Перед тим як піти, Ед йому сказав:

— Я був би вдячний, якби ви нічого не розповідали містерові та місіс Боуден. Я певен, цьому є чудове раціональне пояснення… та навіть якщо немає — що було, те загуло.

— Іноді, — мовив Боуден, підносячи келих із вином до сонця й милуючись його насиченою темною барвою, — минуле не хоче спочивати в мирі. Бо інакше навіщо б люди вивчали історію?

Ед стривожено всміхнувся й нічого не відповів.

— Але не турбуйтеся. Я ніколи не пхаю носа в Ричардові справи. А Тод — хороший хлопчина. Другий серед найкращих у своєму класі… він не може не бути хорошим. Правда ж?

— Щирісінька, — палко підтвердив Ед Френч. І попросив ще один келих вина.

Дюссандеру спалося неспокійно. Він лежав у шанцях поганих снів.

Вони мали от-от проломити огорожу. Їх були тисячі, а може, навіть мільйони. Вони вибігали з джунглів і кидалися на колючий дріт під напругою, і під натиском тіл він уже небезпечно вгинався. Подекуди дріт порвався й тривожно поскручувався на втоптаній землі плацу, плюючись синіми іскрами. А їм, здавалося, кінця-краю не буде, кінця-краю. Роммель казав, що фюрер лютує, і то була правда. Якби він сів і подумав (якби він взагалі коли-небудь думав), то могло б знайтися остаточне рішення для цієї проблеми. Їх були мільярди, вони заповнювали собою цілий Всесвіт. І всі вони гналися за ним.

— Старий. Прокидайся, старий. Дюссандер. Прокинься, старий, прокинься.

Спершу він подумав, що той голос — зі сну.

Говорив він німецькою. Мусив бути зі сну. І саме тому, звичайно, навіював такий жах. Якби Дюссандер міг прокинутися, то втік би від нього, тому він полинув угору…

Чоловік сидів біля ліжка на стільці, повернутому спинкою наперед, — справжній чоловік, із плоті й крові.

— Прокидайся, старий, — знову промовив відвідувач. Молодий, не більше від тридцяти років. Темні очі пильно вдивлялися з-за окулярів у простій сталевій оправі. Доволі довге, до комірця, каштанове волосся. І в стані сплутаної свідомості Дюссандеру здалося на мить, що то хлопець вирядився, щоб замаскуватись. Але то був не хлопець — у досить-таки старомодному синьому костюмі, занадто жаркому для каліфорнійського клімату. На вилозі піджака — маленька срібна шпилька. Срібло — метал, яким убивають вампірів і вовкулаків. Давидова зірка.

— Ви до мене звертаєтесь? — німецькою спитав Дюссандер.

— А до кого ж іще? Твого сусіда тут немає.

— Гейзеля? Так. Його вчора виписали, поїхав додому.

— Ти прокинувся?

— Авжеж. Але ви вочевидь мене з кимось плутаєте. Мене звати Артур Денкер. Може, ви не в ту палату зайшли.

— Моє прізвище Вайзкопф. А твоє — Дюссандер.

Дюссандеру хотілося облизнути губи, але він не став. Імовірно, це все було часткою сну — нова фаза, не більше. «Приведіть мені бомжа і дайте гострого ножа, пане Давидова-зірка-в-лацкані, і я приголомшу вас своїм умінням».

— Я не знаю ніякого Дюссандера, — сказав він молодику. — Не розумію, про що ви говорите. Мені викликати медсестру?

— Ти розумієш. — Вайзкопф трохи зсунувся, змінив положення й відкинув із лоба пасмо волосся. Той жест був таким прозаїчним, що остання надія Дюссандера згасла. — Гейзель, — сказав Вайзкопф і показав на порожнє ліжко.

— Гейзель, Дюссандер, Вайзкопф… усі ці прізвища нічого мені не говорять.

— Гейзель упав із драбини, коли прибивав до стіни свого будинку нову водостічну ринву, — пояснив Вайзкопф. — Зламав собі хребта. Може, ніколи вже більше не ходитиме. Безталанний. Але то була не єдина трагедія в його житті. Колись він сидів у Патині, де втратив дружину і доньок. У Патині, де порядкував ти.

— Я думаю, ви божевільний, — сказав Дюссандер. — Мене звуть Артур Денкер. Я приїхав у цю країну після смерті дружини. Перед тим я був…

— Не навішуй мені своєї локшини, — перебив Вайзкопф, піднімаючи руку. — Він не забув твого обличчя. Цього обличчя.

Блискавичним порухом руки, як фокусник, що показує трюк, Вайзкопф тицьнув у лице фотографію. Одну з тих, яку хлопець показував йому кілька років тому. Молодий Дюссандер у хвацько заломленому кашкеті СС, з офіцерським стеком, міцно затиснутим під пахвою.

Дюссандер заговорив повільно, англійською, чітко вимовляючи слова:

— Під час війни я працював механіком на фабриці. Моя робота полягала в тому, щоб наглядати за виробництвом колонок кермового керування й деталей трансмісії для броньованих автомобілів та вантажівок. Трохи згодом я допомагав збирати танки «Тигр». Мою частину резервістів мобілізували під час битви за Берлін, і я бився з честю, хоч і недовго. Після війни я працював на Ессенському автомоторному заводі, поки не…

— …поки не припекло тікати в Південну Америку. Із золотом з розплавлених зубних коронок євреїв і сріблом із розплавлених єврейських прикрас, а ще з кодованим рахунком у швейцарському банку. Знаєш, містер Гейзель поїхав додому щасливою людиною. Ну, трохи йому було хижо, коли прокинувся в темряві й збагнув, із ким лежить в одній палаті. Але тепер йому краще. Він вважає, що Господь подарував йому найвищий привілей поламати собі хребта, щоб унаслідок цього він міг стати знаряддям відплати й упіймання одного з найстрашніших винищувачів людей в історії.

Дюссандер заговорив повільно, чітко вимовляючи слова:

— Під час війни я працював механіком на фабриці…

— Ой, та годі тобі. Твої документи не витримають серйозної перевірки. Я це добре розумію, і ти теж. Тебе викрили.

— Моя робота полягала в тому, щоб наглядати за виробництвом…

— Трупів! Так чи інакше, уже до Різдва ти будеш у Тель-Авіві. Цього разу влада піде нам назустріч, Дюссандер. Американці хочуть, щоб ми були задоволені, а така здобич, як ти, нас дуже порадує.

— …виробництвом колонок кермового керування й деталей трансмісії для броньованих автомобілів та вантажівок. Трохи згодом я допомагав збирати танки «Тигр».

— Чого ти такий нудний? Нащо тягти кота за хвіст?

— Мою частину резервістів мобілізували…

— Що ж, дуже добре. Ми ще побачимося. Скоро.

Вайзкопф підвівся. Вийшов з палати. Якусь мить його тінь ще стрибала по стіні, а потім зникла і вона. Дюссандер заплющив очі. Він думав про те, чи міг Вайзкопф сказати правду про співпрацю з американцями. Три роки тому, коли в Америки було сутужно з нафтою, він би ще вагався. Але тупі іранські бойовики спричинилися до того, що підтримка Америкою Ізраїлю зміцніла. Це було можливо. Але яке це мало значення?

Так чи інакше, у законний чи незаконний спосіб, Вайзкопф та його колеги однаково його злапають. Що стосувалося нацистів, ізраїльтяни були непохитні, а що стосувалося таборів, то й взагалі ставали психами, затятими фанатиками.

Він тремтів усім тілом. Але також знав, що йому робити.

Особові справи учнів, що навчалися в сьомих, восьмих і дев’ятих класах середньої школи Санта-Донате, зберігали на старому просторому складі з північного від школи боку. Неподалік неробочого залізничного депо. Там було темно, відлуння ширилося порожнечею складу, а в повітрі витали запахи воску, поліролю та промислового засобу для миття «999» (бо на тому складі зберігали також різне господарче приладдя).

Ед Френч приїхав туди близько четвертої вечора з Нормою, яку не було на кого лишити. Вахтер впустив їх усередину, сказав Едові, що потрібне йому зберігається на четвертому поверсі, і провів у нутро складу, що порипувало й побрязкувало. Незвично тиха й мовчазна від страху, Норма йшла поряд із батьком.

Однак на четвертому поверсі вона прийшла до тями й стала пританцьовувати та пустувати в напівтемних коридорах серед стосів коробок і тек, поки Ед шукав і нарешті знайшов теки, у яких лежали табелі з тисяча дев’ятсот сімдесят п’ятого року. Витягнувши другу коробку, він погортав теки на літеру Б. БОРК. БОСТВІК. БОЗВЕЛ. БОУДЕН, ТОД. Він витяг картку, нетерпляче струсонув головою, бо в напівтемряві було погано видно, і пішов із нею до високого вікна з вкритими пилюкою шибками.