— Дякую тобі, — озвалась вона і поклала голову йому на плече. — Мені це було потрібно.

— Ну, якщо тобі стане знову потрібно, просто скажи, — промовив Алберт.

Вона підняла на нього очі, повеселішала.

— Тобі потрібно, щоб я ще й казала, Алберте?

— Гадаю, ні, — процідив Аризонський Юдей і повернувся до справи.

Дорогою до кабіни Нік зупинився побалакати з Бобом Дженкінсом — вкрай неприємна думка навідала його і він хотів обговорити її з письменником.

— Як ви гадаєте, можуть бути якісь з тих створінь тут, у небі?

Боб на мить задумався.

— Судячи з того, що ми побачили там, у Бенгорі, я б так не думав. Проте наразі важко сказати, хіба не так? У такій ситуації всі варіанти ймовірні.

— Так. Я теж так вважаю. Всі варіанти ймовірні. — Нік на хвилю замислився. — А як щодо цієї вашої проріхи в часі? Не бажали б ви оцінити наші шанси на те, що ми знайдемо її знову?

Боб Дженкінс спроквола похитав головою.

Ззаду них заговорив Руді Ворік, збентеживши їх обох.

— От мене ви не питаєтеся, але я висловлю свою думку все одно. Я покладаю наші шанси як один проти тисячі.

Нік обдумав цю заяву. За якусь мить рідкісна, промениста усмішка розквітла на його обличчі.

— Зовсім непогані шанси, — сказав він. — Зовсім непогані, якщо зважати на альтернативу.

Менш ніж через сорок хвилин блакитний колір неба, в якому рухався літак, почав глибшати. Воно поступово перетворилося на індигове, а потім на бузкове. Сидячи в кабіні, стежачи за своїми приладами і мріючи про чашку кави, Браян згадав одну стару пісню: «Коли бузкові сутінки… спадають на сонні садові огорожі».[167]

Жодних огорож тут, угорі, не було. Але в піднебессі Браян уже побачив перші крижані крихти зірок. Було щось обнадійливе і заспокійливе в цих древніх сузір’ях, які одне по одному проявлялися на своїх старих місцях. Він не знав, як вони можуть залишатися тими самими, коли так багато іншого було так брутально понівечено, але дуже зрадів, що вони є.

— А воно дедалі швидшає, чи не так? — промовив Нік у нього за спиною.

Браян розвернувся в кріслі до нього обличчям.

— Так. Швидшає. Невдовзі «дні» і «ночі» почнуть пробігати зі швидкістю клацання затвора фотоапарата, я гадаю.

Нік зітхнув:

— І тепер у нас найважча частина, хіба не так? Ми чекаємо, що трапиться. І трішки молимося, як я здогадуюся.

— Це не завадить. — Браян зміряв Ніка Гопвела довгим поглядом. — Я летів у Бостон, тому що моя колишня дружина загинула в безглуздій пожежі. Дайна летіла, тому що якась кліка лікарів пообіцяла їй пару нових очей. Боб летів на фанатський форум. Алберт — у музичний коледж, Лорел — у відпустку. А навіщо в Бостон летіли ви, Ніку? Розкривайтеся.

Нік довго дивився на нього, вагався, а потім розсміявся.

— Ну, чому б і ні? — відповів він з запитальною інтонацією.

Але Браян не був таким дурником, щоб повірити, ніби це запитання адресовано йому.

— Яке має значення класифікація «цілком таємно», коли ти щойно бачив, як банда смертоносних грибів-дощовиків згортає цей світ, неначе старий килим, — промовив Нік і знову засміявся. — Сполучені Штати аж ніяк не монополізували ринок підступних інтриг і таємних операцій, — повідомив він Браяну. — Ми, «лаймі», вже забули більше бридких пустощів, аніж ви, «джонні», їх будь-коли знали. Ми такого намутили в Індії, Південній Африці, Китаї і в тій частині Палестини, яка тепер зветься Ізраїлем. В останньому випадку ми почали мірятися, в кого довший, не з тими пацанами, авжеж? Тим не менше, ми, британці, щиро віримо в доречність плаща й кинджала, а легендарна «МІ-5»[168] починається саме там, де закінчуються її прерогативи. Браяне, я прослужив вісімнадцять років у збройних силах, останні п’ять з них займався спецопераціями. За цей час виконував різноманітну роботу, інколи невинну, інколи надзвичайно бридку.

За бортом тепер уже настала повна темрява і зірки мерехтіли, наче блискітки на довгій вечірній сукні.

— Я був у Лос-Анджелесі — просто у відпустці, — коли зі мною зв’язалися і наказали летіти в Бостон. І то надзвичайно терміново, а я після чотирьох днів із заплічником по Сан-Габріелях[169] фактично падав від втоми. Тому-то я так міцно й спав, коли трапилася Подія нашого містера Дженкінса. Розумієте, в Бостоні є одна людина… чи була… чи буде (подорож у часі к бісу руйнує й старі часові форми дієслів, чи не так?)… певного рівня політик. Парубок того типу, що з величезною енергійністю перетирають-рухають справи за лаштунками. Цей чоловік — назву його О’Бенйоном у цій нашій розмові — дуже багатий, а також активний прихильник Ірландської республіканської армії, Браяне. Він уже спрямував мільйони доларів на те, що дехто полюбляє називати улюбленою благодійною справою бостонців, тож на його руках вельми багато крові[170]. Не тільки британських солдатів, але також дітей на шкільних подвір’ях, жінок в автоматичних пральнях і немовлят, яких просто в їхніх колясках вибухами рознесло на шматки. Він певною мірою ідеаліст найнебезпечнішого типу: той, хто ніколи не побачить бійню на власні очі, той, хто ніколи не побачить відірвану ногу в риштаку, а отже, нездатний переглянути власні дії у світлі такого досвіду.

— Вам загадали вбити цю людину, О’Бенйона?

— Ні, якщо не буду конче змушений, — спокійно сказав Нік. — Він вельми багатий, але це не єдина проблема. Він тертий політикан, розумієте, і дотягується до багатьох важелів, окрім того, яким він вимішує те вариво в Ірландії. Має чимало друзів в Америці, а дехто з його друзів є також і нашими друзями… така вже природа політики; така собі гра в мотузяну колисочку для кицьки, що її сплітають люди, більшості з яких місце в кімнатах з гумовими стінами. Вбивство містера О’Бенйона було б величезним політичним ризиком. Але він має кралю-коханку на стороні. Її мені й було загадано вбити.

— Як попередження, — промовив густим, завороженим голосом Браян.

— Так. Як попередження.

Майже ціла хвилина минула, а ці двоє чоловіків так і сиділи в кабіні, дивилися одне на одного. Єдиним звуком залишалося сонне дудоніння реактивних двигунів. Очі в Браяна були ошелешеними і якимись дуже юними. Нік мав просто стомлений вигляд.

— Якщо ми з цього виберемося, — нарешті заговорив Браян, — якщо ми повернемося назад, ви доведете цю справу до кінця?

Нік похитав головою. Він зробив це неспішно, але з великою рішучістю.

— Я здогадуюся, друзяко мій щирий, що зі мною відбулося те, що панове адвентисти називають перетворенням душі. Годі вже Ніколасу, синові місіс Гопвел, нічних підкрадань чи ліквідаційних завдань. Якщо ми з цього виберемося — це сподівання, яке я поки що вважаю доволі хистким, — гадаю, піду у відставку.

— І що будете робити?

Нік пару секунд задумливо дивився на Браяна, а потім сказав:

— Ну… сподіваюся, я міг би брати уроки пілотування.

Браян вибухнув реготом. За мить до нього приєднався й Ніколас, син місіс Гопвел.

За тридцять хвилин потому в пасажирський салон «Боїнга» почало просочуватися світанкове світло. Хвилини через три вже мусив настати пізній ранок; за п’ятнадцять хвилин — полудень.

Лорел озирнулася і побачила, що незрячі очі Дайни розплющені.

А чи вони зовсім незрячі? Щось таке було в них, щось таке поза визначеннями, що змусило Лорел стрепенутися. Вона відчула, як у неї вповзає почуття незнаного благоговіння, почуття майже на межі зі страхом.

Вона потягнулася й ласкаво взяла Дайну за руку.

— Не намагайся говорити, — стиха сказала вона. — Якщо ти не спиш, Дайно, не намагайся говорити — просто послухай. Ми в повітрі. Ми летимо назад, і з тобою все буде гаразд — я тобі це обіцяю.