— А ви, містере й місіс Боуден? Не заперечуєте проти того, щоб Тод побалакав із містером Вайзкопфом?

— Якщо Тод згоден, — сказав Дік Боуден. — Але я теж хочу бути присутнім. Читав я про цих кадрів із Моссаду…

— Вайзкопф не з Моссаду. Таких як він, ізраїльтяни називають спеціальними уповноваженими. Насправді він викладає граматику їдишу, уявляєте? Й англійську літературу. А ще два романи написав. — І Ричлер усміхнувся.

Але Дік лише відмахнувся.

— Не знаю, хто він такий, але я не дозволю йому цькувати Тода. Судячи з того, що я читав, ці хлопці можуть бути аж занадто профі. Може, він і нормальний. Але я хочу, щоб ви з цим Вайзкопфом затямили собі, що Тод старався допомагати старому чоловікові. Він не знав, що той ховається під чужою личиною.

— Тату, усе нормально, — кволо всміхнувшись, заспокоїв його Тод.

— Я прошу вас надати нам усю можливу допомогу, — сказав Ричлер. — Чудово розумію ваше занепокоєння, містере Боуден. Я думаю, ви побачите, що Вайзкопф — приємний хлопець, він не тисне. Я вже запитав усе, що хотів, але відкрию вам таємницю: ізраїльтян найбільше цікавить, чи Тод був із Дюссандером, коли в того стався серцевий напад, через який він потрапив у лікарню…

— Він попросив мене прийти до нього й прочитати листа, — сказав Тод.

— Ми знаємо. — Ричлер нахилився вперед, спершись ліктями на коліна. Краватка звисала перпендикулярно до підлоги. — Ізраїльтяни хочуть знати більше про той лист. Дюссандер був великою рибою, але не останньою в ставку — принаймні так каже Сем Вайзкопф, і я йому вірю. Вони вважають, що Дюссандер міг багато знати про іншу велику рибу. Більшість із тих, що досі живі, могли осісти в Південній Америці, але в дюжині інших країн теж можуть бути… включно зі Сполученими Штатами. Ви знали, що чоловіка, який був заступником коменданта Бухенвальду, схопили у вестибюлі готелю в Тель-Авіві?

— Справді?! — Очі в Моніки стали круглими від подиву.

— Справді, — кивнув Ричлер. — Два роки тому. Суть у тому, що ізраїльтяни вважають, буцімто лист, який Дюссандер просив Тода прочитати, міг бути від когось із тих інших великих риб. Може, вони й правду кажуть, а може, помиляються. Хай там як, вони хочуть знати.

Відповів йому Тод, котрий ходив додому до Дюссандера й спалив листа:

— Лейтенанте Ричлер, я б допоміг вам чи цьому Вайзкопфу, якби міг. Але той лист був німецькою. Читати було дуже важко. Я почувався дурнем. Містер Денкер… Дюссандер… хвилювався все більше й просив мене по буквах називати слова, яких не міг розібрати через мою, ну, вимову. Але я думаю, загалом він розумів, про що я читаю. Пригадую, один раз навіть засміявся і сказав: «Так, так, це саме те, що ти б зробив, чи не так?» А тоді щось промовив німецькою. Це було за дві чи три хвилини до того, як його розбив інфаркт. Якийсь Думкоп згадував. Здається, німецькою це означає «дурний».

Він нерішуче поглянув на Ричлера, у душі тішачись брехнею, яку так гарно сплів.

Ричлер кивнув.

— Так, ми розуміємо, що лист був німецькою. Черговий лікар чув від тебе цю історію, він її підтвердив. Але сам лист, Тоде… ти пам’ятаєш, куди він подівся?

«Ось воно, — подумав Тод. — Вирішальний момент».

— Здається, на столі лежав, коли приїхала «швидка». Потім ми всі поїхали. У суді я цього підтвердити не зможу, але…

— По-моєму, на столі лежав якийсь лист, — втрутився Дік. — Я щось таке піднімав і дивився на нього. Папір був наче для авіапошти, але я не звернув уваги, чи німецькою було написано того листа.

— Тоді він досі має там лежати, — сказав Ричлер. — Але це саме те, чого ми не можемо зрозуміти.

— Його нема? — спитав Дік. — Тобто його не було?

— Нема й не було.

— Може, у будинок хтось заліз, — висловила припущення Моніка.

— А туди й залазити не потрібно було, — відповів їй Ричлер. — Коли його вивозили, зчинився такий рейвах, що замкнути двері всі забули. А сам Дюссандер, очевидячки, нікого не просив поїхати замкнути. Коли він помер, ключ від замка лежав у кишені його штанів. Будинок стояв незамкнений із моменту, коли фельдшери вивезли його на каталці, і доти, доки ми не опечатали його сьогодні вночі о другій тридцять.

— Ну от, будь ласка, — сказав Дік.

— Ні, — заперечив Тод, — я розумію, що непокоїть лейтенанта Ричлера. — О так, він дуже добре це розумів. Треба бути сліпим, щоб цього не помітити. — Чому грабіжник не взяв нічого, крім листа? Особливо написаного німецькою. Це якось не в’яжеться. У містера Денкера не було чого красти, але якби хтось до нього вдерся, то міг би розжитися й чимось кращим за лист.

— Ти все правильно зрозумів, — сказав Ричлер. — Непогано.

— Тод хотів бути детективом, коли виросте. — Моніка трохи скуйовдила Тоду волосся. Подорослішавши, Тод став усіляко ухилятися від таких виявів ніжності, але тієї миті наче й не заперечував. Господи, як їй неприємно було бачити його таким блідим. — Але тепер наче поміняв думку, хоче стати істориком.

— Історія — хороша наука, — похвалив Ричлер. — Але ти можеш стати істориком-слідчим. Чув коли-небудь про Джозефіну Тей?

— Ні, сер.

— Менше з тим. Хотів би я, щоб мої сини мріяли про щось більше, ніж побачити, як «Енджелз» виграють цього року чемпіонат.

Тод кволо всміхнувся й нічого не сказав.

Ричлер знову посерйознішав.

— Добре, розкажу вам нашу робочу версію. Ми думаємо, що, швидше за все, тут, у Санта-Донате, є людина, яка знала, хто такий Дюссандер.

— Невже? — здивувався Дік.

— О так. Хтось такий, хто знав правду. Може, ще один нацист-утікач. Я знаю, це схоже на якийсь шпигунський роман Роберта Ладлама, але хто міг подумати, що в такому тихому передмісті, як оце, є бодай один нацист-утікач? Тож коли Дюссандера забрали в лікарню, цей містер Ікс міг стрімголов примчати в будинок і забрати того листа, бо то був доказ. І тепер він перетворився на безліч клаптиків попелу, що плавають у каналізації.

— Усе одно не в’яжеться, — сказав Тод.

— Чому, Тоде?

— Ну, якби містер Денк… якби Дюссандер мав тут давнього друзяку з таборів чи просто давнього друзяку-нациста, нащо б він завдавав собі клопоту кликати мене до себе, щоб я читав йому того листа? Тобто, якби ви чули, як він мене виправляв, і все таке… принаймні цей давній друг-нацист, про якого ви говорите, зумів би прочитати німецькою.

— Слушно. От тільки, може, той інший чоловік сидить в інвалідному візку. Чи сліпий. Звідки нам знати, може, це якийсь Герман власною персоною, і він не наважується поткнутися надвір і показати лице?

— Люди в інвалідних візках і сліпі не дуже добре вміють стрімголов мчати до когось додому, щоб забрати листа, — зауважив Тод.

Ричлер знову подивився на нього із захватом.

— Це правда. Але сліпий міг поцупити листа, навіть якби прочитати його не міг. Чи спалити його.

Обміркувавши це як слід, Тод кивнув. Але водночас знизав плечима — щоб продемонструвати, що вважає цей аргумент притягнутим за вуха. Ричлер вийшов далеко за межі Роберта Ладлама й уже заглибився в незвіданий край Сакса Ромера[116]. Але притягнутий той аргумент за вуха чи ні, це ні хріна не має значення, чи не так? Ні, важливо те, що Ричлер досі рознюхує… і той жид, Вайзкопф, теж розхнюхує. Той лист, проклятущий лист! Якби ж тільки його не примушували мудрувати щось на ходу, як оце зараз! І раптом він знову подумав про свою «тридцятку», сховану в чохол на полиці в темній прохолоді гаража. Але він миттю відігнав від себе цю думку. Долоні змокріли.

— А в Дюссандера були друзі, про яких ти міг знати? — запитав у нього Ричлер.

— Друзі? Ні. До нього приходила прибиральниця, але потім вона переїхала, а іншої він не найняв. Улітку він домовлявся з якимось хлопцем, щоб стриг йому газон, але цього року, здається, не стриг. Там трава висока, правда ж?

— Так. Ми обійшли багатьох сусідів, але не схоже, щоб він когось наймав. А по телефону йому дзвонили?

— Авжеж, — недбалим тоном промовив Тод. Нарешті промінчик світла, рятівна лазівка, що видавалася порівняно безпечною. Насправді за весь час, що він ходив до Дюссандера, телефон у того дзеленчав усього разів шість. Торгові агенти, телефонні опитування, що питали про сніданкове їдло, а решта помилялися номером. Телефон він тримав лише на той випадок, якщо захворіє… як зрештою і сталося, хай його чорти в пеклі смажать. — Щотижня йому хтось дзвонив, раз чи два.