То був результативний рік для нас обох, старих чудиків.

«Чотири сезони» не були запланованою книжкою; вона просто сталася. Чотири повісті, які вона містить, з’являлися з різними інтервалами протягом п’яти років, історії занадто довгі, щоб їх публікувати як оповідання, і занадто короткі, щоб стати окремими книжками. Як і бути пітчером[12] у бейсбольному матчі без хітів[13] чи відбивати в циклі (в одному матчі послідовно бігти до першої, другої, третьої бази і здійснити гоум-ран), то був не так подвиг, як статистичний курйоз. Мене страшенно потішило те, що книгу сприйняли й вона була успішною, але також я відчув укол виразного жалю, коли рукопис нарешті потрапив у видавництво «Viking Press». Я знав, що він класний; а ще знав, що іншої такої книжки мені вже, мабуть, ніколи в житті не опублікувати.

Якщо ви думаєте, що я зараз скажу «Що ж, я помилявся», то мушу вас розчарувати.

Книга, яку ви тримаєте в руках, дуже відрізняється від попередньої. У «Чотирьох сезонах» було три «мейнстримові» повісті й одна — про надприродне; у цій книзі всі чотири історії належать до жанру горор. Загалом і в цілому вони трохи довші за повісті «Чотирьох сезонів» і писав я їх здебільшого впродовж двох років, коли нібито відійшов од справ. Може, вони інакші тому, що породив їх розум, якому забажалося звернутися, принаймні тимчасово, до темряви та її тем.

Наприклад, теми часу й того, як він поволі роз’їдає людське серце. Теми минулого і тіней, які воно відкидає на теперішнє, — тіней, у яких часом ростуть малоприємні штуки, а ховаються ще менш приємні… ховаються і гладшають.

Утім не всі мої зацікавлення змінилися, а більшість переконань тільки зміцніла. Я дотепер вірю в стійкість людського серця й засадничу вагомість любові; досі вірю, що між людьми можуть виникати зв’язки і що ті сутності, які мешкають усередині нас, часом одна одної торкаються. Я до цих пір вірю, що ціна цих зв’язків страхітливо, обурливо висока… і вірю, що здобута цінність набагато вища за ціну, яку необхідно заплатити. І, напевно, я досі вірю, що прийде Білість і знайдеться місце, на якому можна буде дати бій… і боронити те місце до самої смерті. Старомодні зацікавлення й вірування, але я не брехатиму — я досі ними володію. А вони володіють мною.

Ще я досі люблю вдалі історії. Обожнюю слухати і розповідати. Вам, може, й невідомо (чи байдуже), що мені відвалили купу грошви за публікацію цієї книги і двох наступних, але якщо вам відомо (і не байдуже), то також ви повинні знати: за писання цих повістин ніхто мені не заплатив ані цента. Як і все, що стається само собою, акт писання не пов’язаний із валютою. Гроші — крутецька штука, мати їх дуже добре, та коли настає час творити, найкраще — не думати про них надто багато. Це спинить увесь процес.

Мій спосіб розповідати історії теж, здається, трохи змінився (хочеться вірити, що я став вправнішим, але, ясна річ, кожен читач повинен і буде вирішувати це сам), однак цього й слід було очікувати. Коли «Бруверз» здобули вимпел 1982-го, Робін Янт грав на шорт-стопі[14]. Тепер він у центрі поля. Імовірно, це означає, що він став трохи повільнішим… та все одно ловить усе, що відбивають у його бік.

Мене це влаштовує. Цілком і повністю.

Дуже багато читачів цікавиться, звідки приходять історії, і розмірковує, чи вписуються ці оповіді в якусь ширшу схему, яку задумав собі автор. Тому я до кожної повісті долучив коротеньку примітку про те, як вона писалася. Ці примітки можуть вас розважити, але ви не зобов’язані їх читати, якщо не хочете; це, слава Богу, не домашнє завдання, позапланової контрольної не буде.

А насамкінець я, з вашого дозволу, повторю, що дуже радий тут бути, живий-здоровий, і знову розмовляти з вами… і як добре знати, що ви досі там, живі-здорові й чекаєте, коли вже можна буде перенестися деінде — туди, де, можливо, у стін є очі, а в дерев — вуха, і щось страшенно малоприємне нипає на горищі, шукає виходу, щоб спуститися на перший поверх, туди, де люди. Ця істота досі мене цікавить… але нині я думаю, що люди, які слухатимуть чи не слухатимуть, цікавлять мене значно більше.

Поки я не пішов, треба ж вам іще розказати, чим закінчився той бейсбольний матч. «Бруверзи» накостиляли «Ред Сокс». Клеменс відправив Робіна Янта в страйк-аут[15] під час першого виходу Янта на битку… але вже вдруге Янт (котрий, якщо вірити Недові Мартіну, допомагав Ебнерові Даблдею креслити перші лінії фолу) відбив високий дабл від Зеленого Монстра[16] на лівому полі й двічі збігав «додому».

Здається, Робін Янт іще не вийшов з гри.

Так само, як і я.

Бенґор, штат Мейн

Липень 1989 року

Історії навідують мене в різний час, в різних місцях — в машині, в душі, коли гуляю пішки, навіть коли огинаюся на вечірках. Було пару випадків — історії з’явилися до мене в сновидіннях. Але дуже рідко зі мною буває так, щоб я написав щось щойно по тому, як мені прийшла ідея, а «нотатника ідей» я не веду. Не записувати ідей — це досліди з їх самозбереження. Ідей мене навідує багато, але тільки невеличкий відсоток з них дійсно чогось варті, тому я їх усі ховаю до чогось на кшталт ментальної картотеки. Негодящі там згодом саморуйнуються, як та плівка від Центру на початку кожної серії в «Місія неможлива»[17]. З добрими такого не стається. Вряди-годи, коли я відчиняю картотечну шухлядку і зазираю досередини поглянути, що там у ній залишилося, вгору на мене дивиться дрібна жменька історій, і кожна з них має власний яскравий центральний образ.

У «Ленґоліерах» таким образом була жінка, що притискає долоню до тріщини в борту пасажирського авіалайнера.

Марно було самому собі нагадувати про те, що я дуже мало знаю про пасажирські авіалайнери — а я саме так і зробив; та тим не менше, той образ був там присутнім кожного разу, коли я відчиняв картотечну шафку, аби покласти туди чергову ідею. Дійшло до того, що я навіть почав відчувати запах парфумів тієї жінки (то були «Льонвуа»[18]), бачити її зелені очі та чути її уривчасте, перелякане дихання.

Одного вечора, лежачи в ліжку на межі засинання, я збагнув, що та жінка — суща примара.

Пам’ятаю, я сів, скинув ноги на підлогу і ввімкнув світло. Так я просидів якийсь час, ні про що особливо не думаючи… принаймні на поверхні. Утім, під сподом той хлопець, котрий насправді робить за мене цю роботу, вже прибирав робоче місце і готувався знову заводити свою машинерію. Наступного дня я — чи то він — почав писати цю історію. Справа забрала приблизно місяць, і писалася вона найлегше з усіх історій у цій книжці, по ходу викладаючись сама собою, гладенько й природно. Час від часу що немовлята, що історії народжуються на світ майже без болісних переймів, отак явилася і ця історія. Оскільки вона мала певну, подібну до моєї ранішої повісті «Туман», апокаліптичну атмосферу, кожному її розділу я так само надавав заголовок у старомодному стилі рококо. Виринув я з тієї атмосфери майже таким само неушкодженим, яким у неї був поринув… рідкісний випадок.

З мене доволі лінивий дослідник, але цього разу я наполегливо старався виконувати своє домашнє завдання. Три пілоти — Майкл Руссо, Френк Соарес і Даґлас Деймон — допомагали мені ретельно добирати факти й ретельно їх дотримуватися. Вони виявили себе справжніми лицарями, щойно я пообіцяв нічого не зіпсувати.

Чи вийшло в мене все правильно? Сумніваюся. Навіть великий Деніел Дефо уклепався: в «Робінзоні Крузо» його герой роздягається догола, пливе до корабля, з якого нещодавно врятувався… і там наповнює свої кишені речами, яких він потребуватиме, щоб залишитися живим на безлюдному острові. А ще є один такий роман (його назву і автора ми тут милосердно оминемо) про мережу нью-йоркського метро, де письменник вочевидь переплутав кабіни машиністів з кабінками публічних туалетів.