— Здрастуйте, сер! — підвищуючи голос, привітався він. — Шумно тут у нас, здуріти можна, правда?

— Та нічого, — сказав старий. — Не страшно. Мене звати Артур Денкер.

— Клінґерман. Дейв Клінґерман.

— Дуже радий знайомству, сер. Я прочитав у газеті… й очам не повірив… що ви тут роздаєте собак. Може, я неправильно зрозумів. Та ні, я напевно все неправильно зрозумів.

— Ні, це правда, роздаємо, — кивнув Дейв. — Тих, кого ніхто не забирає, доводиться знищувати. Шістдесят днів — от і все, що нам надає штат. Дуже шкода. Ходімте в мій офіс. Там тихіше. Та й пахне краще.

У кабінеті Дейв почув знайому (а проте, душевну) історію. Артуру Денкеру було вже за сімдесят. У Каліфорнію переїхав після смерті дружини. Був він небагатий, однак про нажите працею дбав дуже ретельно. Почувався самотньо. Єдиним його другом був хлопчик, який іноді навідувався до нього в гості почитати йому вголос. У Німеччині в нього жив дуже гарний сенбернар. А тут, у Санта-Донато, за його будинком є чималий задній двір. Обнесений парканом. Тож він прочитав у газеті… чи можливо, щоб він…

— Ну, бернарів у нас нема, — одразу попередив Дейв. — Їх швидко забирають, бо вони дуже люблять дітей…

— О, я розумію. Я не мав на увазі, що…

— …але в мене є вже напівдорослий цуцик вівчарки. Як вам таке?

Очі в містера Денкера заблищали, наче він от-от розплачеться.

— Чудово, — мовив він. — Це було б просто чудово.

— Сам пес безкоштовний, але за дещо все-таки треба заплатити. За щеплення від чумки й сказу. За держдозвіл на утримання собаки. Це обходиться десь у двадцять п’ять баксів, але якщо вам більше за шістдесят п’ять, половину сплачує держава, за каліфорнійською програмою «Золотий вік».

— «Золотий вік»… це як у мене зараз? — І містер Денкер розсміявся. А Дейва на мить (які дурниці) пробрав поза шкірою мороз.

— Е-е… напевно, так, сер.

— Дуже розумно.

— Так, ми теж так вважаємо. У зоомагазині такий собака коштував би сто двадцять п’ять доларів. Але люди частіше йдуть у крамниці, ніж сюди. Платять за папірці, звісно, а не за собаку. — Дейв несхвально похитав головою. — Якби вони тільки знали, скільки хороших тварин щороку викидають на вулицю.

— Але якщо протягом шістдесяти днів ви не можете знайти їм домівку, то вбиваєте їх?

— Так, присипляємо.

— Приси…? Вибачте, моя англійська…

— Така постанова мерії, — сказав Дейв. — Не можна, щоб вулицями бігали зграї бездомних собак.

— Ви їх пристрілюєте.

— Ні, пускаємо газ. Це дуже гуманно. Вони нічого не відчувають.

— Так, — кивнув містер Денкер. — Безперечно.

На «Вступі до алгебри» Тод сидів на четвертій парті в другому ряду. Сидів і намагався зберігати незворушний вираз обличчя, поки містер Сторман роздавав перевірені екзаменаційні роботи. Але погризені пальці знову встромлялися в долоні, і все тіло спливало повільним ядучим потом.

«Не надто сподівайся. Не будь таким кінченим кретином. Ти не склав, просто не міг скласти. Ти знаєш, що не склав».

А втім, йому ніяк не вдавалося притлумити ту дурнячу надію. Уперше за багато тижнів тест із алгебри не здавався для нього таким, наче був написаний китайськими ієрогліфами. Він не сумнівався, що зі своєю нервозністю (нервозністю? та називай речі своїми іменами: у стані відвертого жаху) написав погано, але можливо… ну, якби вчителем був хтось інший, не Сторман, у якого замість серця — висячий замок…

«АНУ ПЕРЕСТАНЬ! — скомандував він собі, і на якусь мить, холодну страшнючу мить, йому здалося, що ці два слова він викрикнув у класі вголос. — Ти провалився, ти добре це знаєш, і ніщо у світі цього не змінить».

Сторман беземоційно вручив йому контрольну й покрокував далі. Тод поклав її лицем донизу на порізьблену ініціалами парту. Спочатку йому здавалося, що йому забракне сили волі бодай перевернути роботу й дізнатись оцінку. Та зрештою перегорнув, так рвучко, конвульсивно, що аж розірвав тестовий аркуш. Поки дивився, язик прилип йому до піднебіння, а серце наче на хвильку стало.

Угорі аркуша кружальцем було обведено цифру 83. Під нею стояла буквена оцінка — «С з плюсом». Під літерою вчитель зробив коротку приписку: «Уже набагато краще! Здається, мені відлягло вдвічі сильніше, ніж тобі. Проведи роботу над помилками. Щонайменше три з них арифметичні, а не змістові».

Зупинене серце знову пішло, помчало з потрійною швидкістю. На Тода накотила полегкість — але та хвиля була не прохолодна, а гаряча: яке складне й дивне відчуття. Він заплющив очі, не чуючи, як дзижчать над своїми результатами однокласники, починаючи боротьбу (підсумок якої всі знали наперед) за додатковий бал у тому чи тому пункті завдань. За стінками очей Тод бачив червоність. Вона пульсувала, мов потік крові, у такт із його серцем. Тієї миті він ненавидів Дюссандера сильніше, ніж доти за весь час. Руки міцно стислися в кулаки, і він відчайдушно мріяв, мріяв, мріяв, щоб у них опинилася худа курчача шийка Дюссандера.

Дік і Моніка Боудени спали на однакових ліжках, розділених столиком, на якому стояла прегарна імітація лампи «Тиффані». Їхня спальня була обшита панелями зі справжнього червоного дерева, уздовж стін тяглися затишні ряди книжок. На протилежному боці кімнати, між двома підставками для книг зі слонової кістки (у вигляді дорослих слонів, що стали на задні лапи), примостився круглий телевізор «Соні». Дік у навушниках дивився Джонні Карсона[79], а Моніка читала свіжий роман Майкла Крайтона[80], щойно того дня присланий із книжкового клубу.

— Діку. — Вона поклала в Крайтона закладку (НА ЦЬОМУ МІСЦІ Я ЗАСИНАЮ — було написано на ній) і згорнула книжку.

У телевізорі Бадді Гекет щойно всіх розсмішив. Дік теж усміхнувся.

— Діку, — голосніше покликала Моніка.

Він вийняв «краплі» з вух.

— Що?

— Як думаєш, із Тодом усе гаразд?

Насупивши чоло, він уважно подивився на неї, а тоді ледь помітно похитав головою. «Je ne comprends pas, cherie»[81]. Жартики з його кульгавою на обидві ноги французькою обоє розуміли без слів. Дік і Моніка познайомилися в коледжі, коли йому загрожував незалік за обов’язковий мовний курс. Батько надіслав йому зайві двісті доларів, щоб найняв собі репетитора. Моніку Дероу він обрав навмання, тицьнувши пальцем в оголошення на дошці біля корпусу. До Різдва вона вже носила його значок[82]… і він спромігся на задовільну оцінку з французької.

— Ну… він схуд.

— Так, трохи щуплуватий він у нас. — Дік поклав навушники від телевізора собі на коліна, де вони й далі тихенько попискували. — Моніко, але ж він росте.

— Так швидко? — із неспокоєм у голосі спитала вона.

Дік розсміявся.

— Так швидко. Я підлітком вимахав на цілих сім дюймів. У дванадцять ще була креветка п’ять і шість заввишки, а стала красивезна гора м’язів шість футів один дюйм[83] на зріст, яку ти бачиш перед собою сьогодні. Мама казала, що в чотирнадцять було чути, як я росту вночі.

— Добре, що ти не весь аж так сильно виріс.

— Не розмір головне, а як ним користуєшся.

— А зараз трохи покористуватися не хочеш?

— Бачу, наше дівчисько стає зухвалим, — сказав Дік Боуден і пожбурив навушники через кімнату.

Потому, коли він уже поринав у сон:

— Діку, йому ще й погані сни сняться.

— Кошмари? — промимрив він.

— Кошмари. Я, коли виходила вночі в туалет, двічі-тричі чула, як він стогне уві сні. Але будити не хотіла. Може, це по-дурному, але моя бабуся колись казала, що коли людину розбудити посеред кошмару, вона може збожеволіти.

— Та бабуся, що пшечкою була?