Нік хитнув головою, поглянувши на Дона — той якраз повернувся з парою різницьких ножів.

— Ви обидва, чітко дотримуйтеся ваших пріоритетів. Ваша місія не в тому, щоб вхопити містера Тумі й притягти його до відповідальності. Ваша робота полягає в тому, щоби знайти ноші і якомога швидше принести їх сюди. Нам треба забиратися звідси.

Дон простягнув Алберту один з ножів, але той похитав головою і подивився на Руді Воріка.

— Можна мені натомість скатертину?

Дон подивився на Алберта так, ніби той сказився.

— Скатертину? Навіщо, заради Бога?

— Я покажу.

Алберт стояв на колінах біля Дайни, тепер він підвівся і вирушив за стійку. Почав роззиратися там, не знаючи точно, що саме шукає, але впевнений, що впізнає ту річ, щойно її побачить. Так і сталося. Засунутий вглиб, на полиці знайшовся старомодний двоскибковий тостер. Хлопець його дістав, висмикнув штепсель з розетки, а повернувшись туди, де його чекали інші, туго обмотав шнур навкруг тостера. Він розстелив скатертину і поклав тостер на одному з її кутів. Потім двічі перекинув тостер, загортаючи його в скатертину, наче якийсь різдвяний подарунок.

По кутах Алберт змайстрував тугі вузли «заяче вухо», створивши капшук. Коли він вхопив вільний кінець скатертини й підвівся, загорнутий тостер перетворився на каменюку в швигалці.

— Коли я був малим, ми любили гратися в Індіану Джонса, — сказав Алберт сором’язливо. — Я тоді зробив собі щось на зразок оцього й уявляв, ніби це в мене такий батіг. Одного разу ледь не зламав руку моєму брату Дейвіду. Я впакував у старе покривало противагу з віконного шнура, яку знайшов у гаражі. З дурості, гадаю. Я не знав, як сильно такою штукою можна вдарити. За це я отримав пекельної прочуханки. Може, на вигляд воно ніби дурня, але насправді працює ця штука доволі добре. Завжди працювала, принаймні.

Нік дивився на саморобну зброю Алберта з сумнівом, але не сказав нічого. Якщо серед темряви на нижньому поверсі Алберт почуватиметься комфортніше з загорнутим у скатертину тостером, хай буде так.

— Ну, тоді гаразд. Тепер ідіть, знайдіть ноші й принесіть їх сюди. Якщо їх не знайдеться там, де ті «Послуги аеропорту», пошукайте ще десь. Якщо ви нічого не знайдете протягом п’ятнадцяти хвилин — ні, призначимо десять, — просто повертайтесь сюди і понесемо її так.

— Цього не можна робити! — стиха скрикнула Лорел. — Якщо почнеться внутрішня кровотеча…

Нік скинув знизу на неї очима:

— Там уже є внутрішня кровотеча. А десять хвилин, я гадаю, це максимальний час, який ми можемо приділити цій справі.

Лорел розтулила було рота, щоб відповісти, заперечити, але її зупинив хрипкий шепіт Дайни:

— Він правий.

Дон засунув лезо ножа собі за пояс.

— Ходімо, синку, — сказав він.

Вони перетнули залу разом і вирушили вниз по ескалатору на перший поверх. Дорогою Алберт намотав кінець зарядженої скатертини собі на руку.

Нік знову повернувся увагою до дівчинки на підлозі:

— Як ти почуваєшся, Дайно?

— Дуже боляче, — слабенько промовила Дайна.

— Так, звичайно, це так. І я боюся, від того, що я збираюся зробити, заболить набагато дужче, принаймні на кілька секунд. Але цей ніж у тебе в легенях, і його треба витягти. Ти ж це розумієш, правда?

— Так. — Її темні, незрячі очі дивилися на нього. — Страшно.

— Мені теж, Дайно. Мені теж. Але це необхідно зробити. Ти в грі?

— Так.

— Хороша дівчинка. — Нік нахилився й ласкаво поцілував її в щоку. — Така хороша, хоробра дівчинка. Це недовго, даю обіцянку. Я хочу, щоб ти лежала якомога сумирніше, Дайно, і намагалася не кашляти. Ти мене розумієш? Це дуже важливо. Намагайся не кашляти.

— Я намагатимуся.

— Може трапитися такий момент, коли ти відчуєш, що не можеш дихати. Може бути навіть таке відчуття, ніби ти здуваєшся, як проколена шина. Це лячне відчуття, серце моє, й відтак тобі може схотітися ворухнутися або скрикнути. Ти не повинна цього робити. І не повинна кашляти.

Дайна відповіла щось, чого ніхто не дібрав.

Нік глитнув, швидким порухом руки витер піт собі з лоба й обернувся до Лорел.

— Складіть дві з отих скатертин у квадратні тампони. Якомога товстіші. Станьте на коліна поруч зі мною. Якомога ближче. Воріку, зніміть з себе ремінь.

Руді вмент почав виконувати наказ.

Нік знову перевів очі на Лорел. Знову вона була вражена, і цього разу не без приємності, наснагою в його погляді.

— Я візьмуся за ручку ножа і потягну. Якщо він не пробив їй ребро — а судячи з позиції ножа, я так не думаю, — він мусить витягтися одним плавним рухом. У ту ж мить, як він вийде, я відсунуся, даючи вам вільний доступ до зони грудей дівчинки. Ви зразу ж кладете один тампон на рану й тиснете. Тиснете сильно. Не бійтеся зробити їй боляче чи передавити їй груди так, що вона не зможе дихати. У неї щонайменше одна перфорація легень, а я закладаюся, що там пара пробоїн. Саме вони нас мусять турбувати. Ви зрозуміли?

— Так.

— Коли накладете свій тампон, я її трохи підніму проти вашого тиску. Якщо ми побачимо кров у неї на спині, містер Ворік підсуне під неї другий тампон. І тоді, щоб обидва тампони трималися на свої місцях, ми обперезаємо їх ременем містера Воріка. — Він поглянув вгору на Руді. — Коли я гукну, щоб подавали його, зразу подавайте. Не змушуйте мене просити вас двічі.

— Не буду.

— Вам достатньо добре видно, Ніку, щоб таке зробити? — спитала Лорел.

— Гадаю, так, — відповів Нік. — Сподіваюсь, що так. — Він знову подивився на Дайну. — Готова?

Дайна щось мурмотнула.

— Гаразд, — промовив Нік. Він зробив глибокий вдих, а потім випустив повітря. — Допоможи мені, Боже.

Він обвив своїми витонченими, довгими пальцями рукоять ножа, наче гравець, що стискає в руках бейсбольного кия. Потягнув. Дайна пронизливо закричала. Величезний згусток крові вивергнувся з її рота. Лорел стояла на колінах, напружено нахилившись вперед, і раптом їй в обличчя плеснуло кров’ю Дайни. Вона відсахнулась.

— Ні! — гаркнув на неї, не обертаючись, Нік. — Не сміти мені тут грати маніжну цяцю! Навіть не смійте!

Лорел знову нахилилась вперед, векаючи і здригаючись. Лезо — тьмяно блискотливий сріблястий трикутник у глибокому мороці — вийшло з грудей Дайни й замерехтіло перед ними. Груди сліпої дівчинки здійнялися й опали, почувся несьогосвітній, високий свист — це рана всмоктувала повітря.

— Нумо! — гаркнув Нік. — Натискайте! Якомога сильніше!

Лорел нахилилася вперед, лише на мить вона побачила, як кров рине з діри в грудях Дайни, і враз рану вже було накрито. Тампон зі скатерки під її долонями майже відразу став теплим і вологим.

— Сильніше! — гримнув на неї Нік. — Тисніть сильніше! Запечатуйте її! Запечатуйте рану!

Тепер Лорел зрозуміла, що люди мали на увазі, коли говорили про повну нервову зруйнованість, тому що сама почувалася на її межі.

— Я не можу! Я зламаю їй ребра, якщо…

— Нахер її ребра! Ти мусиш запечатати рану!

Уклякла на колінах Лорел хитнулась вперед і перенесла всю свою вагу собі на руки. Тепер вона відчувала, як між пальців їй просочується рідина, хоча складений нею зі скатертини тампон був товстим.

Англієць відкинув ніж кудись вбік і нахилився вперед, ледь не торкаючись своїм обличчям обличчя Дайни. Очі дівчинки були заплющені. Він відкотив одну повіку.

— Я думаю, вона нарешті знепритомніла, — сказав він. — Не можу сказати напевне, бо в неї такі незвичайні очі, але сподіваюся на небеса, що це так. — На лоба йому впало волосся. Він нетерпляче відкинув його назад посмиком голови і подивився на Лорел. — Ви добре працюєте. Так і продовжуйте, гаразд? Я зараз її піднімаю. Продовжуйте натискати, коли я це робитиму.

— Так багато крові, — простогнала Лорел. — Їй її вистачить?

— Не знаю. Продовжуйте натискати. Готові, містере Ворік?

— Ой, Боже, гадаю, так, — прохрипів Руді Ворік.

— Добре. Починаємо.

Нік просунув долоні Дайні під праву лопатку і скривився.