— Правда є правда, а справедливість є справедливість. Найперше, що треба зробити, — показати тобі, що я міцно тримаю тебе за одне місце і тобі вже не викрутитися з цього неподобства так, як ти все життя виходив сухим із води. Оце найперше. — Він порожнім поглядом глипнув на Морта через вікно у дверцятах водія. — А друге, — сказав він, — це справжня причина, чому я приїхав.

— І яка ж вона? — мимоволі вихопилося в Морта. То було дивно і бісило навіть не трохи, а дуже, однак до нього в душу знову заповзало безжальне відчуття провини, неначе він справді зробив те, у чому звинувачував його цей сільський бовдур.

— Про це ми поговоримо, — відповів Шутер і рушив на своєму пристаркуватому універсалі вперед. — А поки що подумай, що є правда, а що — справедливість.

— Та ви ненормальний! — закричав Морт, але Шутер уже котив по Лейк-драйв у той бік, де вулиця вливалася в трасу 23.

Морт дивився йому вслід, аж поки універсал не зник із поля зору, а потім повільно побрів додому. І що ближче він підходив до будинку, то більше порожнів його розум. Лють і страх вивітрилися. Йому просто було холодно, навалилася втома, а ще — туга за шлюбом, якого більше не було, а за теперішніми відчуттями — не було взагалі ніколи.

Телефон задзеленчав, коли він був уже на середині під’їзної доріжки, що бігла крутим схилом від Лейк-драйв до будинку. Морт припустив бігцем, знаючи, що не встигне, але помчав усе одно, кленучи себе за дурнувату реакцію. От вам і собаки Павлова!

Він саме відчинив ґратчасті двері й вовтузився з клямкою внутрішніх, коли телефон змовк. Увійшовши, Морт пристукнув за собою двері й подивився на апарат, що стояв на маленькому антикварному столику, який Емі притягла з блошиного ринку в Меканік-Фоллз. Тієї миті йому легко уявилося, що телефон відповідає йому промовистим поглядом, ледве стримуючи пластмасову нетерплячість: «Не питайте, бос, я не створюю новин, я лише про них розповідаю». Морт подумав, що йому слід купити ту машинку, яка записує повідомлення… а може, й ні. Добре це обміркувавши, він дійшов висновку, що телефон не належить до його улюблених пристроїв. Якщо ти справді потрібен людям, вони рано чи пізно знову наберуть твій номер.

Морт зробив собі сендвіч і насипав у миску супу, але зрозумів, що їсти не хочеться. Він почувався самотнім, нещасним і трохи хворим — тому що Шутер заразив його своїм божевіллям. Тож не надто здивувався, що після всього цього захотілося спати. Тужливими поглядами він став подивлятися на канапу.

«Добре, — прошепотів йому внутрішній голос. — Проте пам’ятай: ти можеш втікати, але не зможеш сховатися. Коли прокинешся, ця херня все ще буде на місці, вона нікуди не подінеться».

Воно-то так, подумав він, зате через якийсь час це все зникне, щезне, порине в благословенне небуття. Про короткотермінові рішення можна було напевно сказати тільки одне: це краще, ніж нічого. Він вирішив, що зателефонує додому (розум уперто вважав будинок у Деррі домом, і Морт підозрював, що ця обставина зміниться ще не скоро), попросить Емі знайти примірник «ЕКММ», у якому є «Сезон сівби», й надіслати експрес-поштою. А потім на кілька годин придавить подушку на канапі. Прокинеться в годині о сьомій, з новими силами піде в кабінет і напише ще трохи якоїсь лабуди.

«З таким ставленням ти нічого, крім лабуди, й не напишеш», — докірливо мовив йому внутрішній голос.

— Іди нахер, — відповів йому Морт. Однією з переваг самотнього життя, як на його погляд, було те, що ти можеш скільки душа забажає розмовляти сам із собою вголос і ніхто не поцікавиться, чи ти, бува, не збожеволів.

Він підняв трубку і набрав номер Деррі. Слухав, як поклацують сигнали міжміського з’єднання, і врешті почув найнеприємніші з усіх телефонних звуків: та-та-та — зайнято. Емі з кимось висіла на телефоні, а коли вже Емі це діло починала, то розмова могла затягнутися на багато годин. А то й днів.

— Ну охрініти, як чудово! — вигукнув Морт і спересердя кинув трубку на важіль, та так сильно, що аж теленькнув дзвінок апарата.

Ну — і що тепер, дрібното?

Морт подумав, що можна подзвонити Ізабель Фортін, сусідці, що жила на іншому боці вулиці, але зненацька це видалося йому непосильною працею, а до всього, ще й гемороєм. Ізабель і без того так захопилася їхнім з Емі розлученням, що в її бурхливій діяльності бракувало хіба що знімання домашнього відео. А до того ж було вже по п’ятій, і журнал не вирушить поштовими каналами, що з’єднували Деррі й Ташмор, до завтрашнього ранку, байдуже, коли його сьогодні відправити. Він спробує набрати Емі трохи згодом, увечері, а якщо лінія знову буде зайнята (або Емі доти ще не покладе слухавки, що цілком можливо), то він тоді все-таки подзвонить Ізабель і попросить переказати повідомлення. А поки що сиренина пісня, яку співала йому канапа у вітальні, була надто солодкою, щоб їй не піддатися.

Морт витяг дріт телефону з гнізда (тому, хто намагався до нього пробитися, коли він саме йшов доріжкою, доведеться ще трохи зачекати, будь ласка й красно дякую) і неквапливим кроком пішов у вітальню.

Він поклав подушки в знайоме положення: одна — за головою, друга — під шию, і подивився на озеро, поверхнею якого до призахідного сонця тяглася довга й видовищна золотава доріжка. «Мені ще ніколи в житті не було так самотньо і так безмежно страшно», — з неабияким подивом для себе подумав він. А тоді повіки неспішно зімкнулися над очима, трохи налитими кров’ю, і Морт Рейні, справжнє жахіття для якого було ще попереду, заснув.

Йому наснилося, що він у школі, у класній кімнаті.

Клас був знайомим, хоча звідки, він точно сказати не міг. І в цьому класі він був із Джоном Шутером. На згині ліктя в Шутера висіла торба для харчів. Той витяг із неї апельсин і задумливо підкинув його в руці. Дивився він у Мортів бік, але не на самого Морта; його погляд, здавалося, прикипів до чогось понад Мортовим плечем. Розвернувшись, Морт побачив шлакобетонну стіну, дошку й двері з молочно-білим склом у горішній половині. За кілька секунд він зумів розібрати на склі напис задом наперед.

ВІТАЄМО В ШКОЛІ ПОТУЖНИХ СТУСАНІВ

проголошував він. Прочитати напис на дошці було легше.

СЕЗОН СІВБИ

Оповідання Мортона Рейні

Зненацька щось просвистіло в Морта над плечем, ледь-ледь не влучивши в голову. Апельсин. Морт зіщулився, й апельсин гупнув у дошку, репнув, наче гнилий, і забризкав кривавими нутрощами те, що на ній було написано.

Він розвернувся до Шутера.

«Годі!» — закричав дрижачим сварливим голосом.

Шутер знову засунув руку в торбу.

«Що таке? — спитав він спокійно й суворо. — Хіба ти не впізнаєш криваві апельсини одразу ж, коли їх бачиш? Що ж ти за письменник такий?»

І жбурнув іще один. Той забризкав багрянцем Мортове ім’я та повільно поплив стіною додолу.

«Не треба більше!» — пронизливо заверещав Морт, але рука Шутера поволі й невблаганно пірнула в торбу. Довгі зашкарублі пальці встромилися в шкірку видобутого апельсина; бісерини крові проступили на помаранчевій шкірці.

Не треба! Не треба! Будь ласка! Не треба! Я зізнаюся, зізнаюся в усьому, в усьому, тільки зупиніться! Що завгодно, тільки перестаньте! Ви тільки

перестаньте, тільки перестаньте…

Він падав.

Морт ухопився за край канапи якраз вчасно, щоб урятуватися від короткочасної й, напевне, болючої мандрівки на підлогу вітальні. Відкотився до спинки канапи й кілька секунд просто лежав, ухопившись і міцно тримаючись за диванні подушки, тремтячи й силкуючись втримати за обскубаний хвіст рештки сновидіння.

Щось там було про класну кімнату, і криваві апельсини, й школу потужних стусанів. Але навіть це вже розвіювалося, а решта сну вже забулася, не лишивши й сліду. Хай що воно було, все відбувалося ніби насправді. Сон був аж занадто реальним.

Урешті Морт розплющив очі, але роздивитися щось було марно; він проспав ще довго після заходу сонця. Усе тіло жахливо затерпло, особливо там, де шия з’єднувалася з хребтом, тож Морт запідозрив, що спав він щонайменше чотири години, а то й усі п’ять. Обережно, навпомацки, відшукав вимикач на стіні вітальні, на диво спромігшись уникнути зіткнення з восьмикутним кавовим столиком і його скляною стільницею (він завжди здогадувався, що столик був істотою напіврозумною і схильною одразу після настання темряви переходити з місця на місце, щоб зручніше було підсікати Мортові ноги), а потім пішов у парадний хол, аби знову набрати номер Емі. Дорогою він позирнув на годинник. Була чверть на одинадцяту. Морт проспав понад п’ять годин… і не вперше. Та йому навіть не доведеться розплачуватися за це, неспокійно борсаючись у простирадлах до ранку, як це бувало раніше; він засне відразу ж, як голова торкнеться подушки в спальні.