Чак Дей, котрому дісталася щедра порція подаруночка-сюрпризу від Білла Тревіса, виригав собі на черевики й зачудовано на них закліпав, бо добре розумів, що тепер їм гаплик — таке з замші не відмивається;

Джон Віґінз, директор Ґретнянської початкової школи, розтулив синього рота й докірливо промовив: «Послухайте, припиніть це неподо… БУЕЕЕ!» Проте слід віддати йому належне: як вихована людина, що обіймає високу посаду, він зробив це собі на таріль.

Гіззонер Шарбонно, котрий зненацька опинився не на конкурсі з поїдання пирогів, а в лікарні серед хворих на шлунковий грип, розтулив рота, щоб зупинити все це дійство, і забекав увесь мікрофон.

— Господи Ісусе, урятуй нас! — простогнала Сильвія Додж, але тут її вечеря: смажені молюски, капустяний салат, кукурудза (з двох качанів) і щедра порція шоколадного торта Мюріель Гарринґтон, — збунтувалася, блискавкою рвонула крізь запасний вихід і мокро вихлюпнулася на мерів піджак від Роберта Гола.

Жиропа Гоґан, чиє юне життя сягнуло свого апогею, радісно оглядав із височини сцени юрбу. Блювотиння було скрізь. Люди п’яно кружляли довкола, тримаючись за горло й мляво бекаючи. Повз сцену, шалено дзявкаючи, пробіг чийсь пекінес, і якогось чоловіка у джинсах і шовковій сорочці а-ля ковбой вивернуло на нього суцільним потоком, у якому собака мало не захлинувся. У місіс Броквей, дружини методистського пастора, вирвався довгий басовитий звук рефлексу, і її знудило потоком перетравленого ростбіфа, картоплі-пюре та яблучного пирога. Причім пиріг мав такий вигляд, наче до свого несподіваного виходу назовні був досить-таки смачним. Джеррі Мейтинґ, котрий прийшов помилуватись, як його механік іде зі сцени, знову зірвавши лаври, вирішив, що пора вшиватися нахрін із цієї психушки, але встиг пройти лише п’ятнадцять ярдів, а потім перечепився через червону машинку якоїсь дитини й усвідомив, що сидить у калюжі теплої жовчі. Джеррі знудило собі на коліна, і, як потім він розказував людям, він був безмежно вдячний провидінню за те, що змусило його того дня надіти комбінезон. А міс Норман, учителька латини та основ англійської граматики з Ґретнянської старшої школи, у пориві добропристойності виблювала собі в сумочку.

І все це зі сцени погідно роздивлявся Жиропа. На його обличчі панував спокійний просвітлений вираз, у шлунку раптом стало дуже затишно, наче в ньому розливався теплий бальзам, бальзам, дії якого він може більше ніколи й не дізнатися. То було відчуття повної і цілковитої сатисфакції. Він підвівся, узяв із тремтячої руки мера Шарбонно трохи липкий мікрофон і сказав…

— Оголошую конкурс завершеним.

Він кладе мікрофон, спускається з платформи ззаду і йде навпростець додому. Його мама вдома, бо не змогла знайти няньку для Жиропиної сестрички, два роки їй. І коли він заходить, весь у ригаках і патьоках від пирогів, а спереду — у слинявчику, вона питає: «Дейві, ти виграв?» Але він, сука, ні слова їй не каже. Просто йде нагору, до себе, замикає двері й лягає на ліжко.

Я допив останній ковток «коли» з Крисової пляшки й закинув її в ліс.

— Ага, круто, а що було далі? — нетерпеливився Тедді.

— Я не знаю.

— Як це, ти не знаєш? — не повірив Тедді.

— А так. Це кінець. Коли ти не знаєш, що буде далі, це кінець.

— Щооооо? — заволав Верн. Помітно було, що він засмутився так, наче його щойно намахали на ярмарку в Топшемі під час гри в бінго на гроші. — Нащо там те щасливе лайно? Як усе розрулилося?

— Ти мусиш використати свою уяву, — терпляче сказав йому Крис.

— Ні фіга! — сердито відрізав Верн. — Це хай він свою використає! Він вигадав цю чортову історію!

— Ага. Що з тим дуриком сталося? — не вгавав Тедді. — Ну Ґорді, ну розкажи!

— Я думаю, його батько був на пироговому конкурсі, а коли прийшов додому, не лишив на Жиропі живого місця.

— Ага, точно, — кивнув Крис. — Саме це й сталося, зуб даю.

— А ще, — сказав я, — діти й далі дражнили його Жиропою. Та ще й Ригачкою до купи обзивати почали.

— Хрінове закінчення, — сумовито промовив Тедді.

— Тому я й не хотів його розказувати.

— Ти міг би зробити так, щоб він застрелив свого батю, утік із дому й приєднався до техаських рейнджерів, — запропонував Тедді. — Як тобі таке?

Ми з Крисом перезирнулися. Крис ледве помітно здвигнув плечем.

— Може, і так, — сказав я.

— О, Ґорді, а про Ле Діо в тебе щось новеньке є?

— Зараз ні. Може, потім щось напишеться. — Я не хотів засмучувати Тедді, але й перевіряти, що там робиться в Ле Діо, особливого бажання не мав. — Шкода, що тебе ця історія не зачепила.

— Нє, вона хороша, — заперечив Тедді. — Аж до самого кінця хороша була. Усе це ригання таке крутецьке.

— Ага, круто було, така гидота, — погодився Верн. — Але про кінцівку Тедді правду каже. Фуфло якесь.

— Так, — і я зітхнув.

Крис підвівся.

— Пора вже нам тупати далі, — сказав він. Надворі було ще зовсім ясно, і розпечене небо відливало сталлю, але наші тіні вже видовжувалися. Пам’ятаю, що в дитинстві вересневі дні завжди якось раптово уривалися й заставали цим зненацька — неначе в душі я сподівався, що завжди буде серпень і аж до пів на десяту вечора небо яснітиме, немов удень. — Ґорді, котра там?

Я глянув на годинник і вражено побачив, що вже по п’ятій.

— Точно, пішли, — вирішив Тедді. — Але табором станемо до темряви, щоб дров назбирати і все таке. А ще мені вже їсти хочецця.

— О пів на сьому, — пообіцяв Крис. — Нормально?

Ми всі погодились. І знову вирушили в дорогу, тільки тепер ішли не по рейках, а насипом. Невдовзі річка лишилася далеко позаду, і ми вже не чули її шуму. Над нами дзижчали москіти, я прибив одного долонею на шиї. Верн і Тедді відірвалися від нас і крокували попереду, ведучи між собою якусь мудрагельську розмову про комікси. Крис ішов поруч зі мною, сховавши руки в кишені, а пов’язана спереду сорочка ляскала об коліна й стегна, мов фартух.

— У мене є «вінстон», — сказав він. — У старого з тумбочки цупонув. По штуці на брата. Після вечері.

— Справді? Кльово.

— Найкраще сигарета смакує тоді, — сказав Крис. — Після вечері.

— Це правда.

Якийсь час ми йшли мовчки.

— Історія вийшла файна, — раптом промовив Крис. — Вони просто тупі й не доганяють.

— Та ні, не така вже вона й класна. Кінець змазаний.

— Ти вічно таке кажеш. Не жени, ти сам не вважаєш її поганою. Запишеш її? Історію?

— Можливо. Але не зараз. Я не можу їх записувати зразу після того, як розповім. Вона потерпить.

— А те, що Верн сказав… Що кінцівка — фуфло…

— Ну?

Крис розсміявся.

— Та все життя — фуфло. От хоч на нас подивись.

— Та ну, ми кльово відриваємось.

— Так, — кивнув Крис. — Відриваємось на повну, мокрописький.

Я розсміявся. Крис теж.

— Вони з тебе вискакують, як бульки з газованки, — через кілька хвилин озвався він.

— Що вискакує? — Але я зрозумів, про що він.

— Історії. Я від цього в шоці. Ти наче мільйон історій можеш розказати, та й то лише ті, які на поверхні, береш. Ґорді, із тебе колись вийде крутий письменник.

— Ні, я так не думаю.

— Вийде-вийде. Може, навіть про нас напишеш, коли голяк буде з матеріалом.

— Голяк має бути серйозний. — І я підштрикнув його ліктем.

Між нами знову запала мовчанка. А тоді він раптово спитав:

— До школи готовий?

Я знизав плечима. Хто коли бував готовий до школи? Ну, можна було трохи порадіти, думаючи, як вернешся, друзів побачиш. Цікаво ще було, якими виявляться нові вчительки — молодими лялечками щойно з учительського коледжу, яких можна підколювати, чи якесь старе трясуче дрантя часів, що народилося на світ ще за часів битви за Аламо[146]. Дивно, проте навіть довгі затяжні уроки могли сяк-так потішити, бо, коли літні канікули наближалися до кінця, тобі часом ставало так нудно, що ти міг повірити, ніби можеш чогось навчитися. Але літня нудьга ні в яке порівняння не йшла зі шкільною нудьгою, що встановлювала своє панування вже з кінця другого тижня. Тому на початку третього тижня ти брався до реальних справ: чи вдасться плюнути Смердючці Фіске в потилицю жуйкою, поки вчитель пише на дошці «Основні статті експорту Південної Америки»? Скільки разів ти зможеш гучно порипіти, спираючись на полаковану дошку парти, якщо твої долоні сильно спітніють? Хто найгучніше пердне в роздягальні, перевдягаючись на фіз-ру? Скількох дівчат можна на обідній перерві розвести на гру в «Знайди хвіст у лося»? Вища школа, бейбі.