— От же ж бляха, — мовив Кевін. Він рідко вживав це слово в присутності батька, але той наче й не помітив.

— Хай там як, а я отримував два долари вісімдесят центів на годину, і після двох місяців ця сума зросла до трьох доларів десяти центів, — пояснив старший Делеван. — То було пекло. Я працював над дорожнім проектом увесь день — добре, що була рання весна, а отже, не спекотно, — а потім одразу мчав на завод, женучи свій «шеві», щоб не спізнитися. Я стягував із себе хакі й відразу ж застрибував у блакитні джинси, надягав футболку і працював у цеху з третьої до одинадцятої. Діставався додому близько півночі, і найгірше було тоді, коли твоя мати мене дожидалася — це було двічі-тричі на тиждень — і мені доводилося вдавати із себе радісного й безжурного, хоч насправді я ледве ходив, настільки був стомлений. Та якби вона це побачила…

— То змусила б тебе покинути цю додаткову роботу.

— Так. Змусила б. Тому я вдавав веселого й бадьорого, розказуючи їй кумедні історії про сортувальний цех, де я фактично не працював. І часом гадав, що ж трапиться, якщо їй раптом закортить якось уночі підвезти мені гарячу вечерю чи провідати? Я старався на славу, та вона й далі казала мені, що я дурник, що даю себе заганяти за такий дріб’язок — і мій зарібок і справді видавався якоюсь мізерною фігнею, потому як своє дзьобнув спершу уряд, а потім іще й Батя. Скидалося саме на те, що чолов’яга міг заробити в сортувальному цеху на мінімальній зарплатні. Вони платили щосереди після обіду, і я завжди знімав готівку до того, як дівчатка з офісу розходилися по домівках.

Твоя мати жодного разу не бачила того чека. Першого ж тижня я виплатив Баті п’ятдесят доларів — з яких сорок становив відсоток, і десять покривали ті чотири сотні, з яких несплаченими зоставалися триста дев’яносто. Я ходив як зазомбований. На дорожній роботі я сидів у машині під час ланчу, з’їдав свій сандвіч і спав, допоки виконроб не калатав своїм клятим дзвоником. Я того дзвоника ненавидів.

Наступного тижня я сплатив п’ятдесят доларів — тридцять дев’ять становив відсоток, одинадцять пішло на сплату боргу — він скоротився до трьох сотень сімдесяти дев’яти доларів. Я почувався як пташка, що клювала гору, видзьобуючи по камінчику.

Третього тижня я ледь сам не опинився між валками, і це настільки мене перелякало, що на якусь коротку мить я прозрів — принаймні промайнула така думка, тож, гадаю, то було приховане благословення. Я мусив покинути палити. Не міг утямити, як раніше цього не докумекав. Тоді пачка курива коштувала сорок центів.

Я скурював дві пачки на день. То було п’ять доларів шістдесят центів на тиждень!

Ми мали перекур кожні дві години, і, глянувши на свою пачку «Тарейтон», я побачив, що в мене лишилося ще десять, а може, двадцять цигарок. Я протягнув на них півтора тижня, не купивши відтоді жодної пачки.

Місяць пережив, не знаючи, витримаю чи ні. Були дні, коли будильник загравав о шостій і я відчував, що не зможу і що варто про все розповісти Мері й вислухати, що вона мені скаже. Та коли вже почався другий місяць, я знав, що, найпевніше, впораюся. Я й досі гадаю, що додаткові п’ять шістдесят щотижня — на додачу до всіх пляшок з-під пива та соди, які стояли на узбіччі дороги і які можна було здати — дали мені змогу поступово виплатити борг. Я скоротив його до трьох сотень, і тепер щотижня міг зменшувати суму позики на двадцять п’ять, двадцять шість доларів, а згодом і навіть більше.

Тоді, у квітні, ми завершили дорожній проект і отримали тиждень оплачуваної відпустки. Я сказав Мері, що вже майже готовий покинути роботу на заводі, і вона подякувала Господу за це. Той тиждень відпустки зі своєї офіційної роботи я провів на заводі, гаруючи щосили, щоб отримувати півтори ставки. Зі мною ніколи не траплялися нещасні випадки. Проте я був свідком, як вони приключалися з обачнішими за мене новачками, але не зі мною. Чого, я й сам не знаю. Наприкінці тижня я віддав Баті Мерріллу сто доларів і завчасно написав заяву про звільнення із заводу. Останній робочий тиждень дав змогу достатньо закрутити гайки, щоб можна було настругати решту з моєї постійної зарплатні, не привертаючи увагу твоєї матері.

Він глибоко зітхнув.

— Тепер тобі відомо, звідки я знаюся з Батею Мерріллом і чого йому не довіряю. Я провів десять тижнів у пеклі, а він пожинав чужі лаври завдяки тим десятидоларовим купюрам, які, без сумніву, дістав із тої бляшанки «Кріско» чи якоїсь іншої, перекинувшись на якогось іншого телепня, котрий ускочив у таку ж халепу, що й я.

— Ой, лишенько, та ти мав би ненавидіти його.

— Ні, — відповів містер Делеван, підводячись. — Я не ненавиджу його, та й себе не ненавиджу. Я вхопив гарячку, ото й по всьому. Могло б бути й гірше. Мій шлюб міг загнутися через це, а ви з Меґ ніколи б не народилися, Кевіне. Та я й сам міг загнутися. Батя Меррілл став цілющою пігулкою. Гіркою пігулкою, але дієвою. От що важко пробачити, то це його манеру поведінки. Він узяв кожного цента і записав його в книгу, що ховав у шухляді під касовим апаратом, дивився на кола під моїми очима, бачив, як мої штани поволі почали обвисати на ногах, і — ані пари з уст.

Вони попрямували до «Емпоріум Ґалоріум», пофарбованої тим запиленим вицвілим жовтуватим кольором, що й містечкові вивіски на занедбаних вітринах. Поруч із крамницею Поллі Чалмерс підмітала власну доріжку, балакаючи з Аланом Пенґборном, шерифом округу. Від неї віяло молодістю й свіжістю; від нього — молодістю й героїзмом. Та вигляд часом буває оманливим; ба навіть Кевін у свої п’ятнадцять це добре тямив. Шериф Пенґборн утратив дружину та молодшого сина в автокатастрофі тієї весни, а Кевін чував, що й міс Чалмерс, молода вона чи ні, потерпала від артриту. І не мине й багато років, як вона може зостатися калікою. Вигляд часом буває оманливим. Ця думка змусила його знову поглянути в бік «Емпоріум Ґалоріум»… тоді придивитися до своєї подарованої камери, котру він ніс у руках.

— Він навіть послугу мені зробив, — розмірковував містер Делеван. — Змусив мене кинути палити. Та все ж таки я йому не довіряю. Стережися його, Кевіне. І хай там що, але говоритиму я. Тепер я вже знаю його трохи ліпше.

Біля дверей своєї крамниці на них чекав Батя Меррілл, зсунувши окуляри на лису макітру й маючи про всяк випадок ще декілька козирів у рукаві.

— Що ж, ось і ви, батько й син, — промовив Батя, обдарувавши їх захопленою дідусевою посмішкою. Його очі зблиснули поза серпанком диму з люльки, і на якусь мить, хоч він і був чисто виголеним, Кевінові здалося, що Батя подібний до Санта Клауса. — Славний у вас хлопчак, містере Делеван. Славний.

— Знаю, — кинув Джон Делеван. — Щоправда, я засмутився, коли довідався, що Кевін зв’язався з вами, бо хочу, щоб він і надалі таким залишався.

— Різко, — сказав Батя з ледь відчутним відтінком докору. — Різко, і це від чоловіка, котрий у скрутний час прийшов…

— Із тим покінчено, — відрізав містер Делеван.

— Атож, атож, це я до того й вів.

— Та із цим ще ні.

— Скоро буде, — мовив Батя. Він тримав простягнуту до Кевіна руку, і хлопець віддав йому камеру «Сан». — Сьогодні ж, — він підняв камеру, обертаючи її в руках. — Ото витвір. Що воно таке, гадки не маю, та твій хлопчина надумав розтрощити його, бо певен, що воно небезпечне. Гадаю, він має рацію. Та я сказав йому: «Ти ж не хочеш, щоб батько вважав тебе плаксієм, правда?» То був єдиний спосіб змусити його притягти тебе сюди, Джоне…

— Мені більше «містере Делеван» до вподоби.

— Гаразд, — мовив Батя, зітхнувши. — Бачу, що на серці в тебе не посвітлішає і минулих кривд ти не пробачиш.

— Ні.

Кевін переводив заклопотаний погляд з одного на другого.

— Що ж, уже як є, — відповів Батя; раптово його голос і обличчя стали холодними, і він уже зовсім не був схожий на Санта Клауса. — Коли я сказав, що минуле зосталось у минулому і що зроблено, те зроблено, я мав це на увазі… окрім випадків, коли це шкодить справам. Та ось що я скажу, містере Делеван: я не якийсь махляр, і тобі це відомо.