Черговий бісів пристрій, думав Батя, відчиняючи двері та заходячи досередини. Світ із них конає.

Та він був із тих людей — світ із них конає, — що не гребували користуватися тим, що шельмували, коли воно виявлялося придатним. Він коротко перекинувся словами з клерком. Той зв’язався із власником. Вони були знайомі багато років (либонь, ще з тих часів, як Гомер морякував винно-темним морем[274], як сказали б якісь дотепники). Власник запросив Батю до затильної кімнати, де обоє вони спершу пригубили чарчину.

— Це, до біса, дивна купа знімків, — мовив власник.

— Атож.

— Відеозапис, що з них вийшов, ще дивніший.

— Закладаюся.

— Більше нема чого сказати?

— Авжеж.

— Тоді хрін із тобою, — відказав власник, і обоє вони зареготали своїм пронизливим старечим ґелґотом. Клерк за прилавком здригнувся.

Батя покинув крамницю за двадцять хвилин із двома предметами: відеокасетою та новісінькою, іще запакованою камерою «Полароїд Сан-660».

Коли він дістався до власної крамниці, то зателефонував до будинку Кевіна. Батя не здивувався, коли слухавку підняв Джон Делеван.

— Якщо ти найобуєш мого малого, я прикінчу тебе, гадюка ти стара, — без прелюдій сказав Джон Делеван, і Батя віддалено почув ображений окрик хлопчика: «Та-ат!»

Батя вишкірився, оголюючи зуби — криві, роз’їдені, пожовклі, та все ж таки, заради лисого Христа, його власні, — і якби Кевін бачив його в ту мить, то, либонь, не просто гадав би, чи Батя Меррілл, бува, не розігрує Касл-Рокську версію Люб’язного Старого Мудрія з Діжки: він би знав це напевне.

— Тож, Джоне, — промовив Батя. — Я лише намагався допомогти твоєму хлопчині з тією камерою. Присягаюся, то й усе, що я намагався зробити. Пригадуєш, як того разу, коли я допоміг тобі, коли ти надміру заповзявся вболівати за «Севенті-Сіксерс»[275].

Цілковита тиша по той бік слухавки означала, що Джонові Делевану є багато чого сказати з цього приводу, та в кімнаті був Кевін, що, мов той кляп, стримував його мову.

— Тож твій малий нічого про те не знає, — сказав Батя, чия бридка посмішка ширшала в цокотливому мороці «Емпоріум Ґалоріум», де панували запахи старих журналів і мишачого посліду. — Я сказав йому, що це його зовсім не обходить, на відміну від наших із ним справ. Я б того навіть не згадав, якби був інший шлях тебе сюди затягти. І ти мусиш побачити те, що я маю, Джоне, бо ж інакше не зрозумієш, чого хлопчина вирішив розтрощити ту камеру, яку ти йому купив…

— Розтрощити!

— …і чого я гадаю, що то слушна думка. Тож ти прийдеш сюди з ним чи як?

— А схоже, трясця, що я в Портленді?

— Не зважай на вивіску «ЗАЧИНЕНО» на дверях, — промовив Батя безтурботним тоном чоловіка, що роками отримував бажане й очікував, що так триватиме й надалі. — Просто постукай.

— Хто, на біса, розповів моєму малому про тебе, Меррілле?

— Я його не питав, — відповів Батя тим самим дратівливо-безтурботним тоном і поклав слухавку, проказавши до порожньої кімнати: «Я знаю тільки, що він прийшов. Вони завжди приходять».

Чекаючи, він дістав «Сан-660», котру придбав у Льюїстоні, з коробки, відразу поховавши картонку глибоко в сміттєвому бачку поруч із робочим столом. Батя задумливо подивився на камеру, потім заправив стартовий пакет на чотири знімки, який був у наборі з нею. Покінчивши з тим, він розпакував саму камеру, вивільнивши об’єктив. Червона цяточка зліва від зигзагоподібної блискавки загорілася на якусь мить, поступившись миготливому зеленому вогнику. Батя не дуже здивувався, відчувши, як усе його тіло сповнює тремтіння.

«Що ж, — подумав він, — Бог ненавидить боягузів», і натиснув на кнопку спуску. Гармидер сарайкуватого інтер’єру «Емпоріум Ґалоріум» умить освітив неймовірно білий спалах. Камера видала звичний коротенький чавкотливий звук і виплюнула те, що мало стати полароїдним знімком — достоту досконалим, але якому чогось бракувало; знімок, що зображав би світ, де кораблі неодмінно ходять на паровій тязі, зісковзуючи з химерно-зміястих урвищ на краю світу, якщо заплисти задалеко на Захід.

Батя роздивлявся знімок із тим самим зачудованим виразом, котрий відбивався на обличчях клану Делеванів, коли ті чекали, поки проявиться перший Кевінів знімок. Він говорив собі, що ця камера нічого подібного не робитиме, та все одно заціпенів від напруги. Тож стріляний птах він чи ні, а якби в ту мить якась дошка випадково зарипіла, то він майже напевно закричав би.

Та жодна дошка не зарипіла, і коли знімок проявився, то показав саме те, що й мав: зібрані й розібрані годинники, тостери, перев’язані мотузкою кучугури журналів, лампи — з настільки страхітливими тінями, що хіба тільки британки з найвищого класу могли їх щиро вподобати, — полиці, напхані щоквартальниками (шість за бакс) із заголовками на кшталт «По тому як впаде темрява, люба моя», «Полум’я плоті», «Мідяний кекс»[276], та запилене переднє вікно трохи на віддалі. Можна було прочитати літери «ЕМПОР» ззаду наперед до того місця, де громіздкий силует комода загороджував решту назви крамниці.

Ані тобі незграбного створіння, що повстало з могили; ані тобі ляльки в блакитному платтячку, що тримає ножаку в руці, лише камера. Він припускав, що примха, котра перед тим змусила його зробити знімок, задля певності показувала, як глибоко ця річ пробралася йому під шкіру.

Батя зітхнув, поховавши знімок у сміттєвому бачку. Він висунув широку шухляду робочого столу й дістав звідти невеличкий молоток. Міцно затиснувши камеру в лівій руці, Батя коротко змахнув молотком. Значних зусиль не докладав, оскільки в цьому не було потреби. Ніхто більше по-справжньому не оцінював майстерності. Усі собі балакали про чудеса сучасної науки, синтетику, новітні сплави, полімери і бозна про що. Це було не важливо. Шмарклі. Ось із чого все навсправжки робилося в ці дні, і не потрібно було багато сили, щоб розтрощити камеру, зроблену зі шмарклів.

Об’єктив розколовся. Скалки пластику розлетілися навсібіч, і це нагадало Баті дещо інше. То був лівий чи правий бік? Він насупився. Лівий. Так йому здавалося. Вони й так не помітять, та й не пригадають, який то був бік, хоч об заклад бийся, та Батя своє гніздо побудував не на аби та якщо. Варто було приготуватися заздалегідь.

Завжди варто.

Він поклав молоток на місце, потім скористався маленькою щіткою, щоб змести надщерблені шматки скла та пластику зі столу на підлогу. Поклавши її, дістав восковий олівець із тонким кінчиком та ніж «Екс-Акто»[277]. Батя намалював на око приблизну форму шматка пластику, що відщербився від камери «Сан» Кевіна Делевана коли Меґ перекинула її додолу, потому скористався ножем «Екс-Акто», щоб зробити надрізи вздовж ліній. Коли йому здалося, що достатньо глибоко прорізав пластик, він поклав «Екс-Акто» назад до шухляди, а камеру «Полароїд» скинув зі столу. Що трапилося раз, має трапитися знову. Надто із завбачливо прорізаними лініями розлому.

Спрацювало все так, як і було задумано. Батя оглянув камеру, у якої тепер з одного боку не вистачало шматка пластику та був потрощений об’єктив, задоволено кивнув і відклав її під робочий стіл. Потім Меррілл знайшов шматочок пластику, що вищербився з камери, й викинув його у смітник, де він упокоївся разом із коробкою та єдиним зробленим знімком.

Тепер залишалося тільки чекати на прибуття Делеванів. Батя відніс відеокасету нагору, до тісної маленької квартирки, у якій мешкав. Поклавши її на відик, який купив, щоб дивитися фільми з траханиною, які тепер можна було вільно купити, він усівся читати газету. Батя прочитав, що в Пакистані сталася авіакатастрофа. Загинуло сто тридцять людей. Бісові дурні завжди знаходили, як заподіяти собі смерть, думав Батя, але то нічого. Як не крути, але добре, коли у світі стає трішки менше вошей. Далі він перегорнув газету на спортивну сторінку, щоб прочитати, як справи в «Ред Сокс». Вони й досі мали нічогенькі шанси перемогти в Східному Дивізіоні.