— Ага! Круто! — поривчасто викрикнув Тод. — А ви те кіно бачили?

— Так. Я бачив. Ми всі бачили, що стається з тими, хто не хоче чи не може бігти поперед вітру й чекати кінця бурі. Те, що ми тоді робили, було правильно. Для того часу й місця то було правильно. Я б знову зробив те саме. Але…

Його погляд упав на склянку. Порожню.

— …але я не хочу про це говорити, навіть думати не хочу. Те, що ми робили, диктувалося лише намаганням вижити. А у виживанні нема нічого привабливого. Мені снилися сни… — Із коробки на телевізорі він повільно витяг цигарку. — Так. Роками снилися. Чорнота, а в ній звуки. Двигуни тракторів. Бульдозерів. Приклади рушниць, що б’ються в замерзлу землю чи людські черепи. Свистки, сирени, постріли з пістолетів, пронизливі крики. Двері вагонів для худоби, що гуркочуть, відчиняючись, у холодні зимові пообіддя.

А потім у моїх снах усі звуки припинялися — і в темряві розплющувалися очі, блискучі, мов очі тварин у тропічному лісі. Багато років я жив на краю джунглів, і, мабуть, тому в цих снах відчував запах джунглів. Прокидався я весь мокрий від поту, серце калаталося в грудях, кулак затуляв рота, щоб заглушити крики. І я думав: «Сон — це насправді». Бразилія, Парагвай, Куба… вони — це сон. У реальності я досі в Патині. Сьогодні росіяни вже ближче, ніж учора. Дехто з них пригадує, як у сорок третьому вони змушені були їсти заморожені трупи німців, щоб вижити. А тепер вони прагнуть напитися гарячої німецької крові. Подейкували, хлопче, що деякі так і зробили, коли прийшли в Німеччину: перетяли горло кільком полоненим й пили їхню кров із черевиків. Я прокидався й думав: «Робота повинна тривати, хоча б для того, аби зникли докази того, що ми тут робили, чи щоб світ, який не хоче в це вірити, не мусив би вірити». Я думав: «Робота повинна тривати, якщо ми хочемо вижити».

Тод слухав дуже уважно і з великою цікавістю, хоч раніше й був неуважний. Усе, що той розповідав, було чудово, але він не сумнівався, що наступні дні подарують щось іще цікавіше. Дюссандера потрібно лише трохи підштовхнути. Чорт, пощастило ж йому. Багато хто в його віці вже впадає в маразм.

Дюссандер глибоко затягнувся цигаркою.

— Згодом, коли сни припинилися, бували дні, коли мені ввижалося, ніби я бачу когось із Патина. Не наглядачів чи колег-офіцерів. Завжди тільки в’язнів. Пригадую один день у ФРН, десять років тому. На автобані сталась аварія. Транспорт зупинився на всіх смугах. Я сидів у своєму «морисі»[63], слухав радіо, чекав, коли всі поїдуть. Глянув праворуч. У сусідній смузі стояв старезний «Фіат сімка», і чоловік за кермом дивився на мене. Років п’ятдесят, хворий вигляд. На щоці в нього красувався шрам, волосся було сиве, коротке, погано підстрижене. Я відвів погляд. Минали хвилини, але транспорт і не думав рухатись. Я крадькома поглядав на чоловіка в «сімці». І щоразу бачив, що він дивиться на мене. Обличчя непорушне, мов смерть, очі глибоко запалі. Раптом мене охопила впевненість у тому, що він був у Патині. Був там і впізнав мене.

Дюссандер провів рукою по очах.

— Тоді зима була. Чоловік був у пальті. Але якби я вийшов із машини, підійшов до нього, змусив зняти пальто й закасав рукав сорочки, то на руці побачив би номер — я в цьому нітрохи не сумнівався. Урешті-решт машини в заторі знову рушили. Я від’їхав од «сімки». Якби ми так простояли ще десять хвилин, я б, напевно, не витримав, вийшов із машини й витяг старого з-за керма. Я б його віддубасив, навіть якби не знайшов того номера. Віддубасив би за те, що так на мене зиркав. Невдовзі по тому я виїхав із Німеччини назавше.

— Пощастило, — зауважив Тод.

Дюссандер тільки плечима знизав.

— Усюди було однаково. У Гавані, Мехіко, Римі. Знаєш, я три роки в Римі прожив. Бачив, як на мене в кафе поверх капучино дивиться якийсь чоловік… жінка у вестибюлі, яку, здавалося, більше цікавив я, ніж журнал… офіціант у ресторані, що кидав на мене погляди, обслуговуючи інших відвідувачів. Я був свято переконаний, що ці люди вивчають мене, і тієї ночі мені снився той сон — звуки, джунглі, очі.

Та коли я переїхав в Америку, то викинув усе з голови. Я ходив у кіно. Раз на тиждень вибирався кудись поїсти, в один із тих фаст-фудів, де так чисто, затишно і світло від ламп денного світла. Тут, у будинку, я складав пазли, читав романи — погані здебільшого, — дивився телевізор. Вечорами заливався алкоголем, поки не відчував, що спати хочеться. І сни мене полишили. А коли я бачу, що на мене зиркають у супермаркеті, бібліотеці чи тютюновій крамничці, то вирішую, що схожий на їхнього дідуся… чи старого вчителя… чи сусіда з містечка, яке вони покинули багато років тому. — Дивлячись на Тода, він похитав головою. — Те, що сталося в Патині, відбувалося з іншим чоловіком. Не зі мною.

— Чудово! — вигукнув Тод. — Я хочу про все це почути.

Дюссандер міцно стулив повіки, а потім повільно розплющив очі.

— Ти не розумієш. Я не хочу про це говорити.

— Але говоритимете. Бо інакше я всім розкажу, хто ви такий.

Із посірілим обличчям Дюссандер втупився в нього.

— Я так і знав, — сказав він. — Рано чи пізно почнеться вимагання.

— Сьогодні я хочу почути про газові камери, — сказав Тод. — Як ви підсмажували євреїв. — Сліпуча усмішка, широка, осяйна. — Але, перш ніж почнете, вставте зуби. Із ними ви маєте кращий вигляд, однозначно.

Дюссандер зробив усе так, як сказав йому Тод. Він розповідав про газові камери й печі, аж поки Тоду не настала пора йти додому обідати. І щоразу, коли він намагався перевести розмову на якісь загальні речі, Тод рішучо насуплювався й запитував щось, уточнюючи, щоб повернути його в колію. Дюссандер багато пив, поки говорив. І не усміхався.

Зате усміхався Тод. Його усмішок вистачало на двох.

Серпень 1974-го.

Вони сиділи на задньому ґанку будинку Дюссандера під безхмарним усміхненим небом. Тод вбрався в джинси, кеди та футболку Малої ліги. На Дюссандері була мішкувата сіра сорочка й безформні штани кольору хакі з підтяжками. «Бомжацькі штані», — з прихованою відразою подумав Тод. Вигляд у них був такий, наче їх витягли з коробки на задньому подвір’ї складу Армії спасіння, що в центрі міста. Терміново треба було щось робити з тим, як Дюссандер вдягався вдома. Це трохи псувало Тоду кайф.

Вони їли «біґ-маки» — Тод привіз у кошику на велосипеді, швидко крутячи педалі, щоб бургери не охололи. Тод цмулив «колу» через пластикову соломинку. Дюссандер запивав бурбоном зі склянки.

Старечий голос підіймався й опадав, шелесткий, нерішучий, іноді майже зовсім нечутний. Збляклі блакитні очі, помережані звичними червоними прожилками, постійно бігали. Сторонній спостерігач подумав би, що це дід розмовляє з онуком, й останній, імовірно, проходить якийсь ритуал посвячення, бо дід передає йому досвід поколінь.

— Ось і все, що я пам’ятаю, — невдовзі закінчив Дюссандер і відкусив великий шматок сендвіча. Таємний соус «Макдональдсу» цівкою потік по його підборіддю.

— Ви можете згадати більше, — тихо сказав Тод.

Дюссандер зробив великий ковток зі склянки.

— Роби виготовляли з паперу, — зрештою мало не прогарчав він. — Коли один ув’язнений вмирав, робу передавали далі, якщо вона ще була придатна до носіння. Іноді в одній тонкій, як папір, робі ходило до сорока в’язнів. Мене дуже хвалили за ощадливість.

— Хто хвалив? Ґлюкс?

— Гіммлер.

— Але ж у Патині була фабрика одягу. Ви минулого тижня мені розказували. Чому не можна було шити роби там? Їх би самі в’язні виготовляли.

— Завданням фабрики в Патині було шити однострої для німецьких солдатів. Що ж до нас… — На мить голос Дюссандера затремтів, та потім він примусив себе говорити далі: — Наш заклад не був виправним, — закінчив він.

Тод усміхнувся до вух.

— На сьогодні вистачить? Будь ласка. У мене вже горло болить.

— То не куріть так багато, — з усмішкою порадив Тод. — Розкажіть ще щось про форми.