— Джаспер не жартує, Інеж, — заперечив Каз. — Він оцінює шанси.

Великий Болліґер клацнув своїми велетенськими кісточками пальців.

— Що ж, у «Коуперомі» на мене чекають пиво й пательня з яєчнею, тож сьогодні помирати не мені.

— Закладешся? — запитав Джаспер.

— Я не ставитиму на власну смерть.

Каз натягнув капелюх на голову й відсалютував, торкнувшись крисів затягнутими в рукавички пальцями.

— Чому, Болліґере? Ми робимо це щодня.

Він не помилявся. Інеж завинила Перові Гаскелю, тож ризикувала життям щоразу, коли бралася за нову роботу чи завдання, щоразу, коли виходила зі своєї кімнати в Рейці. Сьогоднішня ніч нічим не відрізнялася.

Коли задзвонив годинник на церкві Біржі, Каз грюкнув ціпком по бруківці. Запала тиша. Час розмов минув.

— Ґілз не розумник, але має достатньо клепок, щоб підкинути нам проблем, — промовив Каз. — Не має значення, що ви чули; ніхто не встряне в сутичку, поки я не віддам наказ. Будьте напоготові. — Він злегка кивнув Інеж. — І залишайтеся в тіні.

— Жодних плакальників, — сказав Джаспер, передаючи гвинтівку Ротті.

— Жодних погребінь, — пробурмотіла у відповідь решта Покидьків. Між ними це означало «хай щастить».

Перш ніж Інеж змогла розчинитися в затінку, Каз торкнувся її руки ціпком, прикрашеним воронячою головою.

— Не зводь очей із вартових на даху. Може, вони в Ґілза в кулаку.

— Тоді… — почала Інеж, але Каз уже пішов.

Дівчина розчаровано заломила руки. Вона мала сотні запитань, але, як завжди, Каз придушив їх усі.

Вона побігла підтюпцем до стіни Біржі, що виходила до каналу. Лише заступники та їхні секунданти могли увійти досередини під час перемов. Але на той випадок, якщо Чорні Вістря щось задумали, інші Покидьки чекатимуть одразу біля східної арки, наготувавши зброю. Вона знала, що Ґілз має власний натовп до зубів озброєних Чорних Вістер біля західного виходу.

Інеж знайде свій власний шлях усередину. Правила чесної гри між бандами належали до часів Пера Гаскеля. Вона була передовсім Марою: єдиний закон, якому підкорювалася, — гравітація, та й то не щодня.

На нижньому рівні Біржі розташовувалися склади, що не мали вікон. Інеж наблизилася до стічної труби, якою можна було видряпатися нагору. Щось змусило її завагатися перед тим, як обхопити трубу руками. Дівчина дістала жеврик, струсонула, і блідо-зелене сяйво торкнулося труби. Вона блищала й була слизькою від олії. Дівчина оглянула стіну, шукаючи іншої можливості, і побачила кам’яний карниз, що слугував підніжжям статуї, яка зображала трьох керчинських летючих риб. До нього можна було дотягнутися. Інеж зіп’ялася навшпиньки й обережно торкнулася горішнього боку карниза. Бите скло. «На мене тут чекають», — подумала зі вдоволеною посмішкою.

Вона приєдналася до Покидьків менш ніж два роки тому. Минуло кілька днів після її п’ятнадцятого дня народження. І хоча йшлося про виживання, їй було приємно усвідомлювати, що за такий короткий час вона змогла перетворитися на когось, проти кого вживали запобіжних заходів. Якщо Чорні Вістря гадають, що такі дешеві трюки зможуть завадити Марі досягти мети, вони глибоко помиляються.

Вона витягла з кишені стьобанки шипи для сходження й затиснула спершу один, а потім другий між цеглинами в стіні. Коли дівчина підтягалася, допитливі ступні знаходили найменшу заглибину чи зморшку в камені. Дитиною, навчаючись ходити по линві, вона знімала взуття й шкарпетки. Але вулиці Кеттердама були занадто холодними й вогкими для цього. Кілька разів вона позаганяла скалок у ноги, а потім заплатила Творцеві Гриші, котрий таємно тренувався на Війнстрат, за межами крамниці, що приторговувала джином. Він зробив їй пару шкіряних капців із вузлуватими гумовими підошвами. Вони ідеально пасували до її ніг і надійно чіплялися за будь-яку поверхню.

На другому поверсі Біржі Інеж примостилася на підвіконні, достатньо широкому, щоб слугувати сідальцем.

Каз зробив усе, що міг, аби навчити її, але вона не мала його здібностей до злому й проникнення, тож відчинити замок їй удалося не з першої спроби. Нарешті дівчина почула задовільне «клац», і вікно до безлюдного кабінету розчахнулося. Усі стіни були вкриті мапами, позначеними торговельними маршрутами, а на дошці крейдою були записані вартість акцій і назви кораблів. Інеж пірнула всередину, зачинила за собою вікно на клямку й рушила далі поміж столами, де ніхто не сидів, але височіли охайні стоси замовлень і рахунків. Попрямувала туди, де струнким рядком вишикувалися кілька дверей, і вийшла на балкон, з якого відкривався вид на центральний внутрішній двір Біржі. Кожна з портових кас обов’язково мала такий балкон. З нього оповісники вигукували інформацію про нові рейси та прибуття товару, тут вивішували чорний прапор на знак того, що корабель зник у морі разом з усім вантажем. Відвідувачі Біржі зливалися в метушливих потоках торгівлі, бігуни поширювали інформацію містом, а ціни на товари, меблі й акції рейсів, що виходили в море, зростали й падали. Але цієї ночі навкруги панувала тиша.

З гавані налетів вітер, принісши із собою аромат моря й скуйовдивши волосся, що випадково вибилося в Інеж з вузла на потилиці. Вона помітила, як погойдується внизу, на площі, ліхтар, і почула цокання Казового ціпка по бруківці, коли він проходив повз неї разом із секундантами. З іншого боку теж змигнуло кілька ліхтарів і попрямувало назустріч. Прибули Чорні Вістря.

Інеж надягла капюшон. Відштовхнулася від билець і без жодного звуку перестрибнула на сусідній балкон, а потім на наступний, супроводжуючи Каза й інших площею та залишаючись так близько, як тільки могла. Його темний плащ майорів на солоному вітрі, і кульгавість зробилася помітнішою, як завжди, коли холоднішало. Вона чула, як Джаспер підтримує жваву розмову, а Великий Болліґер відповідає низьким, схожим на гуркіт грому фирканням.

Діставшись до іншого боку площі, Інеж побачила, що Ґілз обрав собі за секундантів Ельзінгера та Оумена — так вона собі й думала. Дівчина знала сильні й слабкі сторони кожного з банди Чорних Вістер, не кажучи вже про Пойнтерів Гарлі, Ліддіїв, Голених Дурників, Десятицентових Левів і решту угруповань, що працювали на вулицях Кеттердама. Це було її роботою — знати, що Ґілз довіряє Ельзінгерові, бо вони разом піднялися із самісінького дна до вершини в банді Чорних Вістер, а ще тому, що Ельзінгерове тіло скидалося на брилу: зростом понад два метри, з міцними м’язами й широким приплюснутим лицем, настовбурченим на грубій, як колона, шиї.

Раптом вона відчула радість від того, що з Казом пішов Великий Болліґер. Те, що Каз узяв у секунданти Джаспера, ні для кого не стало несподіванкою. Той був дратівливий і (з револьверами чи без них) у бійках виглядав незрівнянно, до того ж був готовий на все заради Каза. Те, що юнак зупинив свій вибір на Великому Болліґері, не здавалося Інеж очевидним. Великий Бол працював викидайлом у «Воронячому клубі» та ідеально підходив для того, щоб витурювати геть п’яничок і марнотратників, але був занадто важким, щоб стати в пригоді, коли йшлося про справжню бійку. Проте він виглядав достатньо високим, щоб поглянути Ельзінгерові просто у вічі.

Інеж не хотіла думати про іншого Ґілзового секунданта. Оумен змушував її нервуватися. Фізично він не був таким загрозливим, як Ельзінгер. Натомість скидався на опудало: не те щоб сухорлявий, але здавалося, наче під одягом його тіло було складене під випадковими кутами. Ширилися чутки, що якось він розтрощив комусь черепа голіруч, потім витер долоні об форму й продовжив дудлити своє пиво.

Інеж намагалася вгамувати тривогу, що каламутила її зсередини, і дослухалася до розмови, яку Ґілз із Казом вели на площі, поки їхні секунданти взялися до обшуку, щоб переконатися, що ніхто не приніс зброю.

— Пустунчик, — сказав Джаспер, виймаючи ножа з Ельзінгерового рукава й кидаючи його в інший бік площі.

— Чистий, — проголосив Великий Болліґер, закінчивши обмацувати Ґілза й переходячи до Оумена.

Каз із Ґілзом вели світську бесіду про погоду, про підозри, що «Коупером» став подавати розбавлені водою напої, бо комірне знову виросло — вальсували навколо справжньої причини, що звела їх цієї ночі разом. Теоретично вони мали б побазікати, вибачитися, домовитися поважати кордони П’ятої гавані й завалитися куди-небудь у пошуках пійла — принаймні Пер Гаскель наполягав на цьому.