«Цього ранку, — подумав Батя, — обачніше буде вернутися додому через задвірок».

Так і не дочекавшись жодної відповіді, Джон Делеван утретє підійшов до дверей, гупаючи так сильно, що аж шибки в трухлявих порохнявих рамах почали дзвінко деренчати, а рука щеміти. Саме біль у руці дав йому зрозуміти, наскільки ж він розлючений. Певною мірою його гнів був виправданий, якщо Меррілл таки утнув те, про що думав Кевін. І що більше він про це думав, то більше Джон Делеван переконувався, що Кевін усе ж таки мав рацію. Та містерові Делевану було незрозуміло, як він досі не розпізнав тієї люті, що в ньому нуртувала.

«Здається, ранок сприятиме самопізнанню», — подумав він, і було в тому щось досить менторське. Це спонукало його посміхнутися і трохи розслабитися.

Кевін не посміхався і не виглядав розслабленим.

— Схоже, що трапилося одне з трьох, — промовив містер Делеван до сина. — Меррілл ще не прокинувся; вирішив не подавати голосу або ж зрозумів, що ми наступаємо йому на п’яти, і дав драла з твоєю камерою. — Він затнувся, а тоді зайшовся сміхом. — Припускаю, є й четвертий варіант. Може, він помер уві сні.

— Він не помер, — тепер Кевін стояв, притуливши голову до брудного скла дверей, щиро жалкуючи, що взагалі колись переступив цей поріг. Він склав долоні дашком довкола очей, щоб прикритися від світла, яке, підіймаючись зі сходу над міською площею, гостро зблискувало в склі. — Поглянь.

Містер Делеван і собі приклав долоні до лоба й притулився носом до скла. Вони стояли пліч-о-пліч, спиною до площі, вглядаючись у морок «Емпоріум Ґалоріум», немов найвідданіші у світі покупці.

— Що ж, — мовив він за кілька секунд, — якщо Меррілл і накивав п’ятами, то все своє лайно залишив тут.

— Та так, але я не про це. Ти бачиш?

— Що саме?

— Звисає на стовпі. Тому, що біля бюро, обвішаного годинниками.

За якусь мить містер Делеван таки побачив: камера «Полароїд» звисала на ремені з гака на стовпі. Йому навіть здавалося, що він може розгледіти надщерблений кутик, хоча це могло лише ввижатися.

Тобі це не привиділося.

Посмішка зів’яла на його обличчі, коли він усвідомив, що починає відчувати те, що відчував Кевін: химерну й тривожу певність, що якась проста, але до біса небезпечна машинерія працювала на повному ходу… і, на відміну від більшості годинників Баті, була наперед заведеною.

— Як гадаєш, він сидить нагорі й чекає, поки ми підемо? — запитав містер Делеван. Замок на дверях видавався новим і дорогим… та він був готовий закластися, що коли хтось із них — очевидно, Кевін, бо він був у кращій формі — вдарить двері досить сильно, то проб’є старі дошки. Мимохіть зринула думка: «Новий замок старої брами не вбереже. Люди не думають головою».

Кевін повернув своє напружене обличчя до батька. У ту мить Джон Делеван був настільки вражений виразом Кевінового обличчя, як допіру Кевін його. Містер Делеван подумав: «Цікаво, чи багатьом батькам випадає нагода побачити, якими чоловіками стануть їхні сини? Він не завжди виглядатиме так, як це напружене, насуплене хлоп’я — дасть Бог, ні, — він виглядатиме інакше. Господи, який він буде вродливий!»

Джонові, як і Кевінові, у ту напружену мить навернулася думка, якої він ніколи не забуде і завжди згадуватиме.

— Що? — хрипко запитав Кевін. — Що, тату?

— Хочеш, ми виб’ємо їх? Я не заперечуватиму.

— Не зараз. Гадаю, нам і не доведеться. Думаю, його тут немає… та він близько.

Ти не можеш того знати. Не можеш навіть припускати.

Та саме так його син і думав, і Джон вірив, що Кевін має рацію. Між батьком і сином виник своєрідний зв’язок. «Своєрідний» зв’язок? Та будь серйознішим. Він чудово знав, що то був за зв’язок. То була та йобська камера, що висіла на стіні, і що довше це все тривало, то більше обертів набирала та машинерія, її зубці скреготали, а жахливі шестерні оберталися, проте це йому подобалося.

«Зламати камеру, зламати камеру», — подумав Джон Делеван і сказав:

— Ти певен, Кеве?

— Обійдімо ззаду. Спробуємо тамті двері.

— Там же ворота. Він би їх замкнув.

— Може, вдасться перелізти.

— Гаразд, — погодився містер Делеван. Він услід за сином зійшов східцями «Емпоріум Ґалоріум» і пірнув у провулок, розмірковуючи на ходу, чи не втратив, бува, глузду.

Ворота не були замкнені. У якусь мить Батя, певно, забув це зробити. І хоча містерові Делевану не була до вподоби ідея перелізти через огорожу, цілком імовірно відірвавши собі яйця, проте відімкнуті ворота подобалися йому ще менше. Хай там як, а вони з Кевіном увійшли крізь них до засміченого задвірку Баті, де, крім усього іншого, височіли кучугури осипаного осіннього листя.

Кевін прокладав собі шлях крізь купи всякого мотлоху, який Баті вже був не потрібний, але він полінувався кинути його до смітника. Містер Делеван ішов слідом. Вони дійшли до комірчини приблизно тоді, коли Меррілл виходив із задвірка місіс Алтеї Лінден на Молберрі-стрит, за квартал на захід од них. Він пройде Молберрі-стрит, поки не дістанеться офісу лісозаготівельної фірми «Вовча паща». Попри те що лісовози фірми вже роз’їжджали дорогами західного Мейну, а виття й ревіння бензопил лісорубів мало здійматися над щораз меншими лісами приблизно з шостої тридцяти, в офісі ніхто не з’явиться аж до дев’ятої, до якої було ще десь хвилин з п’ятнадцять. Позаду невеличкого задвірка лісозаготівельної фірми була висока дерев’яна огорожа. Ворота наразі замкнуті, та в Баті був ключ. Він відімкне ворота і зайде крізь них до власного задвірка.

Кевін попрямував до комірчини. Містер Делеван рушив за ним. Він розтулив було рота запитати, що, на біса, це все означає, але передумав. Він зрозумів це і без Кевінової допомоги. Недобре було допускати такі думки, неприродно, і він знав зі свого гіркого досвіду (у якому свою роль відіграв і Реджинальд Меріон «Батя» Меррілл, про що Джон Делеван нещодавно розповів синові), що чинити щось зопалу — це пряма стежка до неправильних рішень і необачних вчинків, та це вже було не важливо. Хоч він і не міркував такими категоріями, та було б справедливо зауважити, що містер Делеван щиро сподівався, коли все це скінчиться, на повторне зарахування до племені Розсудливих.

Спочатку йому здалося, що він дивиться на потрощені рештки камери «Полароїд». Та, певна річ, то лише його розум вимальовував таку картину. Те, що лежало довкола пенька, навіть і приблизно не було схоже на камеру «Полароїд» чи якусь іншу. Усі ті шестерні та коліщатка могли повипадати лише з годинника. Тоді він побачив мультяшну пташку і навіть зрозумів, що то був за годинник. Містер Делеван відкрив рота, щоб запитати Кевіна, чому, на Бога, Баті треба було виносити годинник із зозулею на задвірок, а тоді розкувалдити його. Він знову обміркував усе й вирішив, що, зрештою, про це можна й не питати. Джон Делеван і сам здогадався. Розгадка вказувала на якесь страшне божевілля Меррілла.

Годинник із зозулею треба було на щось повісити. І на чому ж його повісити? Ну так, певна річ, на гак.

Може, той, що стирчить із балки.

Наче тої балки, на якій висів Кевінів «Полароїд».

Тепер він заговорив, і його слова, здавалося, долинали з якоїсь далечіні:

— Що з ним, трясця, не так, Кевіне? Він що, з глузду з’їхав?

— Не з’їхав, — відповів Кевін, і його голос так само, здавалося, долинав із якоїсь далекої відстані, поки вони стояли довкруж пенька, роздивляючись потрощений дзиґар. — Гепнувся з нього. Камера штурхонула.

— Ми маємо її розбити, — сказав містер Делеван. Голос наче долинув до його вух після того, як прозвучали слова.

— Не зараз, — відповів Кевін. — Спершу треба піти до аптечного магазину. Там зараз на них спеціальні знижки.

— Там зараз спеціальні знижки на щ…

Кевін торкнувся до його руки. Джон Делеван поглянув на сина. Кевін підвів голову. Він виглядав наче олень, що зачув полум’я. У ту мить хлопець здавався не так вродливим, як майже божественним. Він був як юний поет перед смертю.