Повністю вдягнувшись, ми ще трохи постояли, подивилися один на одного, а потім полізли на залізничний насип. Один раз я оглянувся на роздушену п’явку, що валялася на поверхні потоптаних кущів, де ми витанцьовували, верещали й під акомпанемент власних стогонів скидали їх із себе. Вона здулася… та все одно видавалася зловісною.

Через чотирнадцять років по тому я продав свій перший роман і вирушив у першу поїздку в Нью-Йорк. «Це буде свято завдовжки в три дні, — сказав мені новий редактор по телефону. — Людей, які морозять казна-що, будуть у спрощеному порядку відстрілювати». Та, ясна річ, це «свято» врешті виявилося трьома днями невпинного потоку казна-чого. Я поїхав з думкою, що видавництво вбачає в мені реінкарнацію Томаса Вулфа. А вони провели мене, маючи на думці інше: наприклад, мільйони примірників проданих книжок у паперових обкладинках.

Поки я був у місті, мені хотілося зробити все, що там зазвичай роблять приїжджі — подивитися постановку в «Радіо-Ситі-М’юзик-Голі», піднятися на вершину «Емпайр-стейт-білдинг» (і до сраки той «Всесвітній торговий центр» — споруда, на яку в тридцять третьому видряпався Кінґ-Конґ, для мене завжди буде найвищою у світі), сходити на Таймс-сквер уночі. Мій редактор Кіт, здавалося, дуже тішився з нагоди показати своє місто. Останньою туристичною пригодою, яку ми мали, була поїздка на поромі на Стейтен-Айленд. Спираючись на поруччя, я випадково глянув униз і побачив безліч зужитих презервативів, що плавали, розпухлі, у воді. І моментально все згадав — а може, перенісся в минуле, і то був випадок справжніх мандрів у часі. Так чи інак, на одну секунду я буквально опинився в минулому — пригальмував на півдорозі до вершини насипу й озирався на п’явку, що луснула й тепер лежала: мертва, здута… та все одно зловісна.

Кіт, певно, щось помітив на моєму обличчі, бо спитав:

— Не надто приємне видовище, правда?

Та я лише головою похитав. Хотів сказати йому: не вибачайся. Хотів сказати: щоб побачити використані ґумки, не конче треба їхати у Велике Яблуко й кататися на поромі. Хотів сказати: «Люди пишуть історії лише для того, щоб зрозуміти минуле й підготуватися до того, що вони смертні в майбутньому. Дієслова в минулому часі, мій добрий друже Кіте, завжди нагадують про смерть, навіть у тих романах, які продають мільйонними накладами в паперових обкладинках. Єдині дві корисні форми мистецтва — релігія та історії».

Як ви вже, певно, здогадалися, того вечора я був п’яненький.

А сказав я йому ось що:

— Вони мені про дещо нагадали, от і все.

Найважливіші речі найтяжче виразити словами.

Ми рушили вперед уздовж рейок, пройшли якусь відстань (не знаю точно, яку), і я вже подумав: «Що ж, гаразд, я всьому цьому дам раду, усе скінчилося вже, то просто п’явки, більш нічого, якого хера». Ось про що я думав, коли зненацька мені на очі накотили хвилі білого світла, і я впав.

Я, мабуть, гепнувся добряче, однак відчуття від падіння на шпали було таким, наче я пірнув у теплу пухку перину. Хтось мене перевернув. Дотик рук був ледь чутний. Обличчя плавали десь угорі, на висоті багатьох миль наді мною, наче відокремлені від тіл надувні кульки. Такий вираз, певно, буває у рефері, коли боєць, якого оглушили ударом, відпочиває десять секунд на матах. Голоси напливали лагідними коливаннями, наближалися й віддалялися

— …його?

— …все буде…

— …думаєте, сонце…

— Ґорді, що з…

І тут я, мабуть, бовкнув якусь нісенітницю, бо погляди в них стали ну дуже стурбовані.

— Пацани, ану ж бо віднесем його назад, — запропонував Тедді, й усе навколо знову затопило білим світлом.

А коли воно розсіялося, я відчув, що мені покращало. Коло мене сидів навпочіпки Крис і повторював:

— Ґорді, ти мене чуєш? Ти там?

— Так. — І я сів рівно. Перед очима вибухнув рій чорних цяток, та потім розсіявся. Я почекав, чи не повернуться вони, а коли цього не сталося, підвівся.

— Ну ти мене й налякав, Ґорді. До всирачки, — сказав Крис. — Ковток води хо?

— Ага.

Він простягнув мені свою баклажку, до половини повну води, і три ковтки теплої води покотилися вниз горлом.

— Ґорді, чого це ти зомлів? — стурбовано запитав Верн.

— Велику помилку зробив: на тебе подивився, — відповів я.

— Іііі-ііі-іііііі! — захихотів Тедді. — От Ґорді, засранець! Мокрописький!

— З тобою правда все нормально? — не вгавав Верн.

— Так. Правда. Просто… ненадовго стало зле. Як подумав про тих смоктунів.

Усі з серйозними мінами закивали. Ми п’ять хвилин перепочили в затінку й пішли далі: ми з Верном з одного боку колії, Крис із Тедді — з іншого. За нашими підрахунками, було вже близько.

Але, як виявилося, раділи ми завчасу. І, якби нам вистачило розуму дві хвилини витратити на те, щоб подивитися на карту доріг, то ми б зрозуміли причину. Ми знали, що труп Рея Бравера лежить десь біля Бек-Гарлоу-роуд, яка закінчується сліпим завулком на березі річки Роял. Через Роял веде ще один міст, по якому пролягає залізнична колія. І от що ми придумали: коли підійдемо близенько до Рояла, то водночас наблизимося й до Бек-Гарлоу-роуд, де Біллі й Чарлі припаркували машину, коли побачили хлопця. А що від Рояла до річки Касл усього десять миль, ми подумали, що рибка в сітці.

Але ті десять миль петляли, як ворона літала. Колія між річками Касл і Роял не йшла навпростець. Вона робила плавну петлю, огинаючи гористу, кам’янисту місцину під назвою Стрімчаки. Якби ми глянули на мапу, то ця петля була б як на долоні, і ми б зрозуміли, що замість десяти миль тупати нам усі шістнадцять.

Першим це запідозрив Крис — коли вже перевалило за полудень, а річки Роял усе не було видно. Ми зупинилися, щоб він міг вилізти на високу сосну й добре роздивитися місцевість. А коли він спустився, то повідомив нам, що все дуже просто: до Рояла ми дійдемо десь о четвертій дня, а то й пізніше, та й то якщо ворушитимемо булками.

— От срака! — голосно вилаявся Тедді. — І що нам тепер робить?

Ми подивилися один одному в змучені спітнілі обличчя. Голодні й роздратовані. Велика пригода перетворилася на довгий нудний похід — було брудно й подеколи страшно. Напевно, і вдома нас уже шукали. І навіть якщо Майло Пресман не заявив на нас у поліцію, то це міг зробити машиніст поїзда, від якого ми тікали на мосту. До Касл-Рока ми планували доїхати автостопом, але четверта година — це за три години до темряви, а в сутінках ніхто не підбере чотирьох хлопців на сільському путівці.

Я спробував викликати в уяві гарний образ олениці, яка паслася на зеленій ранішній траві, але він вийшов запорошеним і якимось неживим, не кращим за трофейну голову над каміном у чиїйсь мисливській хатині, зі зволоженими очима, щоб фальшиво блищали, мов живі.

— Однак, якщо йти, усе ж буде ближче, — урешті сказав Крис. — Пішли.

Він розвернувся й рушив уздовж колії — у запорошених кедах, з похиленою головою. Його тінь калюжкою розливалася попід ногами. І за хвилину ми всі вервечкою потяглися за ним.

Упродовж років, які минули між тими подіями та написанням цих мемуарів, я напрочуд мало згадував ті два вересневі дні (в усякому разі свідомо). Асоціації, пробуджені тими спогадами, так само неприємні, як трупи, що спливають на поверхню ріки щотижня після артобстрілу. Через це я ні разу не піддав сумніву наше рішення піти по рейках. Іншими словами, я іноді загадувався про те, що ми надумали зробити, але ні разу про те, як ми це зробили.

Але тепер на думку спадає значно простіший сценарій. Я певен: якби ця ідея нам сяйнула тоді, ми б її зарізали. Іти по рейках здалося б охайнішим, кльовішим, як ми тоді казали. Проте якби ідея все-таки прийшла й ми її не зарізали на місці, то не сталося б жодних тих подій, що відбулися далі. Може, навіть Крис із Верном були б досі живі. Ні, вони не згинули в лісі чи на залізничній колії. У цій історії ніхто не помирає, крім кількох кровопивць і Рея Бравера. Але ж, якщо відверто, то він був мертвий до того, як вона почалася. Але правда в тому, що з нас чотирьох, хто кидав монетки, щоб визначити, кому бігти до «Флорида-маркету» по харчі, досі живий лише той, хто бігав. Старий мореплавець у свої тридцять чотири, з вами, Милостивий Читачу, у ролі весільного гостя (а зараз хіба не час вам подивитися на моє фото на задній обкладинці, щоб перевірити, чи ти зачарований моїми очима?)[147]. Якщо ви відчуваєте з мого боку певну сердитість, то ваша правда, але хтозна, може, у мене є на те причина. У тому віці, коли ми всі чотирьох могли б вважатися надто молодими й незрілими, щоб стати президентами, троє з нас мертві. І якщо незначні події з роками справді відлунюють усе сильніше й сильніше, то так, якби ми вчинили просто й зробили гак через Гарлоу, може, тоді мої друзі були б сьогодні живі.