— Тату, привіт. — Я підійшов і став коло нього збоку. Простягнув йому пачку льодяників «ролло», які купив в аптечному магазині. — Хочеш?

— Здрастуй, Ґордоне. Ні, дякую. — Він і далі зрошував водяним пилом безнадійну сіру землю.

— Можна я завтра переночую в наметі на полі у Верна Тесіо, з хлопцями?

— З якими хлопцями?

— З Верном. Тедді Дючампом. Може, Крис буде. — Я думав, він зараз наїжджатиме на Криса — мовляв, це погана компанія, гниле яблуко з самісінького дна діжки, злодій, майбутній вихованець колонії для неповнолітніх злочинців. Але тато лише зітхнув і відповів:

— Та йди, напевно.

— Супер! Дякую!

Я вже розвернувся, щоб піти в дім і позиряти, що там по зомбоящику показують, але раптом тато спитав:

— Ґордоне, це єдині люди, з якими тобі хочеться дружити, так?

Я оглянувся на нього, внутрішньо приготувавшись до суперечки, але того ранку в нього не стало сил для суперечок. Хоча, як на мене, то краще б вони були. Плечі в нього поникли. Обличчя, повернуте не до мене, а до мертвого городу, було похнюплене. А в очах зблискувало щось неприродне, схоже на сльози.

— Ой, тату, ну, вони нормальні…

— Певна річ. Злодій і двоє кретинів. Чудова компанія для мого сина.

— Верн Тесіо не кретин, — заперечив я. Щодо Тедді сперечатися було важче.

— Дванадцять років, а він досі в п’ятому класі, — мовив тато. — А той раз, коли він лишався у нас ночувати… Коли принесли недільну газету, він цілих півтори години читав розділ з коміксами.

Цим батько не на жарт мене розлютив, бо я подумав, що це несправедливо. Він судив про Верна так само, як про всіх моїх друзів — уряди-годи бачив їх у передпокої, коли вони до нас заходили й від нас виходили, і судив. Він їх не знав і помилявся. А коли назвав Криса злодієм, то для мене це взагалі як червона шмата, бо про Криса він ніфіга не знав. Я хотів йому все це висловити, але боявся розізлити: тоді він посадить мене під замок і не дозволить нікуди йти. Та й не те щоб він сердився насправді. Він же не лютував, як ото інколи за вечерею, коли так розходився, що ніхто вже й їсти не хотів. Зараз він просто здавався зажуреним, змученим і виснаженим. У свої шістдесят три роки він міг би бути моїм дідусем.

Мамі виповнилося п’ятдесят п’ять — теж не першої свіжості квітка. Коли вони з татом побралися, то пробували одразу ж створити сім’ю. Мама завагітніла, але стався викидень. Потім було ще два викидні, і лікар сказав, що вона ніколи не зможе виносити дитину. Ви розумієте, я все це знаю до найменших подробиць, бо вислуховував, коли вони читали мені нотації. Вони хотіли, щоб до мене дійшло — я особливий дар від Господа, а я, такий невдячний, не ціную того, як мені шалено пощастило бути зачатим, коли моїй матері стукнуло сорок два й у волоссі вже проглядала сивина. Я не цінував ані свого безрозмірного везіння, ані її страшних мук і самопожертви.

Через п’ять років після того, як лікар повідомив мамі, що вона ніколи не матиме дітей, вона завагітніла Деннісом. Носила його вісім місяців, а тоді він просто випав, усі вісім фунтів[125]. Тато часто повторював, що, якби мама доносила Денніса, то він би важив усі п’ятнадцять. Лікар тоді сказав: «Ну, іноді природа нас дурить, але іншої дитини у вас не буде. Подякуйте за неї Богу й будьте задоволені». Через десять років вона завагітніла мною. І не тільки виносила весь термін — лікарю довелося мене щипцями висмикувати. Нє, ви коли-небудь чули про таку прибацану сімейку? Я прийшов у цей світ сином двох пристаркуватих сопунів (але про це не будемо), а мій єдиний брат грав у бейсбол на полі для дорослих хлопців, коли я ще в пелюшках лежав.

Для моїх батьків одного дару від Господа було цілком досить. Не скажу, щоб вони мене кривдили, не били — так точно, але я став для них збіса великою несподіванкою, а коли тобі за сорок, то ти вже не так любиш несподіванки, як у двадцять. Після мого народження мама зробила собі операцію, яку її подружки-квочки називали «перев’язкою». Видно, хотіла на сто відсотків себе убезпечити від наступних дарів Господа. Уже в коледжі я дізнався, що мені фантастично пощастило — міг народитися недоумком… хоча, напевно, тата обсідали важкі сумніви, коли він бачив, як мій кореш Верн десять хвилин сопе, розбираючи діалог у коміксі «Бітл Бейлі».

А щодо того, що на мене не звертали уваги. Я ніколи не доганяв чому, аж поки в старших класах не загадали зробити доповідь про один роман, «Людина-невидимка» він називався. Коли я пообіцяв міс Гарді прочитати цю книжку й розказати про неї, то я думав, що це науково-фантастична штука про чувака в бинтах і сонячних окулярах «Фостер Ґрант». У кіно його грав Клод Рейнс. Але виявилося, що то не та історія. Я хотів було зіскочити, проте міс Гарді не дозволила зірватися з гачка. Але зрештою вийшло класно, я радий, що її прочитав. «Людина-невидимка» — це про негра. Його ніхто ніколи не помічає, бачать лише тоді, коли він якусь лажу відчебучить. Люди дивляться наче крізь нього. Коли він говорить, ніхто не відповідає. Він мов та чорношкіра примара. В’їхавши, що до чого, я проковтнув ту книжку, наче детективчик Джона Д. Макдональда, бо той Ральф Еллісон про мене написав. Коли ми сідали вечеряти, завжди я чув: «Денні, як твої успіхи в бейсболі?», і «Денні, хто запросив тебе на танці до Сейді Гопкінз?», і «Денні, я хочу поговорити з тобою про ту машину, на яку ми дивилися». Я просив: «Передайте масло», а тато відповідав: «Денні, ти впевнений, що армія — це те, що тобі потрібно?», а мама питала в Денні, чи не купити йому сорочку на розпродажі в Пендлтоні, у центрі. І доводилося мені тягтися по масло самому. Якось увечері, коли мені було дев’ять років, я просто так, заради експерименту попросив: «А передайте мені ту кляту смердючу бульбу». А мама сказала: «Денні, сьогодні телефонувала тітонька Ґрейсі, питала про тебе й Ґордона».

Того вечора, коли в Денні був випускний — він із відзнакою закінчив школу в Касл-Року, — я вдав хворого й лишився вдома. Випросив у Ройса, старшого брата Стіві Дарабонта, щоб він купив мені пляшку «Дикої ірландської троянди», і половину вижлуктив, а потім серед ночі все ліжко собі заригав.

Коли в сім’ї така ситуйовина, то виходів у тебе лише два: або зненавидіти старшого братика, або зробити з нього для себе ідола й безнадійно обожувати. Принаймні цього вчать на університетських курсах психології. Гівно якесь, правда? Але скажу вам, що до Денніса в мене не було ненависті, та й робити з нього ідола я його не став. Сварилися ми нечасто, не билися взагалі ніколи. Ну бо то була б кумедія. Ви можете собі уявити, щоб чотирнадцятирічний хлопчисько вигадав причину віддубасити свого чотирирічного братика? А наші «шнурки» завжди дивилися на нього знизу вгору, тому й не змушували сидіти з малим, і я ніколи так не парив Денніса, як деяких старших — їхні малі брати й сестри. Із собою мене Денні кудись брав із власної волі, і на моїй пам’яті то були найщасливіші хвилини мого життя.

— Гей, Лачанс, а це що за шкет з тобою?

— Це мій братик. Думай, що кажеш, Девіс. Він з тебе котлету зробить. Ґорді — крутий пацан.

Вони ненадовго скупчуються навколо мене, величезні, височенні, лише секундочка цікавості, мов латка сонячного світла. Такі великі, такі дорослі.

— О, малий! То цей мокрописький — твій старший брат?

Я соромливо киваю.

— Таке мудило, скажи, малий?

Я знову киваю, і всі, включно з Денні, вибухають сміхом. А тоді Денніс двічі уривчасто плескає в долоні й каже:

— Так, ми на тренування прийшли чи так і будем тут стовбичити, мов ті сцикуни?

Вони всі біжать на свої позиції, перекидаючи м’яч по полю.

— Ґорді, йди он там на лавці посидь. І тихо будь. Ні до кого не чіпляйся.

Я йду й сиджу он там на лавці. Я слухняний. Почуваюся неймовірно малим під солодкими літніми хмарами. Дивлюся, як мій брат робить подачі. Ні до кого не чіпляюсь.