Пес — що ж, то був не пес, уже ні, та якось же його треба було називати — ще не розпочав свого стрибка на фотографа, та вже ладнався до цього; його задні ноги згиналися та водночас зводилися докупи в бік потрісканої безіменної доріжки. У цю мить Баті навернулася на думку юнацька автівка, яка, прокачана педаллю газу, здригається, ледве втримуючись на місці в останні секунди червоного світла; стрілка на тахометрі вже показує 60 × 10, гуркіт двигуна виривається крізь хромовані труби, товсті шини з глибокими протекторами готові подарувати палкий поцілунок щебеневій дорозі.

Писок пса тепер годі було впізнати. Він викривився та спотворився в якусь карнавально-жаску маску, на якій зосталося лише єдине темне й лихе око, ані кругле, ані овальне, а якесь рідкувате, наче жовток яйця, який проштрикнули виделкою. Ніс перетворився на чорний дзьоб із просвердленими з боків глибокими зяючими ніздрями. Чи справді з тих отворів струменів дим — наче пара з кратера вулкану? Може. А може, то була лише його уява.

«Це не важливо, — подумав Батя. — Ти ще більше клацай тим затвором, а чи давай це робити таким бовдурам, як Чаффі, і тоді вже напевне дізнаєшся, правда ж?»

Та він не хотів цього знати. Батя поглянув на чорну страшну істоту, у шерсть якої заплуталося не менше як дві дюжини реп’яхів, від чого здавалося, що вона вкрита живими шпичаками, з хвостом, подібним на середньовічну зброю. Він уважно вдивлявся в тінь, яку зміг розтлумачити лише той клятий шмаркатий малий, і побачив, що вона змінилася. Одна із затінених ніг наче відступила назад — це був дуже довгий крок, навіть зважаючи на ефект від сонця, що сходило чи сідало (та воно опускалося; Батя чомусь був глибоко переконаний, що воно сідало, що в тому світі наставала ніч).

Фотограф у тому світі врешті зрозумів, що його натурник зовсім не збирався сумирно сидіти. Ця потвора хотіла кинутися й розірвати свою жертву. Таким був її задум.

Розірвати і, можливо, якимось незбагненним чином утекти.

«Дізнайся! — іронічно подумав він. — Уперед! Продовжуй робити знімки! То й дізнаєшся!»

— А ви, пане, — казав Еморі Чаффі, — до біса гарний торговець!

Згадка про Мак-Карті ще й досі зринала в думках Баті, дошкуляючи йому.

— Якщо гадаєте, що то підробка… — почав він.

— Підробка? Ні, зовсім ні! Зовсім… ні! — зубата посмішка Чаффі розкрилася у своїй відразній величі. Він розвів руками в певно-ви-глузуєте жесті. — Та боюся, що справи з цим конкретним об’єктом не буде, містере Меррілл. Мені шкода вам це казати, та…

— Чому? — перебив його Батя. — Якщо ви не ввважаєте, що ця бісова штуковина — підробка, чого ви, бляха, її не хочете купити? — Він відчув, як у його голосі наростає лють. Раніше з ним такого ніколи не було, ніколи у всесвітній історії, Батя Меррілл був певен цього, і не трапиться знову. Але виходило так, що він не міг збути цю річ.

— Але ж… — Чаффі виглядав збентеженим, наче не знав, як краще про це сказати, тому що те, про що він думав, видавалося йому таким очевидним. У ту мить він виглядав, як вихователь дошкільнят, що намагається навчити дитину зав’язувати взуття. — Але ж вона нічого не робить, хіба ні?

— Нічого не робить? — ледь не скрикнув Батя. Він не йняв віри, що втратив самовладання. Що з ним робилося? Чи, точніше, що та бісова камера робила з ним? — Нічого не робить? Ви що, сліпий? Вона робить знімки іншого світу! Вона робить знімки, що передають рух! А та… та істота… те чудовисько…

О ні! О лишенько! Він таки зробив це. Він зайшов надто далеко. Він зрозумів це з того, як Чаффі подивився на нього.

— Але ж це лише пес, хіба ні? — сказав тихо Чаффі. Таким голосом можна було спробувати заспокоїти навіженого, поки медсестри мчали в кабінет по шприци та сильнодійні ліки.

— Атож, — повільно та втомлено мовив Батя. — Лише пес, та й по всьому. Але ви самі сказали, що то страшенно гидезна псяра.

— Правильно, правильно, сказав, — відповів Чаффі.

Батя подумав, що коли Еморі й далі посміхатиметься, то він побачить, як верхні три чверті голови цього ідіота спадуть йому до колін.

— Та… певен, ви розумієте, містере Меррілл… якою проблемою це може бути для поштивого колекціонера.

— Ні, гадаю, що не розумію, — відказав Батя. Та, погортавши подумки цілий список Капелюшників, який спершу здавався таким багатонадійним, він, зрештою, починав розуміти. Йому й справді відкрилася ціла низка проблем, які становив «Полароїд Сан» для колекціонера. Що ж до Еморі Чаффі… Бог його зна, що там Еморі собі думав.

— Безумовно, існують такі речі, як примарні знімки, — сказав Чаффі таким педантичним голосом, від якого Баті захотілося задушити його. — Та це не примарні фото. Це…

— Та вже ж, трясця, вони не звичайні!

— Цілком згоден, — відповів Чаффі, злегка насупившись. — Та що ж то за знімки такі?! Так і не розбереш, правда? Начебто маємо цілком нормальну камеру, що робить знімки пса, який ніби збирається стрибнути. А коли він стрибне, то зникне з кадру. Тоді камера почне, можливо, робити нормальні знімки, тобто знімки того, на що спрямована, або взагалі більше не зніматиме. Єдине її завдання — фотографувати (хтось навіть скаже — документувати) того пса — буде виконане; або ж вона й далі робитиме знімки білого паркану та занедбаного газону позаду нього. — Він спинився й додав: — Я припускаю, що хтось, може, й потрапить у кадр у якусь мить після сорока — або чотирьохсот — знімків, та якщо фотограф не змінить ракурс, чого він наче не робив у жодному фото, то перехожого буде видно лише до пояса. — І, наслідуючи Кевінового батька — навіть не знаючи, хто він такий, — Чаффі додав: — Ви вже вибачте, містере Меррілл, та ви показали мені щось таке, чого, думав, і не побачу — незбагненне й майже бездоганне паранормальне явище, яке насправді є досить нудним.

Ця дивовижна та, судячи з усього, щира ремарка змусила Батю знехтувати можливими подальшими думками Чаффі та запитати його:

— То це лише пес, так ви гадаєте?

— Звісно, — відповів Чаффі трохи здивовано. — Бездвірний нечистокровець, який виглядає винятково роздратованим. — Він зітхнув. — Ну і, певна річ, ніхто цього серйозно не сприйме. Це я до того, що ніхто з людей не сприйме цього поважно, не знаючи вас особисто, містере Меррілл. З людей, не обізнаних із вашою чесністю та надійністю в цих питаннях. Воно виглядає як фокус, розумієте? І то не дуже вдалий. Щось на кшталт дитячої магічної вісімки.

Іще два тижні тому Батя завзято заперечував би таку ідею. Та це було до того, як він не просто пішов, а був вигнаний із будинку того паскуди Мак-Карті.

— Що ж, якщо то ваше останнє слово… — сказав Батя, підводячись та беручи камеру за ремінь.

— Мені дуже шкода, що вам довелося стільки проїхати намарно, — вибачився Чаффі… а тоді на його обличчі знову з’явився той жахливий вишкір, пружні вуста та величезні зубиська, що виблискували слиною. — Я саме збирався зробити собі сандвіч зі «Спамом»[311], коли ви приїхали. Може, приєднаєтеся, містере Меррілл? У мене, правду кажучи, вони виходять непогано. Додаю дрібку хріну та бермудської цибулі — то мій секрет, — а тоді я…

— Я пас, — відрізав Батя. Як і у вітальні Гноїстих Сестер, усе, чого йому зараз хотілося, то це забратися звідси якомога швидше й подалі від цього усміхненого ідіота. У Баті була виразна алергія на місця, де він грав і програвав. Останнім часом їх було забагато. — Я вже поп’їв. Я це, власне, до того, що мені вже час збиратися.

Чаффі посміхнувся.

— Праця робітників на винограднику важка, та дає щедрі плоди[312], — мовив він.

«От тільки не останнім часом, — думав Батя. — Останнім часом вона жодного йобаного плоду не дала».

— Таке вже життя, — відповів Батя і, зрештою, таки покинув будинок Чаффі, усередині якого відчувалися сирість і мишачий, цвілий запах — від зітлілих штор чи диванних чохлів… а може, то був запах від залежаних грошей. Йому здавалося, що жовтневе повітря, змішане з легким ароматом озера та сильнішим запахом глиці, ніколи ще не було таким духмяним.