Морт уявив, як у порожньому будинку розривається телефон, і змусив себе побігти підтюпцем.

Шутер не дзвонив.

Хвилини тяглися, мов ірисова цукерка, а Шутер усе не дзвонив. Морт тривожно міряв кроками будинок, куйовдячи собі волосся і смикаючи його. Мабуть, так само наркоман чекає на дилера, подумалося йому.

Двічі він вирішував, що не треба чекати, й підходив до телефону, щоб подзвонити в поліцію — не старому Дейвові Ньюсому і навіть не шерифові округу, а в поліцію штату. Морт дотримуватиметься давньої в’єтнамської аксіоми: убивай їх усіх, а Господь посортує. А чом би й ні? У нього добра репутація, врешті-решт; він шанований член двох мейнських громад, а Джон Шутер…

А хто такий, власне, Джон Шутер?

У думках зродилося слово «фантом».

Слова «облудний вогник» зринули також.

Але зупинило його не це. Зупинила його жахлива певність, що Шутер намагатиметься додзвонитися, поки сам Морт займатиме лінію… що Шутер почує сигнал «зайнято», повісить трубку і більше ніколи Морт не одержить від нього жодних звісток.

За чверть четверта почало дощити — дощ падав рівний, спокійний, холодний і тихий, зітханням проливаючись із білого неба, барабанячи по даху й твердому листі дерев довкола будинку.

За десять четверта телефон ожив. Морт підскочив до нього.

Дзвонила Емі.

Вона хотіла поговорити про пожежу. Емі хотіла поговорити про те, яка вона нещасна, і не тільки вона, а вони обоє. Емі хотіла розказати йому, що Фред Еванс, слідчий страхової компанії, досі перебуває в Деррі, досі копирсається на місці, досі розпитує про все: від нещодавнього огляду електропроводки до того, хто мав ключі від винного погреба. І Тед каже, що мотиви в нього підозрілі. Емі хотіла, щоб Морт разом із нею подумав, чи все було б зовсім інакше, якби вони мали дітей.

На все це Морт відповідав якомога люб’язніше, але, поки з нею розмовляв, його не полишало відчуття, що час — прайм-тайм дня ближче до вечора — збігає. Він ледь не божеволів од хвилювання через те, що Шутер подзвонить, почує «зайнято» і вчинить якесь нове звірство.

Врешті-решт, Морт сказав єдине, що могло її змусити покласти трубку: якщо він найближчим часом не дійде до туалету, буде аварія.

— Це через випивку? — стурбовано спитала вона. — Ти пив?

— Скоріше через сніданок. Слухай, Емі, я…

— У Бові?

— Так, — він щосили старався зробити так, щоб голос звучав здавлено від болю й зусиль. Та, правду кажучи, він і почувався здавленим. Комедія була ще та, якщо подумати. — Емі, правда, я…

— Господи, Морте, та в неї найбрудніший гриль у всьому місті. Йди. Я пізніше передзвоню, — у трубці стало глухо. Він поклав її на важіль, кілька секунд постояв поряд, і тут, на його превеликий подив і переляк, вигадана скарга стала реальністю: кишки скрутило в болісний вузол.

Він помчав у туалет, на бігу розщібаючи пасок.

Устигнути було важко, але йому це вдалося. Він сидів на унітазі у густих випарах власних відходів життєдіяльності, зі спущеними додолу штаньми, переводячи дух… коли знову задзеленчав телефон.

Морт пружиною злетів догори, немов чортик із табакерки, хвацько хряснувшись коліном об умивальний столик, і побіг — однією рукою притримуючи штани й дрібочучи, як дівчина в довгій тісній спідниці. Ізсередини його проймало ганебне відчуття власної нещасності (я-не-встиг-підтертися). Він здогадувався, що таке траплялося з усіма, але йому раптом стало зрозуміло, що досі він іще не читав про це в книжці — у жоднісінькій, за весь час.

О, життя — це справжня комедія.

Цього разу дзвонив таки Шутер.

— А я тебе бачив, — сказав він. Спокійним і безтурботним, як завжди, голосом. — Там, де я їх залишив. З тобою наче тепловий удар скоївся, от тільки ж не літо зараз.

— Чого тобі треба? — Морт притулив трубку до іншого вуха. Штани знову сповзли до щиколоток. Він їх відпустив і стояв, відчуваючи, що гумка сімейних трусів обтягує шкіру десь між колінами й сідницею. Яка крута авторська фотографія могла б із цього вийти, подумав він.

— Я хотів тобі до лоба приліпити записку, — мовив Шутер. — Але передумав, — помовчавши, він додав із ледь прихованим презирством: — Тебе надто легко перелякати.

— Чого тобі треба?

— Пане Рейні, я ж тобі вже казав. Я хочу оповідання замість того, яке ти в мене вкрав. Хіба ти ще не готовий із цим згодитися?

Так — скажи йому «так»! Скажи йому що завгодно, земля пласка, Джон Кеннеді та Елвіс Преслі живі-здорові й грають зараз на Кубі дуетом на банджо, Меррілл Стріп — трансвестит, скажи йому БУДЬ-ЩО…

Але він не схотів.

Раптом увесь гнів, і фрустрація, і жах, і збентеженість вирвалися з нього протяглим виттям.

— Я НЕ КРАВ! НЕ КРАВ! ТИ ПСИХ, І Я МОЖУ ЦЕ ДОВЕСТИ! У МЕНЕ Є ЖУРНАЛ, ТИ, УШЛЬОПОК! ТИ ЧУЄШ? У МЕНЕ Є КЛЯТИЙ ЖУРНАЛ!

Відповіддю йому була відсутність відповіді. На лінії було тихо і глухо, навіть віддалене бурмотіння примарних голосів не порушувало цієї рівної темряви, схожої на ту, що підкрадалася до панорамного вікна кожної ночі, яку він проводив тут на самоті.

— Шутер?

Тиша.

— Шутер, ти там?

Знову тиша. Він від’єднався.

Трубка ковзнула Мортові від вуха на плече. Він уже збирався покласти її на важіль, коли голос Шутера, металевий, далекий і ледь чутний, спитав:

— …зараз?

Морт знову приклав трубку до вуха. Здавалося, вона важить вісімсот фунтів[208].

— Що? — спитав він. — Я думав, ти вже від’єднався.

— Він у тебе? Цей так званий журнал у тебе? Зараз? — йому здалося, що вперше за весь час у голосі Шутера пролунали нотки розчарування. Розчарування і невпевненості.

— Ні, — відповів Морт.

— Ну от! — з відчутним полегшенням вигукнув Шутер. — Здається, ти нарешті готовий говорити по…

— Його привезуть «Федерал Експресом», — перебив Морт. — Завтра о десятій ранку він буде на пошті.

— Що буде на пошті? — спитав Шутер. — Либонь, якесь старе незрозуміле абищо, і не оригінал, а копія?

— Ні, — сказав Морт. Відчуття, що він похитнув упевненість цього чоловіка, пробив його броню і вдарив так сильно, що той відчув біль, усе дужчало. У голосі Шутера навіть промайнув страх, і розлюченого Морта це потішило. — Журнал. Справжній журнал.

Знову запала довга мовчанка, але цього разу Морт щільно притискав трубку до вуха. Шутер був там. Ураз оповідання знову стало центральною проблемою, оповідання й звинувачення в плагіаті; проблемою було те, що Шутер ставиться до нього як до розтриклятого студента; і нарешті, все вказувало на те, що він засумнівався.

Колись у тій самій церковно-парафіяльній школі, де Морта навчили ковтати слину, криво посміхаючись, він бачив, як один хлопець устромив шпильку в жука, що повз по його парті. Жук упіймався. Пришпилений, він, звиваючись, здихав. Тоді Морта пронизував смуток і жах. Але тепер він зрозумів. Тепер йому хотілося лише одного — те саме зробити з цим чоловіком. З цим психічно хворим чоловіком.

— Не може бути ніякого журналу, — зрештою сказав Шутер. — З цим оповіданням — ні. Те оповідання моє!

У його голосі Морт чув муку. Справжню муку. І його це потішило. Шпилька прохромила Шутера. Він звивався і безпорадно смикав лапками.

— Він буде тут завтра о десятій, — сказав Морт, — чи одразу ж після того, як «ФедЕкс» скине на пошті ташморські посилки. З радістю зустрінуся з тобою там. Зможеш сам подивитися. Дивитимешся, скільки влізе, бісовий ти маніяче.

— Не там, — після довгої паузи озвався Шутер. — У тебе вдома.

— Про це можеш забути. Показувати тобі номер «Еллері Квін» я хочу в такому місці, де можна криком покликати на допомогу, якщо ти раптом почнеш кидатися мавпячим лайном.

— Ти робитимеш так, як я скажу, — тепер голос у Шутера звучав так, наче він уже трохи опанував себе… але Морт відчував, що він не володіє собою навіть наполовину порівняно з тим, як було раніше. — А якщо ні, я засаджу тебе в тюрму штату Мейн за вбивство.