Ми перевернули його на спину, лицем до зливи, блискавок, рівномірного гуркоту грому.

Усе його обличчя та шию вкривали мурахи й жуки. Вони сновигали за комір його футболки й назад. Очі в нього були розплющені, але страхітливо розфокусовані — одне закотилося назад, і ми бачили тільки крихітну дугу зіниці, а інше незмигно дивилося вгору, у розбурхане вітрюганом небо. Над верхньою губою й на підборідді засохла кривава піна («із носа кров пішла», — подумав я), а права щока була пошматована й на ній темніли синці. Та все ж мені здалося, що вигляд у нього не такий уже й страшний. Якось я влетів у двері, які саме розчахнув мій брат Денніс, і синці в мене після того були набагато гірші, ніж у цього малого, та ще й ніс розквашений. А проте я тоді всмак повечеряв і просив добавки до всіх страв.

Тедді з Верном стояли позаду нас. І якби те вибалушене догори око ще могло бачити, то ми всі, напевно, виглядали б для Рея Бравера як носії домовини у фільмі жаху.

З його рота виповз жук, подріботів через усю безбороду щоку, переступив на листок кропиви й щез.

— Ви бачили? — спитав Тедді високим, дивним голосом на межі непритомності. — Сука, зуб даю, у ньому повно жуків! Весь мозок по…

— Тедді, заглухни, — попросив Верн, і Тедді з полегкістю послухався.

Небо розітнула блискавка, і єдине хлопцеве око раптом засяяло. Було таке відчуття, що він зрадів, коли його знайшли, до того ж хлопці його віку. Верхня половина тулуба в нього розпухла, й навколо витав душок, наче старі пердуни розстаралися.

Я відвернувся, побоюючись, що мене знудить. Але в шлунку було сухо, твердо, спокійно. Раптом я загнав собі два пальці в горло, щоб викликати нудоту, бо мені це було потрібно, бо я думав, що так здихаюся цього всього. Але шлунок тільки трохи смикнувся і затих.

Ревіння зливи й супутній грім цілковито заглушили собою дирчання машин, що наближалися по Бек-Гарлоу-роуд, до якої від цих болотистих заростів було рукою сягнути. Так само не чути було потріскування кущів, коли пасажири тих машин, припаркувавшись край дороги, пробиралися крізь підлісок.

І вперше про їхню присутність ми дізналися, коли Ейс Мерил, перекрикуючи бурю, спитав:

— І що ви, блять, про все це знаєте?

Ми підскочили, мов ужалені, а Верн ще й скрикнув. Згодом він зізнався: рівно на секунду подумав, що то мертвий заговорив.

На дальньому боці болотистого клаптя, там, де знову починався ліс, ховаючи в собі кінець дороги, стояли Ейс Мерил та Очисько Чемберз, наполовину затулені сірою запоною дощу. На обох були червоні нейлонові шкільні куртки. Такі можна купити в адміністрації, якщо ти учень цієї школи; ще їх видають гравцям у футбол з доуніверситетських команд. Їхні зачіски а-ля Елвіс поприлипали до черепів, і по щоках фальшивими слізьми стікала суміш води з тоніком для волосся «віталіс».

— Сучий потрох! — вилаявся Очисько. — Це ж мій малий!

Крис, роззявивши рота, витріщився на Очиська. Сорочка, мокра, м’яка й потемніла, досі теліпалася, зав’язана на його худому поясі. Зелений наплічник, що від дощу став ще темнішим, висів на голих лопатках.

— Не лізь, Рич, — тримтячим голосом проказав він. — Ми його знайшли. Це наша фішка.

— До сраки нам ваша фішка. Ми про нього повідомим.

— Не повідомите, — сказав я. Мене вони раптом сильно розлютили. Припхалися отак, останньої миті. Якби ми завдали собі клопоту подумати, то зрозуміли б, що таке щось назріває… але то був єдиний раз, коли старші й більші хлопці не відберуть у нас нашого — не заберуть того, що їм хочеться, так, ніби в них є на це божественне право, ніби їхнє хуліганство — це слушний спосіб, єдино правильний. І вони на тачках сюди приперлися. Ось що мене розлютило найбільше. Вони приїхали на тачках. — Очисько, нас четверо. Тільки спробуйте.

— Не переживай, ми спробуєм, — запевнив Очисько. Дерева за їхніми з Ейсом спинами затряслися, і крізь гілля, лаючись і витираючи воду, що заливала очі, продерлись Чарлі Гоґан і Вернів брат Біллі. Я відчув, як у живіт упала важка свинцева куля. Позаду Чарлі та Біллі вигулькнули Джек Маджет і Кудлатий Браковіч, і куля поважчала.

— А ось і всі ми, — вишкірився Ейс. — То ви просто…

— ВЕРН!!! — прогорлав Біллі Тесіо страшним звинувачувальним голосом. «Мій-суд-гряде-і-до-нього-вже-близько». І стиснув у кулаки руки, із яких скрапувала вода. — Підарас ти малий! Ти під ґанком сидів! Гадюченя!

Верн здригнувся і відступив.

Подальша тирада Чарлі Гоґана була в чомусь навіть поетичною.

— То ти малий пиздолиз, вуха розвішувать умієш, утирок йобаний? Я тобі заре так в’їбу, шо мама не впізнає!

— Серйозно? Ану давай! — раптом зарепетував Тедді. Очі за скельцями окулярів, покропленими дощем, люто спалахнули. — Ану, підходь, будем битися! Давайте, здоровидла!

Припрохувати Біллі та Чарлі вдруге не довелося. Вони посунули на нас разом, і Верн знову здригнувся. Поза сумнівом, у його уяві постали привиди Колишніх Побиттів і Прийдешніх теж. Він здригнувся… але залишився стояти на місці. Він був серед друзів, ми багато пройшли разом, і сюди приїхали не на двох тачках.

Але Ейс зупинив Біллі й Чарлі — просто торкнувшись кожного за плече.

— Так, пацанва, ану слухайте сюди. — Говорив Ейс дуже спокійно, так, наче ми й не стояли зараз під зливою, громом і блискавками. — Нас більше, ніж вас. Ми й самі більші. У вас є один шанс просто здиміти. Мені насрати, куди. Просто взяли руки в ноги і звалили.

Крисів брат загиготів, а Кудлатий поплескав Ейса по спині, схвалюючи його дотепність. Ну просто-таки Сід Сізар[150] із кримінальним ухилом.

— Бо він наш. — Й Ейс лагідно всміхнувся. Таку саму лагідну усмішку на його губах можна було уявити й за секунду до того, як він зламає свого кия об голову якогось безталанного босяка, котрий припустився жахливої помилки — заговорив до Ейса, коли той саме ладнався вдарити по кулях. — Ви підете — ми його заберем. Не підете — ми вам надаєм по шиї і все’дно його заберем. Плюс, — додав він, щоб позолотити бандитизм дрібкою справедливості, — його Чарлі й Біллі найшли, це їхня фішка.

— Вони від страху всралися! — випалив у відповідь Тедді. — Нам Верн казав! Вони засцяли так, шо їм у голові все помішалося! — Він скривив налякану зарюмсану гримасу, пародіюючи Чарлі Гоґана. «Ну нафіга ми ту тачку вчора свиснули! Нащо перлися на Бек-Гарлоу-роуд, зрізали той кут! Ой, Біллііі, шо нам тепер робити? Ой, Білліі, по-мойму, я в трусяки наклав! Ой, Біллііі…»

— Ну все. — Чарлі знову рвонувся вперед. Його обличчя перекосило від люті й похмурого тупого сум’яття. — Малий, не знаю, як тебе там звать, але готуйся. Тепер, коли будеш, сука, у носі колупать, до горла в мене пальцем дістанеш.

Я нестямно глянув на Рея Бравера. Він спокійно дивився одним оком угору, на дощ: під нами, але вище всього цього. У небі досі постійно бахкав грім, але злива трохи стишилася.

— А ти, Ґорді, що скажеш? — спитав Ейс, що притримував Чарлі за лікоть. Так досвідчений дресирувальник стримує злющого пса. — Хоч ти будь розумним, коли в брата вдався. Скажи їм, хай не нариваються. Тоді я дозволю Чарлі трохи дати бубни чотириокому вилупку, і ми всі розійдемося у своїх справах. Як тобі таке?

Дарма він згадав Денні. Я хотів був його напоумити, вказати на те, що Ейс і сам чудово знав: ми мали повне право забрати фішку Біллі й Чарлі, бо Верн чув, як вони згадану фішку самі видали. Хотів йому розказати, як нас із Верном мало не переїхав товарняк на мості через річку Касл. Про Майла Пресмана та його безстрашного (хай і тупого) друзяку, диво-песика Звірюку. Про п’явок теж. Мабуть, я просто хотів сказати йому: «Ейсе, не жени. Хто перший встав, того й капці. Ти ж знаєш». Але тут він приплів Денні, і замість розумних аргументів я почув, як мій власний рот вимовляє слова, що гарантували мені смертний вирок:

— Посмокчи мій товстий хер, ти, дешева китайська підробка.