніж я з ним зустрінуся».

Я не зміг нічого сказати. Мабуть, воно й на краще, що мені тоді відібрало мову, бо Арделія, певно, зрозуміла б будь-які мої слова не так і, найпевніше, відірвала б мені голову. Але я тільки сів за її кухонний стіл зі склянкою в руці й глипав на неї, а вона, мабуть, витлумачила моє мовчання як згоду.

Після того ми пішли до спальні. Тоді це сталося востаннє. Я пам’ятаю, як боявся, що не зможу їй нічого запропонувати, що наляканий чоловік не спроможеться настовбурчитися. Але все вийшло, хвала Богові. Арделія мала якісь особливі чари. Ми гоцали без упину, і в якусь мить я чи то заснув, чи то втратив тяму. Наступне, що пам’ятаю, — як вона виштовхувала мене з ліжка босими ногами, скинувши мене на освітлену ранковим сонцем підлогу. Була чверть на сьому, мій шлунок здавався колбою з кислотою, а голова пульсувала, як розпухлий флюс на яснах.