Він підняв долоні, розкинувши руки, немов намагаючись обхопити весь цей безмовний світ, у якому вони опинилися.

— Роздивіться добре довкола, любі мандрівники крізь час. Це минуле. Воно порожнє; воно мовчазне. Це світ — можливо, й всесвіт, — який усім своїм змістом і значенням дорівнює викинутій бляшанці з-під фарби. Я вважаю, ми могли відскочити на абсурдно коротку відстань у часі, можливо, всього лиш на п’ятнадцять хвилин… принаймні, спочатку. Але світ довкола нас, як той годинник, у якого кінчається накрут. Зовнішня інформація для органів чуття тане. Електрика вже зникла. Погода та сама, якою вона була, коли ми зробили стрибок крізь час. Проте, мені здається, що, тимчасом як цей світ втрачає накрут, сам час закручується дедалі тугіше, неначе в спіраль.

— А чи не може це бути майбутнім? — обережно запитав Алберт.

Боб Дженкінс знизав плечима. Раптом він здався дуже втомленим.

— Напевне я не знаю, звичайно — та й звідки мені? — але я так не думаю. Це місце, де ми опинилися, вчувається якимсь старим, дурним, безсилим і безглуздим. Воно вчувається, ну, я не знаю…

Тоді заговорила Дайна. Всі подивилися на неї.

— Воно вчувається завершеним, — стиха промовила вона.

— Так, — сказав Боб. — Дякую вам, любонько. Це саме те слово, яке я нашукував.

— Містере Дженкінс?

— Так.

— Той звук, про який я вам раніше казала? Я чую його знову. — Дайна зробила паузу. — Він наближається.

Всі застигли в мовчанні, з витягнутими обличчями, прислухаючись. Браяну здалося, ніби він щось чує, потім він вирішив, що це стукіт його власного серця. Чи просто уява.

— Я хочу знову сходити до вікон, — раптом сказав Нік. Він переступив через розпластане тіло Креґа, не кинувши вниз навіть погляду, і без зайвих слів вирушив з ресторану.

— Гей! — гукнула Бетані. — Гей, я теж хочу туди піти!

За нею слідом вирушив Алберт, за ним потягнулися й більшість інших.

— А ви як щодо цього? — спитав Браян у Лорел з Дайною.

— Я не хочу, — сказала Дайна. — Мені й тут їх чутно не гірше. — А після паузи додала: — Гадаю, я чутиму їх ще краще, якщо ми скоро не заберемося звідси.

Браян поглянув на Лорел Стівенсон.

— Я залишуся тут, з Дайною, — тихо мовила вона.

— Гаразд, — погодився Браян. — Тримайтесь подалі від містера Тумі.

— Тримайтесь подалі від містера Тумі, — злобно перекривив його Креґ зі свого місця на підлозі. Він із зусиллям вивернув шию і підкотив очі, щоб подивитись на Браяна. — Вам це не минеться, капітане Інґал, я не знаю, яку гру ви тут з вашим приятелем «лаймі»[153] розігруєте, але даремно вам це не минеться. Ймовірно, далі вам доведеться працювати пілотом, який поночі переправляє з Колумбії кокаїн. Принаймні, вам не доведеться брехати своїм друзям, коли похвалятиметеся перед ними, який ви репнутий пілот[154].

Браян хотів було відповісти, та потім передумав. Нік сказав, що цей чоловік, принаймні тимчасово, не при своєму розумі, і Браян подумав, що Нік має рацію. Апелювати до здорового глузду божевільного — і марно, і зайва витрата часу.

— Не хвилюйтесь, ми будемо тримати дистанцію, — заспокоїла Лорел. Вона повела Дайну до одного з маленьких столиків і сіла там разом з нею. — І з нами все буде гаразд.

— Добре, — сказав Браян. — Кричіть, якщо він намагатиметься звільнитися.

Лорел блідо усміхнулася:

— Можете бути певні.

Браян нахилився, перевірив скатерки, якими Нік зв’язав руки Креґу, а потім пішов через чекальну залу, щоб приєднатися до інших, які вже стояли в ряд перед віконною стіною від стелі до підлоги.

Йому стало чутно ще до того, як він перетнув чекальну залу, а коли приєднався до інших, уже неможливо було повірити, що це просто якась слухова галюцинація.

«Слух у тієї дівчинки дійсно надзвичайний», — подумав Браян.

Звук був дуже слабеньким — для нього принаймні, — але існував насправді і, схоже, надходив зі сходу. Дайна казала, що він схожий на щойно залиті молоком рисові пластівці. Браяну він здався більш схожим на потріскування атмосферних розрядів у радіоефірі — винятково неприємних розрядів, як під час високої сонячної активності. З Дайною він погоджувався в одному; звучить це лиховісно.

Він відчув, як у відповідь на цей звук у нього на потилиці відстовбурчується волосся. Він подивився на своїх супутників і на всіх обличчях побачив ідентичний вираз боязкої тривожності. Нік контролював себе найкраще, а та юна дівчина, що ледь не ухилилася від спуску сковзанкою — Бетані, — мала найглибше переляканий вигляд. Але всі вони чули в тому звуку однакове.

Лихо.

Щось лихе наближається. Поспішаючи.

До нього обернувся Нік:

— Що ви про це думаєте, Браяне? Є якісь ідеї?

— Ні, — відповів Браян. — Жодної, бодай крихітної. Усе, що я знаю, — це єдиний звук у цьому місті.

— Воно поки ще не в місті, — зауважив Дон, — але, думаю, буде. Хотілося б мені знати, скільки це забере часу.

Вони знову затихли, прислухаючись до рівномірного потріскування з шипінням на сході. І Браян подумав: «Здається, я майже впізнаю цей звук. Не пластівці в молоці, не атмосферні розряди в радіоефірі, але… що? От якби цей звук не був таким ледь чутним…»

Але йому розхотілося його впізнавати. Він раптом це усвідомив, і то дуже сильно. Він зовсім не хотів його знати. Цей звук до глибини кісток заповнив його огидою.

— Ми мусимо забиратися звідси! — оголосила Бетані. Голосом гучним і тремтячим.

Алберт обняв її за талію, і вона вчепилася в його руку обома своїми. Вчепилася з панічною силою.

— Ми мусимо забиратися звідси просто зараз же!

— Так, — промовив Боб Дженкінс. — Вона права. Цей звук… Я не знаю, що воно таке, але воно жахливе. Ми мусимо забратися звідси.

Всі дивилися на Браяна, і він подумав: «Схоже, я знову капітан. Проте, ненадовго».

Бо вони не розуміли. Навіть Дженкінс не зрозумів, якими б стрункими не були його попередні висновки, що їм нікуди тікати. Що б не утворювало того звуку, воно рухалося своїм шляхом, і це не мало значення, бо всі вони так і залишатимуться тут, коли воно з’явиться. Звідси не було виходу. Він зрозумів, чому так, якщо навіть цього не розуміє ніхто інший… і Браян Інґал раптом збагнув, як мусить почуватися тварина, що потрапила в пастку і чує рівномірне гупання кроків мисливця, який наближається.

Браян обернувся подивитися на письменника:

— Ви кажете, ми мусимо забиратися звідси, так?

— Так. Я вважаю, ми мусимо зробити це якомога швидше…

— А куди ви пропонуєте нам вирушити? Атлантик-Сіті? Маямі-Біч? Клаб-Мед?[155]

— Ви припускаєте, капітане Інґал, що нема такого місця, куди нам варто податися? Я думаю — я маю надію, — ви помиляєтеся щодо цього. У мене є певна ідея.

— Яка саме?

— Хвилиночку. Спершу дайте мені відповідь на одне питання. Ви зможете дозаправити літак? Ви зможете це зробити попри те, що тут немає електрики?

— Думаю, що зможу, так. Скажімо, за допомогою кількох міцних чоловіків зможу. І що тоді?

— Тоді ми знову злетимо, — сказав Боб.

Крихітні бісеринки поту виступили на його карбованому глибокими зморшками обличчі. Вони були схожими на краплі прозорої олії.

— Цей звук — цей хрускіт — надходить зі сходу. Та проріха в часі трапилася за кілька тисяч миль на захід звідси. Якщо ми повернемося назад тим самим курсом… ви зможете це зробити?

— Так, — підтвердив Браян.

Він залишив ДСУ працювати, а це означало, що інерціальна навігаційна програма в комп’ютері збереглася. Ця програма — точний журнал їхнього польоту від моменту, коли літак рейсу № 29 відірвався від землі в Південній Каліфорнії, до того моменту, коли він сів у Центральному Мейні. Одне натискання кнопки дасть завдання комп’ютеру прокласти цей же курс у зворотному напрямку; натискання іншої кнопки, коли вони вже будуть у повітрі, накаже автопілоту дотримуватися його в польоті. Інерціальна навігаційна система «Теледайн»[156] відтворить їхню подорож до щонайменших відхилень градусів.