О восьмій тридцять того ранку, півгодини потому, як «Ла-Вердьєр» відчинився, «усі замовники» — а то був лише Батя — вже були там. Меррілл не звернув уваги на експозицію, а пройшов прямо до єдиного відкритого прилавка, де Моллі Дарем тільки-но скінчила розкладати годинники на сукно «під оксамит».

«О, ні! Старі Баньки прийшли», — подумала вона, скривившись. Батин задум полягав у тому, щоб підкрастися до прилавка, за яким працювала Моллі (він завжди вибирав саме її, навіть коли треба було вистояти чергу; Моллі гадала, що йому так навіть більше подобалося), і купити пачку тютюну «Принц Альберт». Звичайному чолов’язі вистачило б на це, певно, секунд тридцять, та якщо їй вдавалося спекатися Баньок за три хвилини, то здавалося, що справи її йдуть добре. Він тримав свої гроші в грубуватому шкіряному гаманці на ланцюжку, витягав його з кишені — даруючи солодкі відчуття своїм йончикам, як здавалося Моллі, — а тоді відкривав його. Гаманець щоразу видавав скриии-иип! І, чесне слово, ви сподівалися побачити, як звідти, тріпаючи крильцями, вилетить міль, як у тих мультиках про скнар. Згори в гаманці була купа паперових грошей, купюр, що виглядали так, наче їх ліпше не торкатися, ніби вони вкриті якимись хвороботворними бактеріями, а знизу побрязкувало срібло. Батя виловлював звідти доларову купюру, а тоді притискав решту паперових грошей до одного боку отим своїм грубезним нігтем, щоб дістати дріб’язок знизу — він ніколи не дав вам і пари баксів, ха-ха, тоді б усе надто швидко завершилося. Увесь той час його очі були зосереджені на гаманцеві, шмигаючи туди на хвильку й даючи пальцям визбирати потрібні монети, поки його баньки ковзали цицьками Моллі, її животом, стегнами, а тоді знову верталися до цицьок. Ніколи його погляд не здіймався до обличчя Моллі, не доходив навіть до її рота, хоча це теж була частина дівчини, до якої більшість чоловіків, здавалося, не були байдужими. Батя Меррілл був зацікавлений суто в долішній частині жіночої анатомії. Коли він, нарешті, завершував — і хай як швидко це було, для Моллі це завжди здавалося втричі довшим — і під три чорти забирався з крамниці, їй завжди кортіло піти й помитися під душем.

Тож вона пересилила себе, напнула коронну лише-восьма-тридцать-у-мене-ще-сім-з-половиною-годин-попереду посмішку і стояла біля прилавка, поки Батя наближався. Моллі подумала: «Він лише витріщається на тебе, хлопці роблять це з тих пір, як ти набубнявіла». І це, звісно, правда, але з Батею було інакше. Бо він не був такий, як більшість хлопців, що ковзали оченятами її стрункими та навдивовижу привабливими формами от уже десять років. Частково тому, що він був старий, але не тільки це. Річ у тім, що деякі хлопці дивляться на тебе, а деякі — лише деякі — немовби начиняють тебе своїми очиськами, і Меррілл був одним із таких. Його погляд неначе мав вагу. Коли він нишпорив у своєму гаманці, Моллі справді відчувала, як його очі совгали туди-сюди її передком, торували собі дорогу до її горішніх горбиків, а тоді безсило зісковзували вниз, до її западини, змушуючи дівчину жалкувати, що вона не вдягла того дня чернечої ряси, а чи, може, лицарського обладунку.

Та її мати любила примовляти: «Чого не побореш, із тим живеш, люба Моллі». Тож, поки хтось не винайде метод зважування поглядів, щоб такі паскудні чоловіки, як молоді, так і старі, опинилися поза законом, або, що ймовірніше, поки Батя Меррілл не зробить усім у Касл-Року послугу й не вріже дуба, і те його більмо, пастка для роззяв-туристів, закриється, їй доведеться змиритися з тим, що є.

Але сьогодні її очікував приємний сюрприз — чи так принаймні здавалося. Завше пожадливий позір Баті був навіть не змовницький, як зазвичай. Він видавався цілком порожнім. Річ навіть не в тім, що Меррілл дивився крізь неї чи його погляд ковзнув по ній і відскочив. Моллі здавалося, що він настільки поринув у свої думки, що його завжди проникливий погляд навіть не дістався до неї, а промандрувавши півдороги, завмер — як у людини, що силкується встежити неозброєним оком зірку у віддаленому кутку галактики.

— Чи можу я вам допомогти, містере Меррілл? — запитала вона, і ноги її вже так і свербіли рвучко розвернутися й піти туди, де лежав тютюн для продажу. Це Батине прохання Моллі намагалася виконати чимскоріш, бо ж коли вона розверталася й ішла, то відчувала, як його очі ласо повзуть по її дупці, швидко зісковзуючи на ноги, а тоді знову повертаються до сідниці з прихованим бажанням її обмацати, а може, якщо вдасться, то й ущипнути.

— Так, — відказав Батя спокійно й збайдужіло, наче розмовляючи з автоматичною машиною. Та Моллі це влаштовувало. — Я б хотів… — а тоді пролунало слово, яке вона чи то не розібрала, чи то воно прозвучало як якась нісенітниця. Якщо це була таки якась дурня, то в її серці спалахнула надія, що, може, якісь частини тої складної мережі з гребель і порогів, яку старий бевзь звів проти бурхливого моря старості, нарешті почали піддаватися.

Це слово прозвучало так, наче він сказав «тютюпівка», чого точно не було серед її товарів… хіба що то були якісь ліки, зазначені в рецепті абощо.

— Перепрошую, містере Меррілл?

— Плівка, — промовив він так чітко й виразно, що Моллі аж засмутилася. Так, він просив саме плівку, а її вуха неправильно розчули. Може, то її греблі й пороги стали потроху втрачати свої властивості.

— Яку саме ви бажаєте?

— «Полароїд», — відповів він. — Два паки.

Вона не була остаточно певна, що саме відбувалося, та, поза всяким сумнівом, перший на весь Касл-Рок хтивець був сьогодні несповна тями. Його очі не були зосередженими, а слова… вони нагадували їй про щось пов’язане з її п’ятирічною небогою Еллен, та Моллі ніяк не могла дотумкати, що саме.

— Для якої моделі, містере Меррілл?

Її голос зазвучав якось не по-справжньому, удавано, та Батя Меррілл цього не помітив.

Хвильку поміркувавши і навіть не глянувши на неї — здавалося, що він утупився в полицю з цигарками за її лівим плечем, — Батя кинув:

— Для камери «Полароїд Сан». Модель 660.

І тоді до Моллі дійшло, хоч вона і мусила сказати йому, що їй треба підійти до експозиції. Її небога мала велику м’яку іграшкову панду, котру вона невідомо чому назвала Полетт. Усередині Полетт були електронна плата й чип пам’яті, у якій зберігалося близько чотирьох сотень коротких, простеньких фраз на зразок: «Люблю обійматись, а ти?» чи «Бажаю, щоб ми були завжди разом». Якщо тицьнути Полетт над пухнастим маленьким пупком, наставала коротка пауза, а тоді лунала одна з тих зворушливих реплік, озвучена якимсь відчуженим та байдужим голосом, інтонація якого наче заперечувала зміст сказаного. Еллен гадала, що Полетт навіжена. На думку Моллі, щось у цьому було моторошне. Вона щоразу очікувала, що лялька-панда колись вразить їх усіх (крім тітки Моллі з Касл-Рока), сказавши, що в неї справді на думці: «Сьогодні вночі, як ви всі поснете, я вас усіх подушу» чи, може, просто: «Я маю ніж».

Цього ранку голос Баті Меррілла звучав саме так, як голос Полетт, ляльки-панди. Його порожній погляд був жаским, достоту як у Полетт. Моллі сподівалася, що, врешті-решт, позирк старого зміниться. Вона помилялася.

Моллі схилилася над експозицією, уперше не зауваживши, що її задок виткнувся. Вона намагалася якомога швидше знайти те, що було потрібне старому. Моллі була переконана, що, коли обернеться, Батя дивитиметься на будь-що, але не на неї. Цього разу вона вгадала. Коли Моллі взяла плівку й рушила назад (змівши декілька заблукалих осінніх листків, що лежали на якійсь коробці), Батя й досі пильно дивився на стелаж із цигарками, наче проводячи інвентаризацію. Дівчина побачила в тому погляді морок.

«Прошу, забирайся звідси, — подумки заблагала Моллі. — Будь ласка, бери свою плівку й забирайся. І не чіпай мене. Прошу».

Моллі подумала, що якщо він торкнеться її, то вона зарепетує. Чого заклад був порожнім? Чого тут не було бодай іще одного покупця, бажано шерифа Пенґборна? Але оскільки він наразі мав інші клопоти, то міг би бути будь-хто інший. Вона припускала, що містер Константайн, фармацевт, був десь у крамниці, та лікарський прилавок, здавалося, був щонайменше за милю звідси. І хоч вона й знала, що він не міг бути так далеко, але це все одно було б задалеко для нього, якби старигань Меррілл вирішив її помацати. А якщо містер Константайн пішов на каву до «У Нен» із містером Кітоном з міськуправи? Що більше вона думала про таку можливість, то ймовірнішою вона їй здавалася. Коли щось траплялося настільки чудернацьке, то хіба не могло бути так, що поряд ані душі?