Це Баті було лише до вподоби.

Та що вже там казати, він міг би натомість махнути камери місцями просто під носом у Делевана, і той би ні чорта й не помітив — настільки був певен, що розкусив старого Батю.

Але так було ліпше.

Ніколи нізащо не проси вибачення в Пані Фортуни; вона звикла підводити чоловіків саме тоді, коли конче їм потрібна. Та коли вона сама приходить у гості… що ж, тоді варто облишити всі справи й закликати її в гості, шанувати й частувати. Вона з тих курв, що дають, як добре попросити.

Тож він рвучко попрямував до робочого столу, нахилився й дістав «Полароїд-660» із розбитим об’єктивом із затемненого закутку. Батя поклав камеру на стіл, видобув із кишені брелок із ключами (хутко зиркнувши через плече, щоб переконатися, чи раптом хто з них не надумав таки спуститися) і вибрав маленького ключа, що відчиняв замкнуту шухляду, котра займала весь лівий бік стола. У ній лежала купка золотих Крюґеррандів[287]; альбом із марками, найдешевша з яких коштувала шість сотень доларів, згідно з останнім каталогом «Скотт»[288]; колекція монет, вартістю приблизною дев’ятнадцять тисяч доларів; дві дюжини глянцевих знімків зі статевими зносинами між знеможеною на позір жінкою та шотландським поні; і ще готівка на суму дві тисячі доларів.

Готівка, яку він зберігав у консервних бляшанках, була позиковою грошвою Баті. Джон Делеван упізнав би купюри. Усі вони були зіжмаканими десятками.

Батя помістив «Сан-660» Кевіна на зберігання у свою шухляду, замкнув її й поклав брелок із ключами назад до кишені. Потому він зіштовхнув камеру із розбитим об’єктивом з краю робочого столу (знов) і загорлав: «От же ж, срака-банька, гімно-камізелька. Тряяяяясця!» — достатньо гучно, щоб вони почули.

Потім напнув на обличчя вираз збентеженості та розчарування, вичікуючи, поки ті прибіжать, щоб подивитися, що сталося.

— Батю? — гукнув Кевін. — Містере Меррілл? З вами все гаразд?

— Атож, — відказав він. — Нічо не постраждало, крім моєї гордості. Від тої камери таки сама невдача. Це я до того, власне, що схилився, щоб відчинити шухляду з інструментами, і перекинув ту йобську штуковину прямісінько на підлогу. Тільки не схоже, щоб теперки так само пронесло. Не знаю навіть, чи мені вибачатися, чи як. Але ти ж і так збирався…

Він вибачливо простягнув камеру Кевінові, котрий узяв її, роздивляючись розбитий об’єктив та пощерблений пластик на корпусі довкола нього.

— Ні, усе добре, — мовив Кевін, обертаючи камеру в руках — та він не пильнував її так само делікатно та обачно, як раніше: наче вона була виготовлена не з пластику та скла, а з чогось на кшталт вибухівки. — Я так чи інакше збирався її розтрощити.

— Видно, я вберіг тебе від клопоту.

— Я почувався б краще… — почав Кевін.

— Атож, атож. У мене так само з мишами. Можете сміятися, та коли я хоча б одну впімаю і вона виявиться вже мертвою, то все одно духопелю її мітлою. Це я до того, що пересвідчитися не зайве.

Кевін ледь усміхнувся, а тоді глянув на батька.

— Він казав, що в нього є пеньок на задвірку, тату…

— Маю ще й добрячу кувалду в коморі, якщо її ще ніхто не забрав.

— Ти не проти, тату?

— Твоя ж камера, Кеве, — відповів Делеван. Він метнув недовірливий погляд на Батю. Цей погляд промовляв, що він йому зовсім не довіряв. — Якщо тобі від цього хоч трохи полегшає, гадаю, що рішення правильне.

— Добре, — мовив Кевін. Він відчув, як із плечей упав величезний тягар — ба ні, радше камінь із серця скотився.

Із розбитим об’єктивом користі, звісно, з камери вже ніякої… та він не заспокоїться, допоки не побачить її розтрощені шматки. Кевін крутив її в руках, спереду назад і ззаду наперед, здивований і задоволений від того, наскільки її поламаний вигляд зігрівав йому серце.

— Гадаю, я маю компенсувати вам вартість цієї камери, Делеване, — сказав Батя, знаючи напевне, якою буде відповідь.

— Ні, — заперечив Делеван. — Розтрощімо її й забудьмо про цей божевільний випад… — Він затнувся. — Я ледь не забув — ми ж хотіли переглянути ті останні знімки під вашою лупою. Я хотів упевнитися, чи зможу розібрати, що надягнуте на пса. Не дає спокою думка, що воно видається знайомим.

— Ми зможемо це зробити, коли вже позбудемося камери, правда? — запитав Кевін. — Добре, тату?

— Звісно.

— А тоді, — сказав Батя, — може, варто було б і знімки попалити. Можна прямісінько в мене на плиті.

— Думаю, то блискуча ідея, — погодився Кевін. — Як гадаєш, тату?

— Гадаю, що місіс Меррілл дурників не виховувала, — відповів його батько.

— Ну, — мовив Батя, загадково посміхаючись крізь клуби блакитного диму, — взагалі-то нас було п’ятеро.

Коли Кевін із батьком підходили до крамниці, то небо надворі було яскраво-синім; справжній осінній день. Тепер, о четвертій тридцять, майже весь небокрай укрили хмари, і скидалося на те, що до настання темряви ще може піти дощ. Перша справдешня осіння прохолода торкнулася рук Кевіна. Якби він трохи довше побув надворі, його руки швидко б почервоніли, та хлопець цього не хотів. Його мати буде вдома за півгодини, і Кевін уже почав гадати, що вона скаже, коли побачить, що вони з батьком були разом, і що батько скаже їй.

Та на все свій час.

Кевін поставив «Сан-660» на пеньок, що на задвірку, і Батя Меррілл вручив йому кувалду. Її держак уже був добряче потертим від ужитку, залізо вкрилося іржею, наче хтось забував прибрати її, коли йшов дощ. Та для поставленого завдання й така згодиться. У цьому Кевін не сумнівався. «Полароїд» із розбитим об’єктивом і пощербленим корпусом мав беззахисний вигляд на опецькуватій і потрісканій поверхні пенька, де звичніше було б побачити купку попелу чи кленове поліно.

Кевін узявся руками за гладенький держак кувалди.

— Ти впевнений, сину? — запитав містер Делеван.

— Так.

— Гаразд, — батько Кевіна зиркнув на свій годинник. — Тоді зроби це.

Батя стояв збоку із затиснутою поміж зубів люлькою, запхнувши руки в задні кишені. Він пильно перевів погляд із хлопчика на чоловіка, потім знову на хлопчика, не вимовивши ні слова.

Кевін підніс кувалду і, збентежений від раптового усвідомлення того, наскільки він усе ж таки розгніваний на камеру, опустив її щосили.

«Занадто, — подумав він. — Промажеш. Це ще добре, коли ноги не розтрощиш, а камера й далі лежатиме собі, звичайнісінький шмат порожнистого пластику, який мала дитина завиграшки розплющить. А якщо й поталанить не зачепити собі ногу, то Батя зневажливо погляне на тебе. Він нічого не скаже, і не треба. Усе промовлятиме його погляд».

А ще Кевін подумав: «Не важливо, чи я таки вдарю по ній. Це чари, якась зачаклована камера, і мені НЕ ПІД СИЛУ її зламати. Навіть якщо влучиш прямісінько в ціль, кувалда просто відскочить від неї, як кулі від Супермена».

Та часу думати більше не було, і кувалда поцілила прямісінько в камеру. Кевін і справді розмахнувся надто сильно, та йому пощастило. Кувалда все ж таки не відскочила назад, щоб угатити йому поміж очі й убити, як у типовому фіналі страшної Оповідки.

«Сан» не те що розтрощилася, вона розлетілася. Чорний пластик валявся довкола. Довгий прямокутник із блискучим чорним квадратом з одного боку — знімок, якого ніколи не зроблять, припустив Кевін — лежав біля пенька.

На якусь мить повисла настільки дзвінка тиша, що вони чули не лише авто на Нижній Мейн-стрит, а й дітлахів, що бавилися у квача за півкварталу від них, на паркувальному майданчикові позаду бакалійної крамниці «Ворделз», яка збанкрутувала два роки тому й тепер пустувала.

— Оце тобі й маєш, — сказав Батя. — Замахнувся кувалдою, як Пол Баньян[289], Кевіне! Якщо ти цього не зробиш, то я вже точно якусь льоху з радості цьомкну.

— Про сміття можете не турбуватися, — звернувся Батя до містера Делевана, який почав визбирувати надщерблені шматочки пластику з ретельністю чоловіка, що збирає уламки келиха, який перекинув на підлогу й розбив. — Маю пацана, який приходить і прибирає двір щотижня. Знаю, що про це не скажеш з його вигляду, але якби не той малий… Божечки!