— Он як, — видихнув Дюссандер.

— А то. В одному з журналів у гаражі Фоксі була ваша фотографія у приблизно такому плащі. А ще ваше фото в бібліотечній книжці, на якому ви були в шинелі СС. І коли я вас побачив того дня, то просто сказав собі: «Сто пудів. Це Курт Дюссандер». — Тому я став вас пасти…

— Що робити?

— Пасти. Ходити за вами тінню. Я мрію стати приватним детективом, як Сем Спейд у книжках чи Маннікс по телеку. Але я був суперобережним. Не хотів, щоб ви просікли. Хочете глянути на декілька фоток?

Із задньої кишені штанів Тод витяг складений удвічі манільський конверт. Від поту клапан заклеївся. Він обережно його відліпив. Очі в нього сяяли, наче в хлопчика, який думає про свій день народження, чи про Різдво, чи про феєрверки, які він запускатиме Четвертого липня.

— Ти мене фотографував?

— О, ну звісно. У мене є маленький фотик. «Кодак». Він тонкий, плаский і вміщається в долоню. Коли призвичаїшся, можеш знімати суб’єкта, просто тримаючи камеру в руці й розсуваючи пальці, щоб видно було тільки об’єктив. А кнопку натискаєш великим пальцем. — Тод сором’язливо розсміявся. — Я насобачився. Спочатку багато своїх пальців нафотографував. Але навчився. Людина, як захоче, що завгодно може зробити, ви про це знали? Банально, але правда.

Курт Дюссандер зробився блідим і хворим на вигляд. Він наче зіщулився у своєму халаті.

— Хлопче, ти носив ці знімки у фотолабораторію?

— Що? — Тод подивився на нього шоковано й приголомшено, та одразу ж по тому презирливо скривився. — Ні! Ви мене за дурного маєте? У мого тата є своя фотолабораторія. Я знімки з дев’яти років проявляю.

Дюссандер нічого не сказав, але трохи розслабився, і щоки знову трохи порожевіли.

Тод простягнув йому кілька глянсових відбитків. Нерівні краї підтверджували, що проявили їх у домашніх умовах. Мовчазний і похмурий, Дюссандер їх переглянув. Ось він сидить із випростаною спиною у вікні автобуса, що їде в центр, із примірником «Століття», останнього роману Джеймса Міченера[55] в руках. Ось він на автобусній зупинці на Девон-авеню, з парасолькою під пахвою, голова закинута назад під таким кутом, що мимоволі згадується імператорська велич Де Голля. Ось він стоїть у черзі під маркізою кінотеатру «Маджестік», випростаний і мовчазний, вирізняючись своїм зростом і царською поставою на тлі підлітків, що спираються на стіну, і домогосподарок із порожніми обличчями та волоссям, накрученим на бігуді. І нарешті, ось він зазирає у власну поштову скриньку.

— Тоді я боявся, що ви мене побачите, — сказав Тод. — То був зважений ризик. Я стояв навпроти, через дорогу. Господи. Шкода, що я не можу собі дозволити «мінолту» з телеоб’єктивом. Коли-небудь… — В очах у Тода з’явився замріяний вираз.

— Не сумніваюся, що в тебе напоготові була вигадана історія, про всяк випадок.

— Я б у вас запитав, чи не бачили ви мого собаку. Отже, я проявив фотки й порівняв їх з оцими.

Він простягнув Дюссандеру ксерокопії фотографій. Усі ці знімки той бачив раніше, й багато разів. На першому він був у своєму кабінеті в таборі Патин. Знімок обрізали так, що на ньому не було нічого, крім нього та нацистського прапора на підставці біля столу. Другий було зроблено в день його вступу на військову службу. На останньому він тиснув руку Генриху Ґлюксу, який звітував перед самим лише Гіммлером.

— Я вже тоді був цілком певен, але не міг роздивитися, чи є у вас заяча губа, через ті ваші трикляті вуса. Але я мусив пересвідчитися, тому роздобув оце.

З конверта він витяг останній аркуш. Помітно було, що його згортали безліч разів. У згини в’ївся бруд. Кутики були пошарпані, нерівні — такими папери стають, коли багато часу проводять у кишенях хлопчиків, яким завжди є що робити й куди податися. То була копія ізраїльського оголошення про розшук Курта Дюссандера. Тримаючи її в руках, Дюссандер мимоволі на мить замислився про мертвих, що не знають спокою і відмовляються лежати у своїх могилах.

— Я зняв ваші відбитки пальців, — з усмішкою повідомив Тод. — А потім порівняв із тими, що на орієнтуванні.

Дюссандер вирячився на нього, а потім вилаявся німецьким словом, яке означало «лайно».

— Як ти посмів?!

— Та отак. На минуле Різдво мама з татом подарували мені набір для зняття відбитків пальців. Справжній, не іграшковий. У ньому є порошок і три пензлики для трьох різних поверхонь, а ще спеціальний папір, щоб знімати відбитки. Мої предки знають, що я, коли виросту, хочу стати приватним детективом. Звісно, вони думають, що я цю дурню переросту. — Цю ідею Тод заперечив байдужим знизуванням плечима. — У книжці розказували все про пальцеві візерунки, папілярні лінії та особливі точки. Вони називаються мінунціями. Щоб відбитки прийняли як доказ у суді, треба мати вісім мінунцій.

Але ближче до діла. Одного дня, коли ви були в кіно, я прийшов сюди, посипав порошком вашу поштову скриньку й дверну ручку та зняв усі можливі відбитки. Розумно зробив, правда?

Дюссандер мовчав. Він вчепився в бильця крісла, і беззубий запалий рот тремтів. Тоду це не сподобалося. Складалося враження, що дідуган от-от розплачеться. Що було б сміховинним. Кривавий Біс Патина у сльозах? З таким самим успіхом можна чекати, що «Шевроле» збанкрутує чи що «Макдональдс» відмовиться від бургерів і почне натомість продавати ікру та трюфелі.

— Я одержав два комплекти відбитків, — вів далі Тод. — Один із них зовсім не відповідав тим, що були в оголошенні про розшук. Я зрозумів, що вони належать листоноші. А решта були ваші. Я знайшов більше за вісім мінунцій. Я знайшов чотирнадцять. — Він розплився в усмішці. — Отак я це й провернув.

— Ти малий гівнюк, — прошипів Дюссандер, і на мить його очі небезпечно спалахнули. Тод відчув, як його пробирає незначний страх, як тоді в коридорі. Та потім Дюссандер знову згорбився в кріслі.

— Кому ти розказував?

— Нікому.

— Навіть своєму другові? Цьому Коні Пеґлеру?

— Фоксі. Фоксі Пеґлеру. Нє, він базікало. Я нікому не казав. У світі немає жодної людини, якій би я аж так довіряв.

— Чого ти хочеш? Грошей? У мене їх, на жаль, нема. У Південній Африці були, хоча нічого такого романтичного й небезпечного, як наркоторгівля. У Бразилії, Парагваї та Санта-Домінго є — було — щось на зразок «товариства випускників». Біженці війни. Я ввійшов у їхнє коло й заробив статок на мінералах та руді — олово, мідь, боксит. А потім усе змінилося. Націоналізм, антиамериканізм. Я міг би виїхати на цих змінах, та люди Візенталя[56] натрапили на мій слід. Невдача йде за невдачею назирці, як пси за сучкою у тічці. Двічі мене мало не схопили. Одного разу я почув розмову жидівських виродків у сусідній кімнаті. Вони повісили Айхмана[57], — прошепотів він. Рука піднялася до шиї, а очі стали круглими, як у дитини, що слухає моторошний уривок страшної казки — «Ганзель і Ґретель», наприклад, чи «Синя Борода». — Він був уже старий, нікому не загрожував. У політику не ліз. І все одно його повісили.

Тод кивнув.

— Зрештою я пішов до єдиних людей, які могли мені допомогти. Вони помагали іншим, а я більше не міг чекати.

— Ви звернулися в ОДЕССУ[58]? — з надією спитав Тод.

— До сицилійців, — сухо відказав Дюссандер, і Тод знову скис. — Усе було домовлено. Фальшиві документи, фальшиве минуле. Хлопче, випити хочеш?

— Так. У вас є «кола»?

— «Коли» нема. — Він вимовив «кол».

— А молоко?

— Молоко. — Дюссандер пішов крізь арку в кухню. Ожила, задзижчавши, лампа денного світла. — Тепер я живу на дивіденди від акцій, — долинув у вітальню його голос. — Акції, які я придбав після війни вже під чужим ім’ям. Через один банк у штаті Мен, якщо тобі цікаво. Банкір, який їх для мене купив, через рік після купівлі сів у в’язницю за вбивство дружини… життя — дивна річ, хлопчику, nein?