— Годину тому Уд забрав її. Так само, як тієї ночі, коли прийшов по Юрія.

— Що ви маєте на увазі, говорячи «прийшов по Юрія»? Юрій лежить хворий.

— Уд прийшов по Юрія, той повернувся нездоровим. За два дні він зник на віки вічні. А тепер Аня.

На віки вічні?

— Може, сталася якась надзвичайна ситуація. Когось терміново потрібно було зцілити…

— Спочатку Юрій, тепер Аня. Я буду наступним, а ніхто навіть і не помітить, окрім бідного маленького офіцера Джуста. Іди вже.

— Якщо радник Уд…

Ретвенко звів руку — і раптовий шквал вітру штурхнув Джуста до дверей. Хлопець відчайдушно спробував устояти на ногах, учепившись в одвірок.

— Я сказав уже. — Ретвенко зобразив у повітрі коло, і двері гучно захряснулися. Джуст позадкував саме вчасно, щоб двері не защемили йому пальці, і беркицьнувся в бік саду.

Зіп’явся на ноги так швидко, як тільки міг, пострушував із форми куряву й відчув, як шлунок скрутило від сорому. Одна зі скляних панелей у дверях тріснула від прикладеної сили. Крізь неї Джуст бачив, як самовдоволено посміхається Верескун.

— Це вирахують із вашої платні, — гукнув Джуст, показуючи на розбите скло. Він ненавидів свій голос, писклявий і ледь чутний.

Ретвенко змахнув рукою, і двері повисли на завісах. Мимоволі хлопець зробив іще один крок назад.

— Вирушай на свої обходи, вартовий песику, — гукнув Ретвенко.

— Непогано розважаєтеся, — заіржав раптом Рутґер, який стояв, прихилившись до садової стіни.

Як довго він тут стоїть?

— Знайди собі якусь іншу справу й не переслідуй мене, — попросив Джуст.

— Усіх охоронців викликають до елінгу.[1] Навіть тебе. Чи ти надто зайнятий пошуками нових друзів?

— Я попросив його причинити двері.

Рутґер заперечно похитав головою.

— Ти не проси його, а наказуй. Вони служники, а не почесні гості.

Джуст поплентався на крок позаду, відчуваючи, як усередині вирує образа. Найгірше те, що Рутґер мав рацію. Ретвенко не мав права так розмовляти з ним. Але що йому було робити? Навіть якби йому стало відваги встряти в сутичку з Верескуном, це було б те саме, що лаятися з коштовною вазою. Насправді гришники були не простими служниками, а найціннішим Удовим майном.

Хай там як, та що ж мав на увазі Ретвенко, коли казав, що Юрія й Аню забрали геть? Може, він покривав Аню? Найманці Гриші після сутінок залишалися вдома не просто так. Іти без супроводу вулицею було ризиковано: їх міг схопити работорговець — і шукай вітру в полі. «Може, вона зустрічається з кимось», — Джуст не міг розпрощатися з розпачливими думками.

Хлопцеві роздуми перервали спалахи світла і якесь метушіння біля елінгу, розташованого неподалік від каналу. Води віддзеркалювали високі й вузькі будинки інших заможних крамарів, крихітні фронтони на їхніх дахах, чітко окреслені на тлі нічних небес, сади й повітки для човників, освітлені променистими ліхтарями.

Кількома тижнями раніше Джустові повідомили, що Уд вирішив удосконалити схованку для своїх човнів, і відтепер вартовий не мусить обходити ще й її. Проте коли вони з Рутґером зайшли досередини, жодних фарб чи риштовання там не виявили. Гондоли разом із веслами були звалені в купу під стіною. Решта домашніх вартових у лівреях кольору морської хвилі вже були тут. Джустові вдалося впізнати також двох охоронців із міської варти, убраних у багрянець. Майже весь простір усередині займала велетенська камера — здавалося, хтось установив тут окрему тюремну клітку з ґратами з міцної сталі, густо помережаними заклепками. Щоправда, на одній зі стін розташовувалося чималеньке вікно з горбастим склом. Крізь нього Джуст побачив дівчину, що сиділа за столом, щільно загорнувшись у червоний шовк. Позаду неї застиг наввипинки охоронець із міської варти.

«Аня», — одразу ж збагнув Ван Пель. Упізнав її карі очі та бліду шкіру. Навпроти неї сидів маленький, страшенно нажаханий хлопчик зі скуйовдженим зі сну волоссям; стілець був зависокий, і малий нервово дриґав ногами в повітрі.

— Чому тут так багато охорони? — запитав Джуст. Щонайменше з десяток вартових напхалося до елінгу. Онде стоїть радник Уд разом із якимсь незнайомим крамарем, обидва одягнені в належне чорне вбрання. Джуст мимоволі випростався, помітивши, що вони розмовляють із капітаном міської варти, занепокоївся, чи не залишилося, бува, на його формі садового бруду.

— Це що?

Рутґер знизав плечима.

— Усім байдуже. Головне, що розважимося. Дістала вже ця рутина.

Джуст знову повернувся до скла. Аня дивилася прямісінько на нього, але її погляд був спантеличеним. Того дня, коли він уперше з’явився в Удовій садибі, вона загоїла синець на його щоці. Нічого страшного, просто жовто-зелена згадка про ляпас, якого він дістав на тренуванні. Але, імовірно, це впало крамареві в око. Та й кому б сподобалося, якби його охоронець скидався на харцизяку? Джустові наказали йти до Гришиної майстерні, де Аня посадила його перед собою, у яскравий прямокутник пізнього зимового світла. Її прохолодні пальці пробігли хлопцевою шкірою, і, хоч свербіло дай боже, за кілька секунд від синця не залишилося й сліду.

Коли хлопець подякував, Аня всміхнулася, і він пішов. Знав, що його сподівання марні. Навіть якби дівчина зацікавилася Джустом, у нього ніколи не стане грошей, щоб викупити її угоду в радника Уда, а інакше вона ніколи ні з ким не може побратися, хіба що Уд видасть спеціальний наказ. Але це не припинило його коротких візитів, щоб привітатися чи принести Ані маленький подаруночок. Найбільше їй сподобалася мапа Керчу — примхливе зображення їхнього острівного народу, навколо якого плавали в Справжньому морі русалки, а кораблі підганяв вітер в образі щокатого чоловіка. Це був лише дешевий сувенір, із тих, які збувають туристам у Східній Клепці, але здавалося, що він тішить дівчину.

Джуст ризикнув і підвів руку в привітальному жесті, проте Аня ніяк не відреагувала.

— Бовдуре, вона тебе не бачить, — зареготав Рутґер. — Скло з того боку дзеркальне.

Хлопець укотре зашарівся.

— І як я мав про це знати?

— Спробуй хоч раз розплющити очі й побути уважним.

«Спочатку Юрій, тепер Аня».

— Чому їм потрібні Цілителі Гриші? Хлопчик поранений?

— Як на мене, цілком нормальний.

Капітан і Уд, схоже, урешті порозумілися.

Джуст побачив крізь скло, як радник увійшов до камери й підбадьорливо поплескав хлопчину по плечі. Там, певно, були вентиляційні отвори, бо Ван Пель почув, як Уд промовив: «Будь мужнім, малий, там є для тебе кілька крюґе». Потім чоловік ухопив Аню за підборіддя рукою, укритою старечими плямами. Дівчина напружилася, а Джустові нутрощі знову зав’язалися вузлом. Радник злегка струснув голову дівчини: «Роби те, що тобі кажуть, і все швидко минеться, ja[2]?»

Вона вичавила непевну усмішку.

— Звісно ж, дядечку.

Уд прошепотів кілька слів охоронцеві, що стояв позаду Ані, і пішов геть. Двері зачинилися з протяжним брязканням, і чоловік знову почепив на них важезну колодку.

Несподівано радник Уд та інший крамар наблизилися до Джуста й Рутґера. Інший чолов’яга, котрого Ван Пель не знав, мовив:

— Ти справді думаєш, що це слушна ідея? Дівчисько — Корпуснійка. Після того, що сталося з твоїм Творцем…

— Я переймався б за Ретвенко, але Аня має гарну вдачу. Вона Цілителька. Жодних нахилів до агресії.

— А ти зменшив дозу?

— Так, але ж ми погодилися, що, якщо результат буде такий самий, як із Творцем, Рада компенсує мені витрати. Навіть не просіть мене змиритися — занадто дорого.

Коли крамар кивнув, Уд зробив знак капітанові: «Продовжуйте».

«Такий самий результат, як із Творцем». Ретвенко казав, що Юрій безслідно зник. Невже він це мав на увазі?

— Сержанте, — гримнув капітан, — ви готові?

— Так, сер, — відповів охоронець у камері й витягнув ножа.

Джуст важко ковтнув.