Отож, він сидів і патякав із Мертом Ентвіслом, та так гучно, що ми всі чули. Його широкий білий лоб уже почервонів під променями сонця. Одну руку він перекинув через низький парапет, що тягнувся вздовж даху. Іншу тримав на руків’ї револьвера тридцять восьмого калібру.

Усі ми слухали історію разом із Мертом. Чотирнадцять років тому старший брат Гедлі переїхав у Техас, і відтоді ніхто з родини нічого не чув про того сучого сина. Усі думали, що він помер, і туди йому й дорога. Аж раптом півтора тижня тому пролунав міжміський дзвінок — телефонував адвокат з Остіна. Виходило все так, ніби брат Бредлі помер чотири місяці тому багатою людиною («Абзац, повірити не можу, як щастить деяким виродкам», — проголошував цей взірець вдячності на даху номерної майстерні). Гроші принесла нафта й оренда ділянок під видобуток нафти, і було їх там щось близько мільйона доларів.

Ні, Гедлі мільйонером не став (хоча це могло зробити його щасливим, принаймні на якийсь час), але той брат залишив усім своїм спадкоємцям досить жирні частки — по тридцять п’ять тисяч доларів на рило кожному досі живому члену його родини в штаті Мен, якщо цих людей можна буде знайти. Непогано. Це як у лотерею виграти й зірвати джек-пот.

Але для Байрона Гедлі склянка вічно була напівпорожня. Більшу частину ранку він скавчав Мерту про жирний шматок, який бісовий уряд відкусить від його нежданого спадку.

— А мені добре як на нову машину лишиться, — жалівся він. — А далі що? Проклятущі податки їм заплати: на машину, і за ремонт, і за сервіс, діти ще ті бісові дійматимуть, щоб катав їх з опущеним дахом…

— А коли виростуть — щоб за кермо пустив, — підтакнув Мерт. Старий Мерт Ентвісл знав, з якого боку бутерброда в нього маслом намащено, і мовчав про те, що для нього було очевидно так само, як і для всіх нас: «Якщо тобі, Байроне, старий ти песиголовцю, так муляють ті гроші, то я тебе від них позбавлю. Для чого ж тоді друзі, урешті-решт?»

— Точно. Захочуть покермувати, повчитися водити. Господи ж ти Боже мій. — Байрон аж здригнувся. — А наприкінці року що буде? Як неправильно розрахуєш податок і геть не лишиться грошей, щоб сплатити перебір, то це ж муситимеш викласти з власної кишені чи взагалі брати позику в якійсь жидівській лихварській конторі. І все ’дно тебе перевірятимуть. Їм до лампади. А коли влада тебе перевіряє, то завжди бере більше. Із Дядьком Семом хіба хтось сваритиметься? Він засуне лапу тобі в сорочку й стискатиме цицьку, допоки вона не посиніє, і все одно ти опинишся в повній дупі. Господи.

Запала важка мовчанка — Гедлі думав думу про те, як йому страхітливо не пощастило успадкувати ті тридцять п’ять тисяч доларів. Енді Дюфрейн, який менш ніж за п’ятнадцять футів від нього великою щіткою розмазував смолу, вкинув щітку у відро й покрокував до того місця, де сиділи Мерт і Гедлі.

Ми всі напружилися, і я побачив, як один вертухай, Тім Янґблад, потягнувся до кобури свого пістолета. Вартовий на сторожовій вежі постукав свого напарника по руці, і вони обидва теж повернулися. Враз мені подумалося, що Енді зараз підстрелять чи вріжуть дрючком, або підстрелять, а потім вріжуть.

А тоді, дуже тихо, він спитав, звертаючись до Гедлі:

— Ви своїй жінці довіряєте?

Гедлі німо вирячився на нього. Обличчя в нього почервоніло, і я знав, що то поганий знак. Десь за три секунди він витягне свого кийка й хрясне Енді товстим кінцем у сонячне сплетіння, туди, де сходиться купа нервів. Один сильний удар — і ти труп, але це нікого не гребе. Як не вб’є, то паралізує на тривалий час, щоб одбити тобі спомин про те, що ти, розумака, там замислив зробити.

— Хлопче, — мовив Гедлі. — Даю тобі один-єдиний шанс знову взяти в руки ту щітку. Або полетиш із цього даху головою вперед.

Енді просто дивився на нього, дуже спокійно й незворушно. Очі в нього були як дві крижини. Він наче й не чув. А мені раптом дико захотілося його просвітити, прочитати прискорений курс. Прискорений курс полягав у тому, що ніколи не можна подавати вигляду, що ти чув балачки наглядачів, ніколи не влазити в їхні розмови, поки тебе не спитають (та й тоді казати їм лише те, що вони хочуть почути, і скоренько затикатися). Чорний ти, білий, червоний, жовтий — у тюрмі це не має жодного значення, бо в нас тут своє поняття про рівність. На зоні кожен арештант — ніґер, і до цієї думки треба звикати, якщо маєш намір пережити таких, як Гедлі й Ґреґ Стаммас, які готові тебе вколошкати з першого ж погляду. У Хазяїна ти належиш державі, а якщо раптом про це забудеш, горе тобі. Знав я таких, кому вибивали очі, відтинали пальці на ногах і руках, а ще один кент, якого я знав, позбувся кінчика пеніса і вважав себе щасливчиком, бо решта хазяйства лишилася при ньому. Я хотів сказати Енді, що вже запізно. Він може розвернутися та взяти щітку, та все одно ввечері в душі його чекає важкий дрючок — він відбере в нього обидві ноги й залишить корчитися від болю на бетоні. Такий дрючок можна було прикупити за пачку сигарет чи три солодкі батончики «Бейбі рут». А понад усе я хотів попередити його, щоб не наробив собі ще більшого лиха.

Та замість викрикнути це все, я собі й далі любісінько розмазував смолу по даху, наче нічого й не відбувалося. Як і всі решта тут, я передусім бережу свою сраку. Мушу берегти. Вона вже й так дала тріщину, а в Шоушенку завжди знайдуться гедлі, які з радістю її доламають.

— Може, я не так висловився, — сказав Енді. — Довіряєте ви їй чи ні, несуттєво. Проблема в тому, чи вважаєте ви, що вона може встромити вам ножа в спину й поставити підніжку.

Гедлі підвівся. Мерт підвівся теж. І Тім Янґблад. Щоки в Гедлі налилися червінню й тепер нагадували борти пожежної машини.

— А в тебе буде тільки одна проблема, — промовив він. — Полічити, скільки цілих кісток у тебе лишиться. У лазареті це зробиш. Мерте, скидаймо цього вилупка вниз.

Тім Янґблад витяг пістолет. Ми всі, крім Енді, посилено терли щітками дах. Сонце шкварило згори. Вони збиралися здійснити задумане: Гедлі й Мерт вирішили просто скинути його вниз. Жахливий нещасливий випадок. Дюфрейн, ув’язнений № 81433-SHNK, хотів спустити вниз кілька порожніх відер і послизнувся на драбині. Яка прикрість.

Вони приступили до нього: Мерт узяв за праву руку, Гедлі — за ліву. Енді не опирався. Він не зводив очей із розчервонілої кінської пики Гедлі.

— Якщо вона у вас, містере Гедлі, під контролем, — тим самим спокійним, урівноваженим голосом вів далі він, — ви можете отримати ті гроші, усі до останнього цента. Остаточний рахунок буде: містер Байрон Гедлі — тридцять п’ять тисяч, Дядько Сем — нуль.

Мерт потягнув його до краю. Але Гедлі застиг на місці й не рухався. А Енді між ними скидався на канат у грі в перетягування. Аж ось Гедлі сказав:

— Мерте, не жени коней. Хлопче, ти про що?

— Я про те, що ви можете віддати гроші дружині, якщо вона у вас під п’ятою.

— Кажи зрозуміліше, хлопче, бо полетиш униз.

— Законом дозволено зробити чоловікові чи дружині разовий подарунок, — пояснив Енді. — На суму до шістдесяти тисяч доларів.

Гедлі вирячився на Енді так, наче його сокирою рубонули.

— Та нє, не може буть, — протягнув він. — Без податків?

— Без податків, — підтвердив Енді. — Податкова й цента не зачепить.

— А звідки ти таке знаєш?

— Байроне, він був банкіром, — втрутився Тім Янґблад. — Може, він щось і…

— Заткни хавальник, Форель, — кинув Гедлі, навіть не глянувши на Тіма. Той почервонів і замовк. Через товсті губи й вибалушені очі деякі охоронці прозивали його Фореллю. Гедлі не зводив очей з Енді. — Ти той хитрозадий банкір, який свою жінку підстрелив. Чого це я маю довіряти хитрозадому банкіру? Щоб я сам загримів сюди й тягав каменюки поряд із тобою? А ти був би й не проти, правда ж?

— Якби вас посадили за ухиляння від сплати податків, — тихо промовив Енді, — ви потрапили б у федеральну в’язницю, а не в Шоушенк. Але цього не буде. Подарунок чоловікові чи дружині, що не обкладається податком, — цілком законна лазівка. Я таких зробив дюжини… хоча ні, сотні. Вони переважно для тих людей, які хочуть передати комусь малий бізнес чи яким випадає одноразове щастя. Таке, як вам.